Михайло Романишин, якому зараз було б сімдесят, помер чотири роки тому, але у пам’яті тих, хто його знав і любив, він залишився українським інтелігентом, який щиро любив рідні Карпати і звеличував їх у своєму живописі. Учень ужгородської “могутньої кучки” — Манайла, Ерделі, Коцки, Бокшая — Романишин ще зі студентських років увібрав їхній особливий декоративний колорит і пристрасть до смерекового краю. Про таких людей, як він, кажуть, що їм властивий синдром Одіссея, тобто сильне почуття до батьківщини, якому жодна відстань не зашкодить. Бо потім, уже навчаючись у Києві, митець постійно повертався до теми всієї своєї творчості — Закарпаття. Він навіть портрети писав на тлі гір. У експозиції представлено чудові зображення поета Дмитра Павличка та хорового диригента Анатолія Авдієвського наче на прогулянці карпатськими лісами. А кожен невеличкий пейзаж — чи то з дерев’яною церквою, чи з вівчарем — випромінює такий заряд позитивної енергії, що вся виставка ніби наповнена сонцем і теплом. А ще з особливим смаком Романишин писав квіти. Його дружина Валентина Мартиненко згадує, що коли майстер уперше зобразив чорнобривці, вона попросила створити щось подібне і для неї, адже так “акварельно” малювати олійними фарбами міг тільки він. І після цього пішло-поїхало — на ювілеї друзів, у дарунок презентував цю скромну квітку. До Романишина в такій художній пошані були тільки “панські” троянди, гладіолуси, жоржини... А він і просту кропивку міг зобразити як коштовність. А у відрядженнях шкодував, що немає часу для пленеру. Якось йому, представникові мистецької України в ЮНЕСКО, зателефонували з Москви і запропонували поїздку на Кубу, але попередили, що там нічого купити. І майстер розсміявся: “Художник усе, що бачить, забирає з собою”.

Останні одинадцять років свого життя Михайло Миколайович очолював Національний художній музей, де нині представлено ретроспективу його творчості. З нами, журналістами, він ділився думками щодо розбудови цієї скарбниці малярства, бо хотів, щоб Україна таки мала гідний музейний комплекс, який не лише зберігав би давні пам’ятки культури, а й репрезентував новітні. Бо поки що ми єдина в Європі держава, яка не створила музею сучасного мистецтва. Над цим Романишин працював до останнього дня, примудряючись навіть у лікарні займатися справами. На сторічному ювілеї рідного закладу він виступив з промовою. Востаннє...