images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 27 серпня 2003 року, середа  №124 (2331) images
images
полоса
images
images
ЛІТЕРАТУРНА НИВА
images  
images
images
images
27/08/2003



images
Олег ОРАЧ: “Привітай мене, земле, я твій подорожній...”
images
“Поет, прозаїк, перекладач”. За цим лаконічним рядком бібліографічного довідника “Письменники України”, на жаль, не видно романтичної душі Олега Орача (Комара), яка замолоду рвалася на волю, до обріїв суверенної України. Він народився у лютому 1940-го в селі Благовіщенці Запорізької області. А вже в 1965-му, коли в житейському багажі були навчання в Донецькому педінституті (учительство — мовби данина родинній традиції), перші кроки на журналістській ниві й директорство в республіканському Будинку літераторів, дебютував поетичною збіркою “Подорожник”. Наступні книжки — і віршів, і оповідань, і дитячих історій, і перекладів — з наростаючою переконливістю свідчили про самобутній талант автора: “Земля на видноколі”, “Передчуття”, “Зимние жаворонки”, “Долоні”, “Написи на снігу”, “Свято спілого листя”, “За білим перевалом”, “Журавликова пісня”, “Березневі світанки”, “Дружна сімейка”, “Довге літо”...

На творчому календарі лауреата премій імені Лесі Українки та Володимира Сосюри Олега Орача — літо. З його світанками і зрілими плодами.

Геннадій Кириндясов, головний редактор газети “Хрещатик”

Я прийшов од землі.

І пісня моя — про степ.

Я закоханий в мудре його обличчя.

Подорожник завжди

при дорозі росте,

до людей щоб поближче.

Є дороги на світі круті і вузькі...

Привітай мене, земле,

я твій подорожній.

Як мені написать,

щоб на рани людські кожне слово —

листком подорожника?

* * *

А ми на перехресті птицю знайшли.

Чудна якась птиця:

я кажу — біла, ти — голуба.

Взяли її на руки та й понесли,

бо думали, що всім по дорозі.

Виявилося, що птиця з поламаним

крилом.

Що з нею робить?

Випустити — не полетить,

залиш — усе одно пропаде.

Аби недовго мучилась,

взяли та й задушили.

І аж тоді побачили,

що птиця була синьопера.

...Тоді ж і розлука наша наспіла.

* * *

Не могили, а чайки степами

пливуть.

Сиве мрево — як сум...

Кошовий щось невесел.

Після бою важкого вертають,

мабуть,

що, не маючи весел,

не маючи весел,

та не маючи ж весел,

мечами гребуть.

Море дибить вали, мов коней

норовистих,

і на гребінь новий підійма,

підійма...

І гребе товариство,

гребе товариство,

і не зна товариство,

що Січі — нема...

З яничарських морів та до

рідного ж краю,

по Чумацькому Шляху

звіряючи путь,

все гребуть і гребуть,

гребуть і гребуть,

і — не знають,

що уже ж не на Січ,

а у вічність гребуть.

Козацьке свято в Батурині

У гіркопомному Батурині,

в одній з українських столиць,

відзначалося півтисячоліття

козацтва,

в Батурині,

де по ярах іще парує кров

його приречених оборонців,

де в Сеймищі, в очеретах

напружено-перелякані сучасні

браконьєри

ще й досі натрапляють

на потрійні шибениці —

уже без кістяків,—

у Батурині все йшло за сценарієм.

І на черзі мав бути номер

під назвою “Козацькі ігри”.

От саме тоді й сталося:

один розігрітий коник

танцював-тупцював під козаком,

а далі на команду

“Всім у стрій!”

вирвався з гурту та й помчав

по стадіону,

учвал-учвал по стадіону.

Спершу по стадіону,

а потім враз одірвалися вони

з вершником од землі

та й знялися над Батурином —

зі свята, зі свистом,—

спершу — в історію,

а затим — і в Час,

а далі вже й зовсім

перескочили у саму навіть

Вічність

та й щезли, як ті обри,

за обрієм.

Здивовані батуринці,

задерши голови до неба,

чудувалися:

— ЕНеЛО — сюди,

а вони туди?!

Мале ж дитинча, дівчатко

ще безкосе,

раптом і каже:

— Та то ж душа наша

українська літає!..—

Усі так і вклякли...

А голова сільради,

Олександр Петрович,

вирік вельми по-державному:

— Дитя істину глаголить.

Треба видати їй похвальну

грамоту,

бо в її мами-одиначки нема чим

довшити дах на хаті.

Та там і треба всього

один лист!..

...А коник з вершником,

злившись ув одне летюче тіло,

мчали і мчали

кентавром української історії.

* * *

Вибираю друга для дороги,

щоб навпіл і радість, і тривоги,

щоб удвох із ним переживати

і поразки наші, й перемоги.

Вибираю ворога для бою,

маючи його перед собою,

всі свої удачі і невдачі

в ньому, як у дзеркалі, побачу.

Вибираю господиню в хату —

разом раювати й горювати,

щоб мені — любов,

а нашим дітям

лагідна була і мудра мати.

* * *

У її очах — небо і він,

у його очах — земля і вона.

Між теплими латочками

її долонь

і його козацькою шиєю,

між пекучими зірочками

її персів

і м’язистих його грудей,

між її податливим лоном

і його тужавим пресом,

на ніжній дотичній

губів його

і її вуст —

початок нового життя

і продовження вічності.

* * *

Це знову ти? Уже й не кличу

з тієї ранньої весни.

Чого ж ти не прийшла тією

ніччю

в пахучі приазовські полини?

