images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 13 серпня 2003 року, середа  №117 (2324) images
images
полоса
images
images
ІСТОРІЯ СУЧАСНОСТІ
images  
images
images
images
13/08/2003



images
Києву потрібен музей шістдесятників Так вважають Надія — молодша сестра відомого дисидента Івана Світличного — та його хрещениця Людмила Петік
images

Шістдесятники не піднімали народ на барикади, не закликали повалити владу — просто збиралися й читали вірші. Плекали рідну мову. Та намагалися змінити світ. Просвітницькою діяльністю, духовністю. Вважали, що українці зможуть вичавити з себе раба. Пішли на каторгу, але не зреклися переконань. Дуже важливо, щоб імена репресованих не забули. Вони наближали нашу незалежність. Майбутні покоління, можливо, втілять у життя те, чого їм не дали зробити. Києву потрібен музей шістдесятників. Втім, він уже є. Щоправда, не має власного приміщення, тому його фонди прихистило Товариство політичних в’язнів і репресованих. Почесний голова цієї громадської організації в Нью-Йорку — Надія Світлична. Вона й звернулася до київського мера Олександра Омельченка з листом від американських українців, щоб він посприяв відкриттю такого музею. Надія — молодша сестра Івана Світличного, одного з найяскравіших дисидентів шістдесятих років минулого століття. Потрапив до в’язниці за заборонену літературу молодим і здоровим, вийшов звідти з сивиною на скронях і тяжкохворим. Інвалідом першої групи. Паралізованим...

Хата у Верболозному провулку прихистила україністів

Начальник Головного управління з питань внутрішньої політики, депутат Київради Лесь Петік, який кілька місяців тому побував у Нью-Йорку в складі київської делегації на церемонії вручення почесної відзнаки “Українець 2002 року” Олександрові Омельченку, зустрівся там з Надією Світличною. Він привіз їй пожовклу фотографію, яка в п’ятдесятих роках висіла в кімнаті університетського гуртожитку в Харкові, де колись мешкали його тато Владислав Петік та Іван Світличний. На світлині — дірочка від цвяха, яким знімок пришпилювали до стіни. Лесь був ще малий, коли відбулися перші арешти шістдесятників. Пам’ятає лише, як з мамою їздив до тьоті Наді.

— Ми сіли в тролейбус і невдовзі опинилися неначе в селі,— пригадує Лесь Петік.— Це був приватний сектор на Сирці. Прийшли до хати Оксани Мешко у Верболозному провулку. Цю жінку називали матір’ю шістдесятників. А була вона ненею Олеся Сергієнка (депутата Київради ХХІІ скликання), на той час чоловіка Світличної. І Олеся Федоровича кадебісти взяли також. Лише в Америці я дізнався, що тоді якраз почалося полювання на дисидентів. Заарештували Івана — і моя мама прийшла до Надії, щоб забрати татові рукописи. Світличний просив сестру надрукувати невеличку статистичну довідку, яку вибирав з українських газет мій батько. Вона давала уявлення про стан нашої мови, яку задавила тотальна русифікація. Кількість шкіл, класів з українською порівняно з російською... Коли б такий документ потрапив до КДБ, ув’язнили б неминуче. Мама прийшла, щоб вилучити той “компромат”. Репресії почалися в 1972-му. Мені тоді було дев’ять років.

Іван Олексійович — сільський хлопець із Луганщини. Дитинство припало на повоєнні часи. Підліткові відірвало пальці на лівій руці, коли грався з однолітками мінами — кидали їх у багаття. Вступив на філологічний факультет Харківського університету. В кімнаті жили вп’ятьох. Тому назвали свою домівку “Союзом п’ятьох”. Одним з мешканців був мій батько — Владислав Петік. Ще тоді через назву ледь не потрапили за грати. Та змогли довести, що то жарт. Якби цій справі “дали хід”, усіх посадили б ще студентами.

Світличний переїхав з Харкова до Києва. Вступив до аспірантури Інституту літератури. Там працювали тоді корифеї — академік Олександр Білецький, професор Сергій Маслов, якого часто згадувала моя мама. Вона закінчила філологічний факультет Київського університету. До слова, саме Іван Олексійович познайомив моїх батьків: мама вчилася з ним у аспірантурі, а тато був боярином на весіллі Світличного.

