images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 12 травня 2006 року, п'ятниця  №66 (2861) images
images
полоса
images
images
КУЛЬТУРА
images  
images
images
images
12/05/2006



images
“Станеш прорабом, а тоді співай скільки захочеш” Так казали батьки Сергію Павлінову, який спочатку зводив “хрущовки”, потім закінчив знамениту Гнєсінку, а згодом став народним артистом України
images

Нещодавно в Київському державному академічному театрі оперети відбулася прем’єра “Веселої вдови”. Головну чоловічу роль — графа Данила — зіграв народний артист України Сергій Павлінов. Незмінному герою-коханцю палко аплодували шанувальники, котрі багато років ходять на вистави, щоб послухати його спів. Життя у цьому храмі Мельпомени у випускника знаменитої Гнєсінки склалося досить вдало. У репертуарі — головні персонажі ледь не в усіх спектаклях. Його коронний номер — “Циганський барон”. З нього колись усе й починалося...

— Коли прийшов до театру, ним керував Володимир Бегма,— пригадує Сергій Павлінов.— Творчий порив акторів був тоді в апогеї. Ставили такі шедеври, як “Суд іде”, “Товариш любов”, “Три мушкетери”, “Місто на світанку”... Артисти змагалися не тільки за ролі. Навіть на репетиціях сперечалися за сцену. Інколи складалися майже анекдотичні ситуації: виходив той, хто перший добіг. І не дивно! Адже інколи по вісім Сільв сиділи в залі. Нині такого немає. Часи змінилися.

— Певне, тяжко було розгледіти серед такої кількості зірок свою суджену?

— Я її не побачив, скоріше — відчув. Ірина “пробила” мене спиною. Помітив під час репетиції, сидячи в глядацькій залі. Немов осяяло. Це змусило мене зазирнути дівчині у вічі. Довелося вискочити в фойє, оббігти коридором зал, зайти з іншого боку — їй назустріч. Один артист, помітивши, як у мене палають очі, запитав: “Хочете познайомлю?” Відрекомендував мене Ірині, і в той час у лівій половині грудей відчув ніби гарячий потік, розпечену лаву... Через два дні наш театр їхав до Одеси. Це були мої перші гастролі. Я не відходив від Ірини. Почув, що вона домовляється з одеською подругою Ларисою Борисенко йти до когось на день народження. Поки розмірковував, як туди потрапити, Лариса звернула на мене увагу й запросила. На іменинах одразу відчув на собі красномовні погляди дівчат. Щоб не пересварилися, почав виявляти увагу лише до однієї — Ірини, давши цим зрозуміти, що більше мене ніхто не цікавить.

— Тобто історія зі щасливим кінцем?

— До щасливого завершення було ще дуже далеко. Наші партійні органи, довідавшись про мої залицяння, почали захищати ніжне створіння. Викликали на партактив, аби пропісочити. Мовляв, дорослий чоловік, а морочите дівчині голову: пограєтеся й кинете. А коли вона щось із собою зробить? Я намагався відбиватися, доводив, що на останньому компартійному з’їзді заборонили втручатися в особисте життя комуністів. Запитував, де гарантія того, що самі члени КПРС не потраплять у таку ситуацію? Хіба вони не люди? Директор театру тоді сказав: “Якщо маєте серйозні наміри, оформіть стосунки належним чином. До цього підштовхував і адміністратор, попереджаючи, що не поселить нас разом на гастролях без офіційних документів. Та взяти шлюб в Україні виявилося непросто. На той час я міг розписатися з коханою тільки за місцем своєї постійної прописки, тобто в Самарканді, звідки родом. Але там у мене давно нікого не залишилося. Батьки померли. Ірина приїхала з Нижнього Новгорода і також не мала київської прописки, але до її батьківщини було ближче. Та через малу площу їхньої квартири не могли мене там прописати. Довелося на два дні “підселитися” до чужої бабусі. Кажуть, вона навіть не знала про це. Зате ми оформили шлюб. Ірина хотіла стати Лапіною-Павліновою, але в Росії тоді забороняли мати подвійне прізвище. І ми залишилися кожен на власному. Це навіть добре, бо працюємо в одному театрі. Коли я урочисто поклав на стіл адміністратора свідоцтво про шлюб, вона полегшено зітхнула: “Слава Богу...”.

— Як же ви жили в Києві без прописки?

— Після закінчення Гнєсінки три роки працював у Краснодарському театрі оперети. Коли мене запросили до української столиці, вирішив, що втрачати нічого — ні квартири, ні прописки там не мав. Скільки живу, стільки дивуюся, які дивні були закони. Тринадцять років працював не лише без житла, а й без прописки... Київ приваблював, хоча мене й лякали, що там у театрі ледь не вовки гудуть, які й з’їсти можуть... Та саме тут я став народним артистом, саме тут знайшов свою долю.

