images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
17:00 |  У столиці тривають масштабні новорічно-різдвяні святкування (програма)
images images images
14:00 |  Як поділять гроші на столичну освіту в 2019 році
images images images
11:00 |  Головний фінансовий документ столиці затверджено
images images images
08:00 |  У Києві планують побудувати великий диспетчерський центр, який об’єднає усі служби швидкого реагування
images images images
17:00 |  Коли українці відпочиватимуть в 2019 році: календар державних свят
images images images
14:00 |  Графік роботи банківської системи на новорічно-різдвяні свята
images images images
11:00 |  У Києві проведуть комплексну профілактику захворювань на грип та гострі респіраторні інфекції
images images images
08:00 |  Обмеження на в’їзд до Києва великогабаритного транспорту діятиме до покращення погодних умов
images images images
17:00 |  «Особливості виходу на ринок ЄС: практичні кроки для підприємств м. Києва».
images images images
14:00 |  Діти Києва підтримали українських військових
images images images
11:00 |  Після матчу Ліги чемпіонів УЄФА київський метрополітен і наземний пасажирський транспорт працюватимуть довше
images images images
08:00 |  Киянам нагадали про програми ремонтів: що можна зробити і за скільки
images images images
19:40 |  Новий рік: як прикрасити кошик до свята (поради від флористів)
images images images
17:00 |  Де у Києві продаватимуть ялинки з паспортами
images images images
14:00 |  На столицю суне новий циклон
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 19 березня 2004 року, п'ятниця  №35 (2443) images
images
полоса
images
images
ІСТОРІЯ СУЧАСНОСТІ
images  
images
images
images
19/03/2004



images
Його епоха Андрій Туполєв назвав академіком виробництва талановитого вченого, вмілого організатора, генерального директора Київського авіаційного заводу Василя Степанченка, якому 22 березня виповнилося б дев’яносто років
images

Кажуть, нині як ніколи знадобився б талант і досвід Василя Степанченка. Хоча сам він — Герой соціалістичної праці, лауреат Державної премії, кавалер семи орденів і медалей — жив доволі скромно. З його приходом для працівників Київського авіаційного заводу розпочалося краще життя: для них Василь Олексійович, наполегливо вибиваючи кошти для будівництва та долаючи зрозуміле незадоволення вищого керівництва, домігся відкриття піонерського табору “Сокіл” та пансіонату в Кончі-Заспі, Палацу культури (нині відомого як нічний клуб “Бінго”), дитячих садків, лікарні, стадіону, лазні, водноспортивної станції, гуртожитків для молоді, обчислювального центру, заводоуправління, масштабного зведення житла для робітників... Сьогодні там ціле містечко, де ходить рейсовий автобус. А коли в 1954-му Василь Степанченко взяв кермо правління заводом, не було навіть каналізації... Нині він легенда: діди й батьки, котрі працювали з Василем Олексійовичем, розповідають про нього дітям і онукам. Ветерани підприємства згадують, як після його приходу стояли забиті ангари — щомісяця випускали до п’ятнадцяти літаків.

У понеділок, 22 березня, на столичному АВІАНТі, якому Василь Степанченко віддав понад двадцять років життя, відзначатимуть дев’яностоліття від дня народження цього видатного літакобудівника й харизматичної особистості. Про його нелегку, але цікаву долю, сповнену і тріумфальних звершень, і несподіваних зрад, розповіли “Хрещатику” донька Василя Олексійовича — кандидат мистецтвознавства, заступник голови Київської організації Національної спілки композиторів України Галина СтепанЧенко та онука — заступник директора Міжнародного благодійного фонду “Дитяче серце” Ольга Нежиборець.

Колеги називаaли його трудоголіком. Уже о сьомій ранку він був на місці: обходив цехи, охоче розмовляв з робітниками, а побачені недоліки й досягнення записував до синенької записної книжечки гостро заточеним олівцем. Лише після цього, особисто перевіривши підшефне господарство, піднімався до свого кабінету. Приходив і в суботу, користуючись тим, що немає телефонних дзвінків “згори” і можна довершити заплановане на тиждень.