Інтернаціоналізм або русифікація

— Іван Олексійович писав вірші, був поліглотом, літературознавцем, критиком,— продовжує Лесь Петік.— Від нього чекали, що стане філологічним світилом. І він ним став. Хоча тоді ще ніхто не уявляв, яка чекає на нього доля. Завжди був неординарний. Ще студентом міг зануритися в книжки з головою, забувши навіть про іспити. Про це також розповідала моя мама. У квартирі Світличних почали збиратися ті, кого назвуть потім шістдесятниками. Антоненко-Давидович, юний студент В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська, мій батько... Відбувався літературний процес, а паралельно обговорювали питання українства. Били на сполох: у містах відбувається русифікація, останнім часом жодного фільму не зняли рідною мовою. Вчитель української отримував тоді меншу зарплатню, ніж російської чи іноземної. Закривали старі українські школи, а відкривалися російські. Факти ці (до речі, брав їх з відфільтрованої цензурою преси) виклав Іван Дзюба в праці “Інтернаціоналізм або русифікація”. За неї він дістав строк: сказали, буцімто, підбирав цитати з газет тенденційно. І це, мовляв, розпалює ворожнечу між народами.

Інтелігенція намагалася знайти відповіді на болючі запитання. Режим вважав, що запитання ставити має право тільки він. Потужний каральний апарат намагався будь-якою ціною виправдати власне існування. Отож повсюдно шукали ворогів народу. Коли їх не було, створювали власними руками. У 1985 році під цей прес потрапив і я. Мене викинули з університету за “незрелые политические высказывания и взгляды”. Тоді ми читали філософські праці й обговорювали їх. Нагадали й про тата, який товаришував зі Світличним, отож “набрався від нього ворожих поглядів”. Відомий квітневий пленум, який узяв курс на перебудову, вже змінив ситуацію, та місцеві чиновники ще працювали по-старому. Якби не нововведення Михайла Горбачова, то накрутили б тоді мені строк. А так лише заборонили працювати за фахом. І я після філософського факультету п’ять років віддав шахті.

В’ячеслав Чорновіл теж належав до цієї когорти

Шістдесятники — діти хрущовської відлиги. Лише вона намітилася, захопилися літературою, зачитувалися самвидавом. А після подій у Чехословаччині весна скінчилася. Особливо язикатих почали “підстригати”. Взяти хоча б Василя Стуса, Аллу Горську. Якби не репресії, їхні таланти прислужилися б народові, нації, культурі. Вони виявили стійкість й стали джерелом нашої моральності. Нагадали нам, що ми титульна нація. Отож повинні плекати рідне коріння. Та не треба робити перегинів у інший бік, бо можна все довести до абсурду. Щоб українізація не стала такою, як ото була русифікація.

Музей шістдесятництва можна було б облаштувати на Терещенківській, де жила Алла Горська. Але нині там дитяча лікарня. Вхід до квартири закладено. Є ідея розмістити його в будинку, який міська влада віддала Руху. Там на першому поверсі вже відкрито музей В’ячеслава Чорновола, який теж належав до цієї когорти дисидентів.

Леоніда Світлична зберегла голос Василя Симоненка

“Безперечно, Києву потрібен музей шістдесятників”,— вважає і Людмила Петік, хрещениця Івана Світличного. Нині вона викладає україністику в Ягеллонському університеті — найстарішому в Польщі. Однією з перших читала лекції з цієї дисципліни, коли в Київському політехнічному інституті заснували гуманітарну кафедру. Людмила Владиславівна розповіла, що польські студенти також цікавляться нашими шістдесятниками. Але, на її думку, сучасна молодь — і тут, і за кордоном — не зовсім розуміє, що ж таке важливе вони зробили. Адже писали свої праці, керуючись вченням Маркса, Леніна. Нині важко уявити, що тоді не було й подиху свободи. Дехто нині міфологізує постаті вільнодумців. І від того вони стають далекими й неживими.

— Музей має відтворити атмосферу тих часів,— поділилася вона думками.— Леоніда Світлична, дружина Івана (на жаль, нині вже покійна.— Авт.) зберегла автентичні записи з голосом Василя Симоненка. Є газети, книги, журнали, малюнки, костюми роботи художників, що жили й творили поруч, їхні речі...

