images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
22:00 |  Потужна метеохвиля накриє Землю на вихідних: як вберегтися від її наслідків
images images images
20:00 |  Чому люди переїдають: основні причини
images images images
18:00 |  У Києві дорожчає холодна вода
images images images
16:00 |  Власників незаконної реклами зводитимуть з розуму дзвінками
images images images
14:00 |  Зміни руху громадського транспорту під час проведення Всеукраїнського Свята подяки та мотопробігу
images images images
13:30 |  У Києві відбудуться змагання з велоспорту «Red bull-Володар Гори 2018»
images images images
13:00 |  22 вересня оголошено в столиці Днем жалоби
images images images
12:00 |  Під час закриття станції метро "Політехнічний інститут" пасажири можуть користуватися наземним громадським транспортом
images images images
10:00 |  "Міський магазин" розробив онлайн-карту легально встановлених МАФів
images images images
10:00 |  У столиці відбудеться традиційне свято "Юнь Києва запрошує"
images images images
08:00 |  Цими днями передбачається перекриття руху транспорту на центральних вулицях
images images images
06:00 |  5 продуктів, які зникнуть через зміни клімату
images images images
03:00 |  На дні турецького озера знайшли руїни стародавньої церкви
images images images
01:00 |  Роботи-медузи спостерігатимуть за кораловими рифами
images images images
22:00 |  Зарплата військовослужбовців істотно зросте
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 17 вересня 2002 року, вiвторок  №137 (2148) images
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
17/09/2002



images
Зруйноване гніздо Хроніка часів розкуркулювання та голодомору у записниках, які мовчали півсторіччя
images
У народі кажуть: яблуко від яблуньки недалеко котиться. Радянська влада намагалася довести, що людина — лише продукт середовища. Що родовід нічого в житті не вартий. Мовляв, має значення тільки виховання. І ставила “кухарок” керувати державою. А “заблудлих” перевиховували у в’язницях і таборах. Скільки там полягло української інтелігенції, куркулів і так званих “ворогів народу”! Небагатьом вдалося вціліти з тих, кого планомірно нищили по всій Україні. Та не лише в Україні. Увесь Радянський Союз перетворився на суцільну тюрму. Ті ж, хто вижив у жахливих умовах катувань, переслідувань і зневіри, не зламалися. Вчилися й працювали. Попри все. “Що буде не буде, а ти, Марку, грай”,— недарма ж таке живуче в народі прислів’я. Його повторювали батьки дітям, виряджаючи у далеку дорогу або закриваючи навіки очі. І ті “грали”. І сподівалися. Навіть без надії.

У перших семи частинах цього серіалу, написаного нашим кореспондентом за матеріалами, знайденими в записниках Оскольда ВЕРНИГОРИ, йдшлося про розкуркулену сім’ю. Брати Гайдаренки — Максим з Грицем і молодша сестричка Наталка втекли на Донбас. У Михайлівці залишилась тільки найстарша сестра Катерина, яка вийшла заміж за бідняка. Чоловіка середульшої сестри Галини, Романа Сорокопуда, заслано на Колиму. Там він зустрічає свого заклятого ворога і суперника Семена Чирву, який домагався його дружини ще тоді, коли вона була дівчиною, після того, як молодята побралися, і навіть, коли вже в них було трійко діточок. Галина не погодилася стати коханкою нелюба. І той надумав — нехай не дістанеться нікому. Він кинув її у Дзябуриний байрак разом з малими дітьми. Романа ж вислав на Колиму як куркуля. Хоча насправді той куркулем не був.

Тут життя страшніше смерті

Семен Чирва стояв навпроти Романа Сорокопуда і дивився на нього налитими кров’ю очима. Його трясло, як у пропасниці. Зеки зібралися півколом в очікуванні бійки. Вони бачили, як тіпало Семена, але співчуття він ні в кого не викликав. Хіба що огиду.

— Тьху, погань,— сплюнув йому під ноги Карпо Придорожний.— Добий його, Романе. Нічого йому землю кіптявити.