— Приїзд дідуся на обід був справжнім ритуалом,— згадує онучка.— В один і той же час телефонувала його секретарка: Василь Олексійович виїхав. Відразу накривали стіл, вимикали телефон, і в домі все завмирало. Бо дідусь дозволяв собі відпочивати тільки півгодини. Він швидко їв, потім, не знімаючи костюма, прилягав і рівно п’ятнадцять хвилин спав...

За спогадами екс-директора з економіки та інвестицій АВІАНТу Володимира Зарецького, працювалося з Василем Степанченком легко і складно водночас, як з людиною справедливою, але вимогливою. Вже через два роки після приходу Василя Олексійовича (а він перейняв естафету в 1954-му від Петра Шелеста, який став згодом першим секретарем ЦК Компартії України) завод працював ритмічно, з мінімальною кількістю авральних ситуацій. За словами колишнього головного інженера заводу Юрія Роїка, тоді щомісяця виготовляли по двадцять п’ять Анів-2. За свідченням головного інженера АВІАНТу Анатолія Криулі, їх стали випускати за рік на сто сорок машин більше (від 256 у 1954-му до 396 у 1958-му). Незабаром почали зводити нові корпуси, освоїли серійний випуск пасажирського Ан-24 (за участь у його створенні Василь Степанченко і став лауреатом Державної премії УРСР), зробили дослідний екземпляр першого широкофюзеляжного літака Ан-8, який називали “літаючим китом”. Потім у світ вийшли Ан-26, Ан-30, Ан-32, Ан-72...

Паралельно з виробничою діяльністю та облаштуванням соціально-побутової інфраструктури Василь Олексійович займався науковим розв’язанням проблем авіабудівництва. У 1972-му йому присвоїли ступінь кандидата технічних наук. Хоча в рецензіях на його дисертацію генеральні конструктори Андрій Туполєв, Олег Антонов і академік Борис Патон написали, що автор — “талановитий вчений, який іде в ногу з часом”, заслуговує на присвоєння ступеня доктора наук. Туполєв навіть захоплено назвав Степанченка “академіком промислового виробництва”, хоча заслужити похвалу Андрія Миколайовича, за свідченнями сучасників, було дуже нелегко.

Визнавали заслуги Василя Олексійовича й урядовці: його тричі нагороджували орденами “Трудового червоного прапора”, “Жовтневої революції”, у 1971-му присвоїли звання Героя соціалістичної праці. Але те, що потужність київського авіапідприємства за роки керівництва Василя Степанченка зросла більш як уп’ятеро, служило для нього, певно, найбільшим стимулом. Тому й не звертав уваги на нападки недоброзичливців. Аж раптом, після підготовки до випуску “Руслана”, у самому розквіті сил і енергії він змушений був у 1979 році... піти на пенсію.

* * *

Розпочалося все з конфлікту з одним із заводських керівників. На Василя Степанченка пішли анонімки, скарги, звинувачення в усіх, так би мовити, смертних гріхах. Чого тільки йому не закидали! Мовляв, у нього є багатоповерховий заміський особняк (це про низенький дерев’яний будиночок у Кончі-Заспі), шикарний катер (так охрестили старенький човник, який Василь Олексійович сам і смолив) і таке інше. Хоча насправді генеральний директор одного з найбільших підприємств Радянського Союзу не мав навіть власного автомобіля, а службовим не дозволяв користуватися ні дружині, ні доньці. Їм, до слова, про неприємності на роботі намагався не розповідати — не хотів хвилювати. І непокоївся не так про себе, як про колег. Адже коли компромат досяг критичної межі і один з секретарів ЦК дав вказівку “оздоровити обстановку в колективі”, справу винесли на розгляд заводського парткому. Десь три чверті його членів, чудово розуміючи, що можуть постраждати, проголосували “проти” звільнення такого керівника. Та потім зібрали ще одне засідання, і ще, і ще... Хтось у партійному міськкомі вперто намагався посадити на крісло Василя Степанченка “свою” людину. Тоді Василь Олексійович, усвідомлюючи неминучість рішення і не очікуючи, поки відберуть партквиток, поїхав у Москву і... поклав на стіл тодішнього міністра авіаційної промисловості заяву “у зв’язку з виходом на пенсію”. Той не спішив підписувати, вагався, спочатку зателефонував у Київ і кілька разів перепитав, чи згодні там... Через кілька днів Степанченко вийшов у відставку.