— Розкажіть про свій рід...

— Народився в Середній Азії, куди заслали мого діда по матері, Сергія Ілліча Плотнікова. До слова, мама Ірини — Слєсарева. Ось такі схожі робітничі прізвища мали наші неньки. Дід викладав історію в Ленінградському університеті. Кажуть, на його лекції бігали студенти з інших факультетів. Розповідав і про сучасну політику... Саме за це його заарештували як ворога народу. За двадцять чотири години сім’ю вислали з міста на Неві...

— Либонь, тяжко велося на чужині?

— Річ у тім, що моя мама гідромеліоратор. А у безводній Середній Азії ця професія, як мовиться, на вагу золота. Катастрофічно не вистачало таких фахівців. Тож стала улюбленицею раїсів — голів колгоспів. Гарцюючи на коні, мчала полями, контролювала, як відкривають шлюзи, поливають дині, кавуни. Тато був артистом Самаркандського російського драматичного театру. Практичні батьки вибрали для мене спеціальність будівельника. Сказали: “Станеш прорабом, а тоді співай скільки захочеш”. І я послухався, вступив до гідромеліоративного технікуму. Збирався на механічний факультет, та того року набору не було. По закінченні навчання став працювати в тій самій системі, що й мама. Вибудував п’ять стодесятиквартирних “хрущовок”. Уявляєте, низькі стелі в Середній Азії? Там і так немає чим дихати, жах... Мав у підпорядкуванні дев’яносто дівчат. Спочатку вони заробляли по сім рублів, потім — по десять, і нарешті — по дванадцять на день. Старався, щоб завжди мали роботу, не було простоїв. У нашій країні тоді повсюдно була одна й та сама проблема, як кажуть узбеки: “Розчин бар, цегла йок, цегла бар, розчин — йок”. Тобто чогось завжди бракує.

— А співати коли почали?

— В армії. Наш взвод зазвичай ходив у їдальню без пісні. Якось командир сказав мені: “Будеш заспівувачем”. Я заперечив: “Не буду”. І почув у відповідь: “Будеш. Батьківщина накаже, ще й не так заспіваєш”. Такий я дістав наказ. І досі його виконую. Тоді ж мій голос почув хормейстер і сказав: “Дитино, в тебе чудові вокальні дані, маєш вчитися далі”. Познайомив із педагогом з вокалу. Так я почав навчатися музиці.

— Як потрапили в Гнєсінку?

— Не одразу. Після демобілізації сказав мамі, що збираюся вступати в Московський інститут. Вона зраділа: “В архітектурний?” Дізнавшись, що в консерваторію, ледве не зомліла. Натомість батько пожвавішав: мовляв, у сина прокинулися його гени. Із роботи мене вчасно не відпустили, сказали, щоб ліквідував усі “хвости”. Тоді ж, як відомо, кадри вирішували все. А я, напевно, був цінним кадром. Дорогою у Білокам’яну в поїзді зустрів чоловіка, котрий порадив: усі шляхи до Рима в нашій країні пролягають через Москву, тож штурмуй її. Та потрапив туди тільки 25 серпня. Всі абітурієнти вже поскладали вступні іспити. Я все ж таки прийшов до консерваторії й засів під кабінетом професора Гуго Натановича Тіца (мені порекомендували йти саме до нього). Він звернув на мене увагу. Запитав, чого тут висиджую. Я розповів, що приїхав на прослуховування... Почувши, що збираюся виконати популярний “Голос землі”, здивувався: “Що це — арія? Романс?” Я обурився: хіба можна не знати хіт Островського, який співав Муслім Магомаєв на Всесвітньому фестивалі молоді й студентів? Усміхнувшись, Гуго Натанович дозволив почати. І я почав: “Небо, небо, небо, тучами укрой родную землю”. Одне слово, професор перевірив діапазон голосу і залишився задоволений. Хоча сказав: “На жаль, до консерваторії ви запізнилися. До того ж не маєте музичної освіти. Отож рекомендую музичне училище, що на вулиці Герцена. Я там веду клас вокалу, і якраз завтра додатковий набір”. Це було другого вересня.

— Довелося йти до училища?

— Ще й іспити складати. Прослуховували тринадцятим. До мене всі відрекомендовувалися комісії досить тихо. Їм робили зауваження: “Говоріть голосніше, адже ви майбутні співаки, тож маєте показати голос”. Коли черга дійшла до мене, я набрав повні груди повітря і повільно, але потужно вимовив: “Павлінов!” Змучені довжелезною чергою охочих навчатися викладачі пожвавішали, ніби прокинулись. Зацікавлено поглядали на мене. Заспівав “Семенівну”... Та коли почали перевіряти діапазон, не зміг взяти ноти “фа”. А в консерваторії ж брав “ля бемоль”. Для ліричного баритону це гранична нота, повний діапазон. Тоді Гуго Натанович, який уже знав мої можливості, порадив: “Сергію, прикрий, прикрий цю ноту... Ось так”. Мені сказали, що я вільний. Вирішивши, що не пройшов за конкурсом, одягнувся і вийшов на вулицю. Коли раптом чую: “Сергію, не тікай!” Мене наздоганяла викладачка Тамара Іллівна, турботлива, як матінка Кураж.

