З мамою Микити Тетяною ми зустрілися в метро. Вона одразу розповіла мені, що їздила до Микити в Радіологічний центр, де хлопчика готують до трансплантації кісткового мозку. Каже: відвозила йому щось поїсти. Ось уже більше тижня 12-річний хлопчик лежить там і лежатиме ще десь із місяць. Його поклали до окремого боксу, а Тетяні заборонили бачитися з ним. На всі запитання мами відповідають лікарі, а голос сина вона чує лише з мобільного телефону. Крім їжі, Тетяна ще купує ліки, які замовляють медики. Ось, власне, і все...

— ...но тут же Дождь, в печали и отваге, омыл мне губы запахом щенка.
Оля, сидячи біля мене на дивані, тихо, проте впевнено читає уривок із "Казки про Дощ" Белли Ахмадуліної. Дівчинка знає ще напам’ять поезії Блока, Єсеніна та Пушкіна і переказує майже дослівно прозу, особливо казки. Найкраще — азербайджанські народні. Зазвичай вірші дівчинці читає мама Наталя, а казки — тато Толя. Це буває зранку, коли ніхто й нікуди не поспішає, або ввечері — перед сном...