То були звичайні люди, а не якість там небожителі. Єдине, чим вирізнялися, — не терпіли рабства й прагнули щось робити, аби вийти з цього глухого кута. Студентом Іван Світличний ще не був дисидентом. Став ним згодом. А тоді він захоплювався російською літературою, бо в школі дуже добре викладали саме цю дисципліну. Українську ж читали не так... Спочатку Івана зацікавило жахливе становище села. Він вважав, що колгоспи давно себе вичерпали і потрібно шукати їм альтернативу. Національними проблемами став перейматися згодом. А потім, уже в Києві, став уболівати за нашу мову, літературу, шукати білі плями в історії, повертати ім’я забутим та репресованим. Їздив до Львова. Так само, як Багряний і Стус, Світличний походив зі сходу. Всі вони врешті-решт прийшли до єдиного політичного знаменника.

Світличний починався не від політичних діячів, а від інтелігенції, від їхніх культурницьких заходів. Намагався вплинути на суспільство через емоції, мистецтво. А наш батько вважав важливішими факти, цифри, бо на людей справляють враження порівняльні дані. Скажімо, скільки й чого Україна виробляє, куди й що постачає, чи може бути самостійною. Пізніше це виклав в своїй книзі Петро Шелест. Шістдесятники ж мали переконання, що починати потрібно з поетичних вечорів. Саме вони можуть збудити дух нації. Пробували опублікувати твори замовчуваних, репресованих, написати про них статті, передмови до книг. Сказали правду про Биківнянські поховання. Там лежать розстріляні енкавеесівцями, а не фашистами, як вважалося раніше. Організували самвидав, щоб показати, як порушують права людини в нашій державі.

Тато в студентські роки мешкав з Іваном у одній кімнаті. Вони дружили. Мама познайомилася зі Світличним, коли навчалася в аспірантурі. Ось Іванів лист до неї, датований березнем 1956 року. Тут ідеться про смерть Сталіна: друкується мовою оригіналу.

18/ІІІ-56 г.

Известие о “советской трагедии” действительно чудовищно. Некоторые подобные факты я наблюдал собственными глазами, ко многому относился критически, но такого я не ожидал. Слава был последовательней меня, говорил об этом более резко (конечно, только между нами), и, помню, я не во всем с ним соглашался.

Ты пишешь, что знакомые твои хорошие люди тяжело переживают это известие и что тебе непонятно, для чего открыли вдруг народу эту правду. Мне кажется, Женечка, что ты не права. Все мы переживаем не столько трагедию случившегося, сколько крушение собственных иллюзий. Правда эта нужна, она благотворна. Меньше будем такими наивными простачками.

А ведь в народе встречают это известие не тягостно, а с радостью. На колхозниках эта политика отражалась самым плачевным образом. Помню, когда он умер (я вскоре приехал домой), люди радовались, а я не знал, как себя вести. И все же они оказались правы.

Боюсь только, что делают это не совсем решительно и многого, очевидно, не сделают. Боюсь, что культ личности заменяют культом коллективной личности. Ведь многое делают тайно от народа. Большинство важнейших решений принимают сверху, без всякого обсуждения снизу. Попробуй выступить публично з каким-нибудь важным мнением — не дадут. Террора, может, не будет, но и демократии пока еще нет.

Но это и понятно. Круто повернуть современные руководители не могут. Они-то раньше где были? Они зачем такое допустили? Их вина в этом большая. Сказать всю правду — значит самих себя выставить с отрицательной стороны. Видимо, до конца дело доведут другие люди. А сейчас устраняют только то, что им самим угрожало, чего сами боялись. Изменений в самом принципе, в самом характере внутренней политики пока не касаются. А надо бы, очень надо бы...

* * *

Іван був дуже здібний. Йому пророкували шлях до науки. Мама розповідала, що якось йому в профкомі університету виписали матеріальну допомогу, так він всю її витратив на... рідкісну літературу. Я цікавилася в школі історією. Отож впало в око видання Дмитра Яворницького у його квартирі. Давав мені читати “Історію запорозьких козаків”. Дитині вгризти це було складно. Та книгу я пам’ятаю й досі. Писала віршики. Не вважала їх професійними. Бо навіть знала, кого імітую. Хрещений батько не відмахнувся від дитини, а перечитавши їх, порадив зайнятися римою.

“Словник синонімів” і досі чекає на видавця

— По приїзді до Києва Світличний почав шукати роботу для мого батька,— продовжує Людмила Петік.— Він був відкритий для друзів і дуже уважний до них. Стосовно ж себе вельми непрактичний. Я зберігаю лист до тата, в якому він повідомляє, що можна влаштуватися коректором у Держлітвидав. У інші видавництва, на жаль, уже набрали працівників...