— Нехай живе,— заперечив Сидір Вересай.— І мучиться разом з нами. Нехай дивиться на те, що скоїв, щоб душа горіла пекельним вогнем, та й усе тіло боліло від кайлування в шахті. А як помре, то й мучитися перестане. Це буде для нього звільнення. Тож хай живе.

— Смерть катюзі!— чулося з усіх боків.

— Не вбивай, Романе. Бо тут життя страшніше...— заперечували інші.

Семен дивився на живе кільце зеків, котре поступово звужувалося, і його охоплював тваринний жах. Щось солоне підступило до горла і перехопило подих. Жах тіпав його тіло і проникав у мозок, плутаючи думки. Він уже не міг його побороти навіть неймовірними зусиллями. Розумів, Роман не вибачить смерті Галі. А ще відчував, що він серед зеків не лише чужий, а й ворог. Куркулі, котрих без жалю відправляв сотнями до сибірських таборів, зараз на боці Романа. І якщо зчиниться бійка, вони будуть за нього.

— Заб’ють до смерті,— подумав Семен і прошепотів сполотнілими губами: — Побійся Бога, Романе!

— А ти Його боявся? — Роман рвався у бійку.— Я вб’ю тебе.

Він ударив Семена у груди. Той упав на підлогу і заюшився кров’ю. Хотів щось крикнути, та захрип, як зацькований звір. На колінах підповз до суперника. Очі злякано кліпали. Відвернувся, бо не витримував Сорокопудів погляд. Промимрив кудись у бік: “Прости, Романе. Прости, якщо зможеш!” Він охопив Сорокопудові коліна руками і нарешті підвів голову. Знизу намагався зазирнути у вічі: “Я знав, що тебе зустріну. Знав... І знав, що не вибачиш...”

Зеки мовчки спостерігали. Роману було бридко дивитися, як плазує перед ним односелець. Він стояв над Семеном, але не міг ударити розпластаного на підлозі — лежачого ж не б’ють. Та спіймав себе на думці, що йому зовсім не шкода свого кривдника. Але чомусь не може позбавити Чирву життя. Дивна річ, йому ж за це нічогісінько не буде. Колима все спише. Тут люди ніщо. До того ж далі засилати вже нікуди.

— Нехай Бог тебе судить. Я не стану навіть руки бруднити,— сказав уголос. Струсив з себе Семена, неначе відганяв надокучливу муху,— живи і мучся, як усі ми.

Зеки здивовано дивилися на Романа. Якби він прибив Чирву, всі б зрозуміли. І не було б осуду. А ось те, що Роман не вдарив лежачого, дивувало їх і обурювало водночас. Вони стояли — чорні від бруду, похмурі, обірвані й страшні.

Роман довго не міг заснути того вечора. Він наче скам’янів, був нечутливий до того, що творилося у бараку. Не чув ані балачок, ані суперечок, котрі точилися навколо його імені. Ніби це його й не стосувалося. Суди й пересуди були гучні, але його свідомості не зачіпали. Лише ковзали по ній. Йому було байдуже, що про нього говорили. Галю й дітей уже не повернути. І це краяло серце.

Лемент поволі згасав. Нарешті й зовсім стихло. Було лише чути, як черговий час від часу підкладав дрова у залізну грубку. Раптом його наче осяйнуло. Думки полинули роями. Але одна гірша іншої.

Роман напружено розмірковував. Пригадував Галю, дітей. Врешті-решт невеселі спогади зморили його. Засинаючи, він почув легкий подих вітерця, п’янкий запах скошеної на лузі трави, тихий дзюркіт струмочка у гаї і ласкавий шелест листя на деревах. До нього стежиною в житі йшла дівчина і співала: “Привидься мені, хоч уві сні”.

У Романа перехопило подих. То була його Галя. Молода, весела, жартівлива. Вона простягла йому кухоль джерельної води. Роман пив з її рук, і його огортали щастя, неземна насолода. Дивився на дівчину і не міг надивитися. Яка ж бо вона гарна! Її з’ява неначе ковток цілющої води.

Раптом помітив, що то не Галя, то біла лебідка. Сіла на моріжку лісової галявини і, повертаючи довгу шию, шукає когось. Кого? Певне, ось цих трійко маленьких лебедиків.