* * *

Звісно, “заслужений відпочинок” він зустрів трагічно, хоча й заспокоював себе філософським: труднощі треба долати самому, ніхто тобі не допоможе, якщо не знайдеш у собі додаткових ресурсів. Тому жодного дня не сидів удома, а тут же пішов викладати в інститут підвищення кваліфікації авіаційних працівників. Його лекції з управління виробництвом нагадували курс сучасного менеджменту. Василь Олексійович багато використовував і з власного досвіду, і з іноземної літератури (ще на директорській посаді, перевантажений, читав до третьої ночі, бо вдень, зрозуміло, часу не було). Скажімо, конспектував Дейла Карнегі, котрого у нас тоді мало хто знав. Доповіді писав, відточуючи кожну фразу. Оволодівав ораторським мистецтвом. Як згадували його слухачі, не зрозуміти те, про що він говорив, було просто неможливо.

А на заводі колишнього лідера, здавалося, просто забули: за чотирнадцять років жодної листівки на день народження чи інше свято. Деякі знайомі при зустрічі з Василем Олексійовичем не віталися, переходили на інший бік вулиці — боялися скомпрометувати себе розмовою з опальним директором.

— Батько зла на таких не тримав, хоча не терпів брехні й підлості,— каже донька Галина Василівна.— Лише коли йому виповнилося вже вісімдесят, до нас прийшов з керівництвом заводу щойнопризначений директор 43-літній Олександр Харлав, який при таткові був секретарем комітету комсомолу. Він сказав: “Василю Олексійовичу, ви мій учитель, ми схиляємося перед вашим авторитетом, завод для вас завжди відкритий”. Я ж лише могла промовити: “Спасибі, що прийшли не пізно...”

Василя Степанченка почали запрошувати на заводські урочистості, присилати машину... Керівник нинішнього АВІАНТа не лише радився з ним у різних питаннях, а й виділив кімнатку на підприємстві, де він готував другу редакцію своєї книги “Київські літакобудівники”. Приїжджав туди щоранку, збирав нові дані. То були одні з найщасливіших його років.

Особливо радісний і піднесений він був у 1995-му, на святкуванні 75-ліття заводу. Від розчулення витирав непрошені сльози. Зі сцени говорити відмовився, а ось пізніше, на фуршеті на триста осіб, таки взяв слово. Побажав усім успіхів, сказав, що вірить у це підприємство та його майбутнє, у розквіт вітчизняної авіації взагалі. Немов попрощався. Підніс до губ келих і... похилився. Як велике, могутнє дерево.

— Він не міг умерти в іншому місці — тільки на заводі, якому віддав більшість свого життя,— впевнена Галина Степанченко.

Коли ховали її батька, вона пригадує неясно. Попрощатися з Василем Олексійовичем було так багато бажаючих, що довелося перекрити три тролейбусні зупинки. Через безперервний людський потік продовжили громадську панахиду. Кажуть, дорослі навіть піднімали дітей, щоб ті востаннє побачили таку видатну особистість — керівника державного масштабу...