Над усе любив читати словники та дитячі книжки. Стежив за новими виданнями. Його цікавили будь-які нюанси мови. І всі її вияви намагався зберегти для “Словника синонімів”, який вважав головним творінням свого життя. Над ним почав працювати ще на волі. Не припиняв роботи і в таборі. Картки ті збереглися, але так і не вийшли друком. Пані Леоніда не встигла цього зробити. Та внесок її у відродження пам’яті шістдесятників величезний. Оприлюднила власні спогади про них, листи чоловіка. Багато чого пояснила. Адже в листах, особливо з неволі, чи не кожне друге слово зашифроване, з підтекстом...

На моїх іменинах хрещений часто був єдиним гостем. У нашій родині росло п’ятеро дітей, отож дні народження широко не відзначали. І жодного разу Іван Олексійович не прийшов до мене без подарунка. Навіть тоді, коли не мав роботи. Добра людина. В моїх спогадах залишилися його усмішка й очі променисті. Вдома у нього, на Уманській, я була тільки раз. Він працював, і щоб я не нудьгувала, дав почитати книжку. Потім спілкувалися. Квартира в нього була казковою. Зроблені власноруч стелажі, картотека, кругла шафа. В бібліотеці все каталогізовано. Надзвичайний порядок, тому будь-що легко знайти. На жаль, багато книг із зібрання Леоніді довелося продати, коли Іван був на засланні, а вона збиралася до нього їхати.

Світличні традиційно відзначали дні народження. Іван — 20 вересня, Леоніда — 3 квітня. Не готували якихось особливих страв. Все просто — вінегрет, пиріг. Сюди приходили не поїсти, а поговорити, відчути себе в атмосфері однодумців. Кілька разів я бувала з батьком на таких зустрічах.

Дідух на місці арештанта

Коли Іван уже відбував строк у таборі, друзі зробили на день його народження дідуха і посадили за стіл замість нього. Вітали, згадували давні часи.

В нашій родині розмови про шістдесятників точилися і після арешту Світличного. Його листи з табору цікаві. По жахи — майже ні слова. Хіба що жартома, одним рядком. Переважно це списки книжок, які просить замовити для себе: “Не пропусти таку книжку або словник... Я працюю над тим... Переклав оте...” А ще вірші Тараса Мельничука, свої. Працював повсюдно: читав, перекладав. Не хотів втрачати ім’я і гаяти час. Таке подвижництво. До всього прагнув дійти самостійно. Брався за те, чого ніхто ще не робив. Щоб процитувати відомих філософів у своїй дисертації, читав їх у оригіналі. Не висмикував окремих цитат. Написав дисертацію, та не встиг захистити. На жаль, багато що з написаного втрачене під час арештів. Вилучені листи, щоденники, зошити.

Коли з’явиться музей, може, щось вирине з забуття, знайдеться у родичів та знайомих. І повернеться до людей. Будуть ентузіасти, які цим займатимуться, шукатимуть. Для мене ті часи живі. І стає дуже неприємно, коли читаю заштамповані статті для школи, посібники для абітурієнтів.

Вірші Івана Світличного можуть подобатися або ні. Поезія в нього своєрідна, публіцистична. А критика — взагалі такий жанр, який швидко старіє. Нині його статті не сприймаються як щось виняткове. Бо ніхто не бере до уваги той час, як нині кажуть, формат епохи. Хрещений же відчинив двері своєї квартири і для молодих поетів, і для дисидентів.

Гадаю, музей потрібно відкривати саме в Києві, бо шістдесятники — київський феномен. Адже львів’яни, галичани їхали спілкуватися сюди. І ці місця — кінотеатр “Україна”, де демонстрували фільм “Тіні забутих предків”, Інститут літератури, київські журнали, університет, квартири Івана Світличного, Алли Горської — живі сторінки історії міста і нашої державності.

Сподіваюся,— каже наостанок Людмила,— з часом шістдесятників оцінять по-справжньому. Зрозуміють, чим вони пожертвували. Вони поклали на олтар усе: здоров’я, роботу, кар’єру, а дехто — й життя. Показали, що не раби...

Від редакції. В цьому році сорокаріччя від початку діяльності шістдесятників і тридцятиріччя — повторних арештів та заслання. Це було зовсім недавно. На пам’яті одного покоління. Закликаємо читачів висловити думку щодо створення музею цих достойників.

Записала Наталія ЗІНЧЕНКО, “Хрещатик”



прочитало 1999 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.3905 sec