— Тату,— почув він голос сина.— Летимо у вирій. Там тепло. Садки цвітуть. Там гарно...

— Ні,— заперечила лебідка Галиним голосом.— Залишайся, батьку. Ще не час. Прощавай.

— Підйом! — голос чергового зігнав з моріжка зграю лебедів. Вона злетіла, затріпотівши крильми. Роман прокинувся, наче й не спав.

Знову потяглися дні за днями. Тяжка, каторжна праця примирила ворогів, котрі усі тепер стали в’язнями. Бохапчі недарма називали Дантовим пеклом. Хтось навіть видряпав цвяхом на дверях барака: “Не сподівайся, хто сюди входить”. І справді, звідси ще ніхто живим не повертався. Не те, що додому, а навіть на інші об’єкти.

Повна відсутність води у бараках компенсувалася великою її кількістю у шахтах. Тому ніякі кріплення не могли стримати грунту, який увесь час підмивали страшні плавуни. Зрадливі потічки точили породу, котра раптом зривалася на голови арештантам, вкриваючи їх селем. Мокра порода затоплювала всю шахту. І тоді знайти живими похованих людей годі й думати. Табірне начальство шкодувало на це людино-годин. Адже їхня кількість могла бути необмеженою лише тоді, коли видобували золото. Тому простіше закрити шахту і збудувати нову.

Фока Димов був винахідником і раціоналізатором. Побачивши, як тяжко зекам тягти за “кодолини” сани із золотоносним піском, поїхав до Магадана і привіз звідти повну машину шлейок. Їх зачалили у “кодолини”. І тепер уже вантаж могли зрушити з місця не двадцять душ, а лише шістнадцять. Впрягаючись з кожного боку “кодолини” по вісім чоловік.

— Тепер тягти золотоносні сани — одне задоволення,— жартували в’язні, з нетерпінням чекаючи тієї зміни, коли можна буде не лізти у шахту, а возити пісок. На санях були змонтовані короби, куди входило близько двох тонн землі. І хоча лямки шлейок впивалися у плечі й часто терли так, що очі рогом лізли, але у порівнянні зі штольнею праця була благодаттю.

А під землею справжнісіньке пекло. Тут навіть винахідливий Димов не міг нічого придумати. Пісок довбають не лише стоячи, а й лежма. За шию частенько ллє, і нічого з цим не можна зробити. Вихід зі штольні звідси усього за кілька десятків сажень, але здається, що він аж десь на небі. Маячить удалині, ніби малюсінький світлячок. Зненацька шелехнуло. Великий шар мало не привалив кілька душ, котрі працювали поблизу. Тут не тверда порода, як у вугільних забоях. А піщуга з галькою. Неможливо ані підперти, ані закріпити. Тому й сиплеться згори весь час.

Підозрюються в сухотах

...Люди довбаються в напівтемряві, як кроти. То накидають в сани прокляту колимчанами землю, то ставлять підпорки, щоб не відвалилася порода. Шістнадцятка, човгаючи, тягне сани по мокрому снігу. Під полозами рипить, шкварчить, сичить. Роман із заздрістю подивився на запряжених у лямки зеків. Він уже відпрацював на вивозі. І зараз треба лізти в шахту. Заступили на зміну. Притулившись до стовпа, Роман довбає кайлом землю. Почали зустрічатися вкраплини твердої породи. Кажуть, то кварцити. В них трапляються найбільші самородки золота. І завбільшки з пшонину, і навіть з куряче яйце. Та в цій темряві, в хаосі не побачиш, не роздивишся, яке воно, те золото. З іншого боку підпорки лежить Семен Чирва. Зціпивши зуби, дзьобає кляті кварцити, раз у раз чортихаючись і проклинаючи долю.

Згори на забійників полилася вода. Вони не встигли відскочити і враз вимокли до нитки. Біля стовпа утворилася калюжа. Вона виблискувала у світлі кіптявої лампи золотоносними кварцитами.