* * *

Нині порушується питання присвоїти ім’я Василя Степанченка одній зі столичних вулиць. Заводчани його пам’ятають і люблять, але мало хто знає, яким він був удома — з сім’єю та друзями, скільки випробувань випало йому зазнати.

Василь Олексійович народився останнім з шести дітей сільської родини. У дев’ять років, попри незадоволення батьків, пішов за дев’ять кілометрів від дому до школи-інтернату, де маленькому, звісно, було нелегко. Вже у чотирнадцять Василь твердо вирішив присвятити себе авіації, адже тоді, у 1931-му, майже вся романтично налаштована молодь марила літаками. Поступив до Воронезького авіаційного технікуму, котрий закінчив на “відмінно” (як згодом і Казанський авіаційний інститут).

Вже тоді у Степанченка проявився талант ладити з людьми: ровесники ходили за ним юрбою. Хоча сам ледь вижив у студентські роки: від виснаження в нього навіть вся шкіра злізла на руках. Ніхто не допомагав матеріально — батьки сердилися, що син покинув село. Після цього у Василя Степанченка виникла нульова кислотність шлунка. Тому дружина щодня купувала на базарі продукти і готувала йому свіжий обід.

— З мамою Ольгою Севастянівною тато познайомився доволі курйозно,— розповідає пані Галина.— Він був секретарем технікумівського комітету комсомолу, куди викликав її за неуспішність у навчанні. Строго зробив догану, а потім підійшов і сказав: “Олю, можна вас запросити куди-небудь?” Коли батько вперше прийшов до неї додому, то її мати — Марфа Сидорівна, санітарка у воронезькій лікарні — винесла вердикт: “Дуже тяжкий, сильний характер, але ти з ним, доню, житимеш дуже добре”. І не помилилася. Вони прожили разом понад сорок років. Чудово доповнювали одне одного. Матуся вмерла несподівано — через перитоніт на 64 році життя.

Після отримання вищої освіти (в 1941-му) Василь Степанченко працював на Казанському авіаційному заводі — доріс від майстра до заступника начальника виробництва. У 1945-му, коли народилася донька, отримав орден “Знак Пошани” за участь у випуску бойових літаків, у 1946-му — медаль “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні”, у 1949-му — орден Леніна за освоєння нової техніки та випуск літаків Ту-4. На тому етапі Василь Олексійович днював і ночував на підприємстві. Тим більше, що на початку війни з Воронежа (його, як і Київ, бомбили одним з перших) в одній нічній сорочці приїхала старша сестра з двома дітьми і чоловіком. Так ушістьох в одній кімнаті дружно й прожили до Дня Перемоги.

У 1949-му Василя Степанченка запросили до Омського авіазаводу на посаду головного інженера. Саме при ньому там розпочався масовий випуск перших реактивних бомбардувальників Іл-28. Якось міністр авіапромисловості Петро Дементьєв на кілька днів викликав Василя Олексійовича до Москви. Поїхав з невеличким легким саквояжиком. Через три тижні телефонний дзвінок: “Збирайтеся, у мене нове призначення”.

Так на Київському авіаційному розпочалася степанченківська епоха — епоха розквіту. Потім стало відомо, що кандидатів на посаду генерального директора було кілька. Але зіграло несподіване: верхам з якихось ідеологічних причин знадобився українець на “-ко”.

* * *

Галина Василівна пам’ятає батька з чотирьох років — коли він вперше покатав її на санчатах, за що вдячна йому й досі. А для онучки дідусь став мудрим другом, від якого не було ніяких таємниць. Після побачень вона бігла радитися саме до глави сім’ї.

— Мої подруги його обожнювали,— ділиться Ольга.— А я досі керуюся його порадою: роби висновок про людину з нюансів. Мовляв, не звертай уваги на яскраві прояви почуттів — великі кошики подарованих квітів чи таке інше. Краще подивись, чи подасть він руку жінці, яка виходить з тролейбуса перед тобою. Це характерні нюанси, котрі зіграти неможливо. Дід говорив, що тільки через любов (у широкому розумінні цього слова) можна удосконалитися й чогось досягти в житті.

