новини RSS
— Віталію Дем’яновичу, користуючись висловом Ельдара Рязанова, як би ви підбили “попередні підсумки”?
— Щодо “попередніх підсумків”, то метр українського оперного мистецтва Дмитро Гнатюк нещодавно мені сказав таке: “П’ятдесятиріччя... Та хіба ж це ювілей? Віталику, ювілей — це коли стукне сімдесят або сімдесят п’ять. Як мені. Та я тобі по доброму заздрю”. Ми з “Україночкою” зробили прекрасну програму. Глядачі не відпускають після концертів. Записали п’ятдесят творів. Наші касети ніколи не залежуються. По них навіть у школах вивчають фольклор. Часто беремо участь у благодійних концертах — для інвалідів, ветеранів, пенсіонерів. У іноземців, особливо з української діаспори, великий попит на нашу творчість. Цікавляться нашим доробком і канадці, і німці... Я два роки працював у Президент-готелі “Київський” і можу сказати: коли “Україночка” виходила на сцену, іноземці хапалися за фотоапарати та кінокамери... Найдорожчий для мене перший альбом — “Богиня кохання. Богиня краси”. Він складається з вісімнадцяти пісень, які колись співали наші бабусі: “Ой, там на горі”, “Карі очі, чорні брови”, “Гиля, гиля, сірі гуси”... До слова, останню виконує заслужена артистка України Наталя Ковальська. Вона прийшла до нас шість років тому з хору імені Верьовки.
— Як Юхименко став Юхименком?
— Завдяки копіткій щоденній праці. Я народився на Вінниччині в Копистириках Шаргородського району. У 1986-му закінчив Київський державний інститут культури. Став режисером другої категорії. Разом із Віталієм Барсученком заснували перший Київський театр сатири.
— Яку роль зіграв цей театр у вашому житті?
— Стартову. Ми намагалися викорчовувати суспільні недоліки, яких ой як багато. Моя односельчанка доярка Оля розповідала, що за свою важку працю не отримала жодної гривні. Видали бартером десять буханок хліба, і все. Отож доводилося його продавати пенсіонерам, бо вони мають хоч якусь копійчину. Ви б побачили, які в Олі порепані руки! І це в тридцять два роки. Прокидається спозаранку, зі сходом сонця і доїть вручну двадцять п’ять корів. Тричі на день... А ми, актори й режисери, хотіли справедливості й рівності між людьми. Ставили такі вистави: “Намалюйте мені будинок” Віталія Барсученка, “Гра в фанти” Миколи Коляди, “Дві сварки в одному кабінеті” Олександра Козловського, “Наречена з Парижа” Володимира Костянтинова й Бориса Рацера, “Жінки в народних зборах” Аристофана.
— А як ваші шляхи перетнулися з “Україночкою”?
— Я створив цей ансамбль. Хотів усім показати красу українки. Певен, наші жінки найкращі в світі. До речі, підбираю дівчат з хорошим голосом, вродливих і щоб зріст був не менший 1 метра 75 сантиметрів. “Україночку” люблять скрізь. Якось у Переяславі-Хмельницькому до мене підійшла літня жінка: “Синку, побувавши сьогодні на вашому концерті, я можу спокійно померти”. А на Вінниччині у Жмеринському районі голова сільради вийшла на сцену зі словами: “Такого дійства ці стіни ще не чули й не бачили”. Заради цього варто жити.
— Хто у вашому колективі займається хореографією, вокалом?
— Балетмейстер — В’ячеслав Вітовський. Хормейстер — Ганна Каргальцева (всі п’ятдесят творів — її заслуга). Художник-постановник — Ніна Скорина. Вже одинадцять років працює з нами й артистка оригінального жанру Ірина Терещенко.
— У репертуарі “Україночки” лише народні пісні?
— Не тільки. Ми включаємо у програму й авторські твори. Для нас пишуть і прекрасна поетеса з Черкащини Ніна Лось, і киянин Анатолій Мартиненко. Нещодавно він присвятив моїй матері, яка через кілька днів відзначатиме іменини, чудовий твір. Спеціально для мене ці поети написали вірш “Моя душа”, який поклала на музику Антоніна Вассалатій. І хоча я ніколи не співаю, а тільки веду концерти, колектив змусив мене виконати з ними цю, близьку моєму серцю, пісню. Потім записали її на одній із найкращих студій — в Михайла Дідика. Включили і в ювілейний концерт, який доленосно і символічно називається “Україночка — моя душа”.
— Де виступав ваш ансамбль?