Роману пригадалися косі Семенові погляди на Галю, котра тоді була ще дівчиною. Згадав, як вона Чирві гарбуза піднесла. А той сказився і всю свою лють вилив на Романа. Пообіцяв, що пригадає йому це... Бач, до чого може довести неподілена любов. Страшна сила — ревнощі. Велике зло, яке призвело до страшної помсти. Але ж у шахті він один такий. А ті в’язні, що довбаються поруч, чим вони завинили?

Черговий вдарив у казан, що висів біля входу до штольні. Його деренчастий звук означав, що вже перша година дня і починається перерва на обід. Зеки, покидавши біля санок лопати й кайла, вишикувались по четверо в ряд і рушили до бараку обідати. Два охрівці йшли з обох боків з рушницями напоготові й підганяли: “Швидше, братва! Швидше!” Вода, що прорвалася в шахту, вимочила не лише михайлівців. Пронизливий східняк, що дув з Берингового моря, проймав до кісток, а двадцятиградусний мороз враз прихопив кригою мокрі штани, бушлати й шапки. Вони стали важкими й такими шкарубкими, що заважали при ході. Ледве дісталися барака, Роман скинув задубілий бушлат і впав на нари. Відчув, що геть охляв, дедалі ставало гірше. По обіді, вже бухикаючи, насилу дочовгав до штольні. Надвечір стало й зовсім кепсько. Відчував, що голова йде обертом, а тіло горить, як у вогні. Кашель не припинявся. До того ж не вистачало повітря — почав задихатися. Здається, що ніколи так довго не насипали сани, як тепер. Нарешті задеренчав казан біля “рота” штольні. Закінчилася зміна. Роман ледь-ледь дочвалав до виходу. А до бараку його вже вели попід руки. Фельдшер Олесь Петрина, оглянувши Романа, встановив діагноз — крупозне запалення легенів. І відправив у сусідній барак, який слугував за лазарет. Олесь Максимович з санітаром Костем з ніг збилися, обслуговуючи хворих. А вони все прибували й прибували. Травми нічим було бинтувати. Перев’язочні матеріали скінчилися. Бинти робили з порваної на стрічки білизни.

У лазареті тепло. Піп-каторжанин отець Іван справно підкидав дрова у залізну губку, читаючи хворим молитву за здравіє. Романа кидало то в жар, то в холод. Груди рвав надсадний кашель. Тут бухикали майже всі. Одні лунко й сухо, інші з харкотинням, у якому були згустки крові. Ліків від кашлю — ніяких. Кому судилося вижити, той видужував і без них. А кому не судилося... Тут уже руки не підкладеш. Зеків меншало. Скільки хворих за день прибувало до лазарету, стільки ж їх виносили з нього, щоб вкинути у шурф запечатаної шахти. Фельдшер побоювався епідемії туберкульозу і поставив питання перед табірним начальством, щоб хворих з підозрою на сухоти вивезли лікувати до Магадана. Інакше вони тут усіх перезаразять.

Роман не знаходив собі місця. Шарпався на мульких нарах. Дихав, як ковальський міх. Здавалося, от-от обірветься щось усередині, і він замовкне назавжди. На ранок почав марити. Ось летить він верхи на конях, як вітер, як вихор... Гульк, аж на нього суне якесь страховисько. Чи то скирта соломи, чи клуня. З неї визирає сотня потвор. Рябі, чорні, чомусь без очей, а деякі навіть і без голови. Одне з них стрибнуло на груди й почало душити. Роман зойкує, жахливо, страшно. Схоплюється з нар і летить кудись з заплющеними очима, як сновида. Санітару Костю ледве вдалося його приборкати. Хворого охопили дивна темрява і тривожна тиша. Згодом почало розвиднятися. Яскраво горіли дрова у губці, хтось стогнав навпроти.

Стало трішечки легше. Роман уже не марив, нарікав на головний біль, що, як обручем, здавлював голову. Від того вона тріщала, здавалося, погані клепки на витримають, і вона розвалиться. Дихання було частим. Хрипи, які виривалися з грудей, фельдшер чув навіть без трубки.