А ще Василь Олексійович вважав: людина має постійно вдосконалюватись, бо якщо вона зупинить цей процес, то помре духовно. Тому до останнього дня багато читав і займався самонавчанням. Любив Чехова й Достоєвського. Коли донька потрапила до лікарні і відчувала себе морально дуже тяжко, приніс їй “Былое и думы” Герцена: тут ти знайдеш підтримку і вихід з ситуації.

Читати Василь почав у нічному — книги йому привозив місцевий об’їждчик. Першим привіз том “1000 і одна ніч”, з якого Степанченко почав збирати бібліотеку. До слова, в нічному він навчився й відчувати природу. Міг годинами із задоволенням розповідати, скажімо, де яка пташка, як виглядає і як співає... Добре знав рідну мову і обожнював українські пісні, твори Платона Майбороди та Олександра Білаша (“Розпрягайте хлопці коней” і “Взяв би я бандуру” взагалі стали родинними піснями). Був завзятим рибалкою. І рибу чистив завжди сам, хоча рідко її їв.

Коли Василь Олексійович досяг високої посади, коло його друзів, з якими познайомився ще в Омську та Казані, не змінилося. Разом виїжджали в Кончу, Пущу-Водицю. Теплі стосунки зав’язалися на роботі з Борисом Патоном. А співпраця з авіаконструктором Олегом Антоновим поступово вийшла далеко за ділові рамки. За спогадами провідного конструктора АНТК імені Антонова Віктора Анисенка, Василь Олексійович і Олег Костянтинович були схожі за характером, інтелігентністю, світоглядом, способом мислення. Недарма їхні колеги говорили: Бог поєднав.

— Ми з дитинства дружимо з Анною, донькою Антонова,— усміхається Галина Василівна.— Її батько багато фотографував та чудово малював...

* * *

До дев’яностоліття від дня народження Василя Степанченка на території столичного авіазаводу відкриють меморіальну дошку. Рідні Василя Олексійовича, яких годували марними обіцянками, чекали на неї дев’ять років. І врешті-решт дочекалися — завдяки новому генеральному директору АВІАНТа Олегові Шевченку (він прийшов у серпні 2003-го). Хоча він не був особисто знайомий зі своїм славетним попередником, проте переконаний: “заводчани цінять той великий внесок, який зробив Василь Степанченко для розвитку нашого підприємства і літакобудування України”.

Готуючись до довгоочікуваної події, Галина Степанченко та її донька знову побували на заводі.

— Ми познайомилися з водієм, який прийшов сюди ще вісімнадцятилітнім,— розповіла мені Ольга Нежиборець.— Довідавшись, що говорить з рідними Василя Олексійовича Степанченка, він вигукнув: я все життя працюю на заводі і не розумію, чому раніше не вшанували ім’я людини, котра все тут збудувала... А трохи пізніше, коли ми подякували жіночці за допомогу в зйомках телесюжету про дідуся, вона відповіла: “Ну що ви, дитинко, я ж пам’ятаю, як багато при Василеві Олексійовичу випускали літаків, а робітники отримували квартири і купували машини...”.

У родині Степанченків зібрався вже чималий архів про улюбленого батька і дідуся: його знімки, записні книжки, спогади сучасників, публікації... Але є ще одна, найбільша згадка — правнучка Василя Олексійовича. Коли дівчинка народилася, ніяких сумнівів щодо її ім’я не було: тільки Анна — на честь літаків, які він випускав.

— Ви краще у мене запитайте про мого прадіда,— дивиться блакитними оченятами Аннушка, якій ледь виповнилося три з половиною роки.— Я про нього все-все знаю, просто раніше розмовляти не вміла...

Анжела АФОНІНА “Хрещатик”

прочитало 1105 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.7421 sec