— Але до консерваторії ви не повернулися?

— Не наважився, бо переніс операцію на зв’язках. Боявся, що втрачу голос, та обійшлося... Вирішив вступати до Гнєсінського музично-педагогічного інституту. Там також добра школа.

— Ваше головне амплуа — герой-коханець. Але з віком грати таку роль усе складніше й складніше...

— Мій педагог з вокалу, колишня солістка Большого театру народна артистка Росії Наталія Дмитрівна Шпіллєр, казала: “Сергійку, золотий мій хлопчику, якщо ти завжди будеш у спортивній формі, довго зможеш грати хлопчаків. А тільки-но дозволиш набрати вагу, одразу втратиш перевагу над молодими”.

— Ви дотримуєте її порад?

— Аякже. Спортом займаюся і досі. Завжди, довго і з досить великим напруженням. Адже м’язи й суглоби не прощають. Це як пальці піаніста: якщо музикант не працює тиждень, то сам помічає, що грає гірше, а якщо — два, то помічають і глядачі. Сила не у величині м’язів, а в рухливості суглобів. Пам’ятаєте класичне: “В движеньи мельник жизнь ведет, в движеньи...”. Як тільки-но ляжеш на диван і прилипнеш до нього, втратиш усе. То тяжка праця — стежити за собою. Особливо на гастролях. Зазвичай там немає умов для цього. Всі розслаблюються, а коли це на Півдні — хочуть поніжитися на сонечку, поплавати, сходити в ресторан... Від такого способу життя можна дуже швидко “розширитися”.

— Оперні співаки часто мають зайвий “багаж”. Мовляв, якщо почнуть худнути, можуть втратити голос...

— Дурниці. Не маса співає, а м’язи. У такий спосіб ледарі намагаються виправдати себе. Але ж неприємно дивитися на Кармен, яку неможливо обхопити. Де там дотягтися до її губ — живіт заважає. А якщо й партнер має черевце... Я слухав “Тоску” в постановці італійців, котрі перекидали один одного через голову і качалися по підлозі, співаючи дуетом. Ось це клас! І глядачеві приємно. Щоправда, деякі персонажі повинні бути повними. Якщо це обумовлено роллю.

— Кажуть, буцімто вас запрошували до оперного?

— Було таке. У “Поргі і Бес” я співав свої партії на октаву вище. Тобто на рівні драматичного тенора. Мене почув тодішній директор Київського театру Анатолій Мокренко і запросив на “прослуховування”. Сказав, що у них не вистачає драматичних тенорів, і запропонував вивчити партію Радамеса. Я згодився. А головний диригент Володимир Кожухар запевнив, що після гастролей керівництво знайде застосування моїм здібностям. Та після повернення з-за кордону Анатолій Мокренко залишив посаду, а я став народним артистом України і не наважився покинути оперету. Та через деякий час до Києва приїхав головний режисер Одеської опери Борис Рябікін. Дізнавшись, що я знаю партію Радамеса, запросив до себе. А Ірині запропонували роботу в Театрі музкомедії. Та невдовзі Борис Олександрович помер. Ми й до того вагалися, а після його кончини остаточно вирішили залишитися в Києві.

— Маєте мрію?

— Хочу зіграти містера Ікса. Причому неодмінно поставити спектакль у цирку. Адже оперета народилася в шапіто. Там містер Ікс може скакати на коні, підніматися під купол, граючи на скрипці. Нині все це можна зробити. Колись поділився своєю мрією з Віктором Шулаковим, та ми не встигли втілити ідею в життя — проект надто дорогий. Шкода, якщо не встигну застрибнути в останній вагон поїзда. Адже, певно, настане час, коли мені захочеться спробувати себе в іншому амплуа.

— Оперету вважають легким жанром...

— За тоталітарних часів оперету не визнавали партійні боси. Стосунки в цьому жанрі вважалися несерйозними. І почуття також. Але ж це не так. Якщо вникнути, зрозумієте: тут і взаємини серйозні, і кохання справжнє.

Наталія ЗІНЧЕНКО “Хрещатик”

прочитало 603 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images
images
12/05/2006 | Кантата з присмаком кави. Твір геніального Баха надихнув Київський академічний театр оперети на пошук нових відтінків старого жанру
images
images
12/05/2006 | Парад юних лауреатів. Учні музичної школи імені Миколи Лисенка дали концерт із циклу “Майбутні зірки України” у вітальні Івана Козловського
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.286 sec