Грекинечко моя,

смаглява дівчинко,

посланнячко мені із давнини.

...Мовчало море,

мрійні зорі терпли.

По досвіт ждав,—

я там ще й досі жду,

плекаючи надію молоду

у жаготі юначого нестерпу.

Намарне. Через те, що я —

не він?

Дай Бог, йому отак, як я,

любити.

Гризе вудила розігрітий кінь.

Зіткнутися б, ударитись і —

квити.

Блідим світанням тінь твою

розмито,

щезає тінь, як Евридіки тінь.

Звичай умикання

Цей древній звичай —

умикання дів —

не повернуть, хоча б і захотів.

...Купалище. Він з-за кущів

пасе

її голівку й над водою руки

і чує тихі скрики... він повзе

вужем... вхопив і до коня несе.

А перед тим в соски поцілував

так ніжно — як в меду її скупав.

Ще борсалась, але й

не верещала,

аби хто із своїх не запопав,

тоді пропали вдвох.

А він же — гожий!

Ще для годиться плакала

й пручалась

й відтручувала — так,

мов причащала.

Чого там критись?

Він, оцей нападник,

у сні являвся їй не раз. Чому ж

відразу й не скоритися йому,

щоб вдатися мерщій

до ласк принадних?

Щасливий він, утішена й вона,

його законно вкрадена жона.

...Мінялись кров’ю древні

племена,

щоб вижити.

Такі ось времена.

* * *

“А серденько соловейком

Щебече та плаче...”

Тарас Шевченко

Та й знов те саме,

сміх та й годі!

Невже було колись?

Авжеж!

Десь причаїлося насподі,

озветься — зразу й не збагнеш.

Вряди-годи, як от сьогодні,

оте забуте і старе

слушненьку вибере годину

та хтозна-звідки і наплине,

в обійми душу забере

і заколише тополинно —

так солодко! Так самотинно! —

помучить трохи, і покине...

і вернеться... І за хвилину

як дальня музика замре...

Запах коханої

Ти пахнеш так

весіннім паховінням

землі, що прокидається,

й осіннім

насінням достигаючим,

сосновим

цілющим золотіючим пилком;

вечірнім — з-під корови —

молоком;

ти пахнеш медом,

як тебе цілую,

криничкою,

з якої срібло п’ю;

прим’ятою травою,

як милую,

і м’ятою,

що пророста в маю.

...З роботи повертаючись додому,

сам та й себе ж запитую, бува:

“Тебе, солодку, та й мені,

гіркому,

Господь — чи випадок? —

подарував?”

Заклинання

(гіркий романс)

Ніхто тебе не любить так, як я,

хоч є ж іще у світі тато й мама,

та ми втекли від них — і ти, і я —

й нема благословення

їх над нами.

Але ніхто не любить так, як я.

Ніхто тебе не любить так, як я,

Недремний сторож днями

і ночами.

Один я — егоїст, а вдвох — сім’я

з плодами праці

й ніжними речами.

Ніхто тебе не любить так, як я.

Це тільки я один тебе люблю —

твій теплий сміх,

твоє знадливе тіло.

Мені їх так давно уже кортіло,

що в них я душу

й силу переллю.

Я так люблю, я так тебе

люблю!

Так аніхто не любить — я один,

і князь, і раб,

покликаний служити

тобі, моя княгине. Будем

жити,

п’ючи вогонь із череди годин.

Ніхто тебе не любить — я один.

Ніхто тебе... це я тебе любив,

дароване мені казкове диво,

та врешті-решт

свою любов і вбив

підозрою, що любиш

неправдиво.

Але — любив,

ніхто так не любив.

* * *

ЛЮБЛЮ —

із губів моїх

у рожевий човник твоїх долонь

ягода викотилась,

гаряча й солодка.

Доки надивишся — обпечешся.

ЛЮБЛЮ —

з губ у губи воно переходить,

перекочується округле еЛБееЛ,

нанизане на тонку павутинку

солов’їного “ю”:

л-ю-б-л-ю!

* * *

Біля моря я виріс,

а вижив я — побіля горя.

Про які марципани?

Я мріяв про хліба шматок.

Сльозами дитинства

пахне пісок біля моря,

моїми сльозами пахне пісок.

От і заночіло.

Обрій у мороці тоне.

Тихо на води

сіється зоряний мак.

Море солоне,

я знаю,

чого ти солоне.

Скажи мені, море,

а вічність...

яка вона, вічність,

на смак?

* * *

Рипить гарба і котиться згори.

Воли, хитаючись, ідуть

і гублять слину.

Я ще малий, а дід уже старий,

а батько десь на Балтиці

загинув.

Ми з дідом дні проводимо

в трудах.

Я ще росту, дід дожидає смерті.

Я розглядаю пташку в небесах,

а дід — свої сандалії потерті.

Порипує гарба, і з-під коліс,

проходячи поміж волові роги,

кудись назад пливе й пливе

дорога,

така вже довга-довга —

як до Бога,

що, може, є, а може,

був колись.

На Бога дід уже й не упова:

загинув син — і всі молитви всує.

Дід проскурки до того купував,

а після похоронки — не купує.

І мати в мене теж була колись,

я — сирота, і трохи себе

жалко...

Тече й тече дорога з-під коліс,

воли зітхають — важко їм

і жарко.

Лоскоче тепла золота солома,

під боки муля з кавуном мішок.

Над захід сонце. Скоро будем

дома,

і баба нам наварить галушок.

Я аж упрію, сьорбаючи юшку,

і баба, що усе на світі зна,

мені на сон хреститиме

подушку,

щоб перестала снитися

війна.



прочитало 6914 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.3125 sec