— В Україні та Росії. А торік нас запросили до Білорусі на фестиваль “Обжинки”. У ньому брала участь Софія Ротару. У нас було три номери. Підтримував захід сам Олександр Лукашенко. Дівчата йому так сподобалися, що після виступу президент зупинив мене: “Вітю, не смій від’їжджати з Білорусі”. Відтоді почалася співпраця. Нас включають до програм усіх білоруських акцій, форумів, фестивалів. І завжди, ще раз кажу, зали переповнені. Але більше ми ніде не були. Боюся, якщо повезу красунь на гастролі в далеке зарубіжжя, назад ніхто не повернеться... І я залишуся сам-самісінький, із своїми валізами. Хоча нині в сейфі лежать три запрошення — до Португалії, Китаю й до Німеччини.
— Які маєте звання?
— Заслужений артист України. У 1997-му мені присудили премію імені Івана Котляревського і вручили срібну медаль з почесним дипломом (тоді, до слова, вийшов другий альбом і компакт-диск “Україночка”). Лауреат міжнародної премії імені Гулака-Артемовського. Я навіть не знав, що рішенням загальних зборів Української академії оригінальних ідей мене обрано академіком, бо наш ансамбль скопіювати важко, настільки він самобутній. А нещодавно голова постійної президії з’їзду народних депутатів СРСР Санжи Умалатова (є ще в Росії прихильники Радянського Союзу) вручила мені почесну грамоту, в якій повідомляється про присудження Віталію Юхименку звання народного артиста СРСР, бо більшу частину свого життя я працював у Союзі. Та найдорожче для мене те, що я ніколи не афішую: лауреатство в “Солдатській пісні-89”. Тоді був режисером цього республіканського фестивалю солдатів-афганців, який відбувався на стадіоні “Локомотив” у Вінниці.
— Хто ваш кумир зі співаків?
— Дмитро Гнатюк. До слова, він часто виступає із нашими дівчатами на концертах. Люблю Женю Мірошниченко, Толю Мокренка, покійного Анатолія Солов’яненка.
— Будь-яким жіночим колективом керувати складно. А як вам?
— Клопітно. В ансамблі, крім мене, лише двоє чоловіків — звукорежисер та водій. А дівчат — аж вісімнадцять. І в кожної власні забаганки. Одна не може заснути в готельному ліжку, інша не хоче вдягати чужий костюм, хтось боїться швидкої їзди чи прагне, щоб коханий був поруч... Вони всі молоді й примхливі — середній вік сягає 22 років.
— А у вас який характер?
— За гороскопом я Близнюк. Може, тому однією рукою я гладжу, другою — б’ю. Якщо дівчина вийде гарно, всміхнеться, а сама рум’яна, вправно макіяж навела, косу заплела, то хвалю. А коли на гастролях невчасно лягає спати, галасує за кулісами під час концерту, фальшивить чи плутається в танці, лаю. Та дівчата не ображаються. Я ж для них, як батько.
— Чи правда, що разом з вами працює дружина?
— Правда. Тетяна — другий режисер “Україночки”. Вона дружина лише вдома, на кухні. А на репетиціях, гастролях, у концертах, у гримерній, транспорті, костюмерній, за кулісами це високе звання скасовується. Три роки тому народила сина. Василько вже їздить з нами на гастролі. Навіть виступає. У фіналі виносить великий коровай на сцену.
— Як ви ставитеся до таких сучасних танців, як брейк-данс і хіп-хоп?
— Це пародія, а не мистецтво.
— Куди, на ваш погляд, прямує вітчизняна культура?
— На жаль, стрімко падає в безодню. Україна власноруч викорчовує українські ансамблі. З кожним днем такі колективи, як наш, стають потрібні державі все менше й менше. Шкода, але підхід до культури народу не творчий, а чиновницький. З екранів телебачення зникли національні ансамблі, чудові українські виконавці. Лише стрілянина, кров, розбрат, секс та агресія.
— Чим ще, крім пісень, наповнене ваше життя?
— У мене не вистачає більше часу ні на що. Не дивлюся телевізор, не слухаю радіо. Єдине, в чому не можу собі відмовити, то поїхати у вихідні на дачу. Тим більше, коли Василько туди проситься. Отож кидаю все і їду.
— Як ставитеся до політики?
— Не цікавлюся нею. Навіть не знаю, що це таке.
— Яким буде святковий репертуар “Україночки” на головній сцені держави?
— Творчий вечір відкриє муніципальний оркестр (диригент Василь Охріменко). “Україночка” вийде із залу з величезним букетом квітів. Роздаватиме їх глядачам з піснею “Роде наш красний”. Вісімнадцять дівчат виконають вісімнадцять композицій. А у фіналі прозвучить твір “Ми дівчата з України”.