Пошук загиблих вважали недоцільним

Семена Чирву почали мучити якісь страшні передчуття. Наснилося, ніби увечері заходила до бараку Галя. Всміхалася йому і манила за собою. Семен схоплювався і біг за нею слідом. Галя мчала просто у Дзябуриний байрак. Біля провалля несподівано хапала його за руку і з реготом шугала униз. Семен здригався. Схоплювався з нар і щипав себе за руку, щоб відігнати сон. Але все повторювалося знову й знову. І щоразу не вдавалося вирвати свою руку з Галиної долоні. Як тільки не намагався, дівчина тримала його міцно.

— Що б це означало? — злякано думав, здригаючись.— Невже захворію, як Роман?

Вранці заступив на зміну. Гадав, робота зніме нервову напругу. Але передчуття гнітило, підступало до горла гіркотою, душило і нило десь всередині біля серця. Він кайлував, але руки не слухались, штольня пливла перед очима. Раптом ціла лава драгви прорвалася через тоненький шар кварцитів і ринула забійникам на голови. Частина підпорок не витримала і впала на землю. Решта стирчала з-попід землі.

Мокра порода перекрила всі ходи й виходи. Лава була густою, як глей. Вона поволі сунула вниз по схилу розробленої шахти. Двоє охоронців, які чатували біля входу, почули, як глухо шелехнуло щось усередині шурфу, затріщало, застугоніло, почулися людські крики... Вдарили на сполох у драний казан. Але зі штольні не з’явилася жодна душа. “Охра” зрозуміла: сталася біда — велика, страшна, непоправна.

Штольня мала нахил всередину гори. Зовні виглядала входом до тунелю. А всередині — норою, підпертою модринами. Підпорки були різні за височиною. Де вищі, де нижчі. Драгва сповзла вниз, в глибину шахти, і накрила все, що траплялося на шляху.

Надворі вже темно, хоча лише п’ята година вечора. Зі сходу хурделить так, що й світу білого не видно. Сани від тепляків до штольні не повернулися, бо їм треба було їхати проти вітру. Коли завірюха заставала людей у штольні, їм доводилося і ночувати у ній, аби лишитися живими, не замерзнути просто неба.

Перед охоронцями постало складне питання, як рятувати потерпілих. Адже знадвору мело, крутило, забивало ніс, рот і очі колючим снігом. Охрівці, постоявши кілька хвилин знадвору, повернулися в затишок. Зовні не те, що кудись іти, встояти на місці не можна було. Вітер збивав з ніг.

— Зеків все одно не врятуємо, а самі загинемо,— розважливо вирішили вони. І залишилися всередині шахти чекати ранку.

Ніч здавалася довгою, як вічність. Знадвору хурделило, мороз — за двадцять градусів. У штольні тепліше, сім-вісім градусів. Але все одно холодно. До того ж моторошно. Охрівці боялися наблизитися до завалу і тупцювали біля самого виходу, за “щоками” штольні. Лише вранці хуга трохи стихла, і вони вирушили до табору. І хоча до нього менше версти, йшли довго. За ніч понамітало величезні кучугури снігу, в які вони раз по зраз провалювалися.

Фоку Димова звістка про обвал навіть не здивувала.

— Скільки їх там, з півсотні? — по-діловому розпитував охоронців.— Шукати зараз сенсу немає. Гадаю, вони вже всі мертві. А щоб їх розкопати, потрібно витратити не менше тисячі людино-днів. Сотню зеків на тиждень відірвати від роботи. Треба запечатати шахту і довбати іншу, ближче до табору. Гадаю, Еріх Берзін схвалить мою думку.

Він послав двох своїх помічників з охоронцями обстежити аварію на місці, а кур’єра в Магадан до Берзіна з доповіддю про трагедію.

Наступного дня з Магадана приїхав начальник особливого відділу Берман разом з посланим кур’єром. І вже за годину Димов скликав нараду з приводу аварії. Дізнавшись, що обвал узявся льодяною шкаралупою і довбати тепер потрібно мерзлу землю, вирішив залишити все так, як є. Важливо лише правильно оформити документи. Отож склали акт, в якому було все зафіксовано і обґрунтовано недоцільність пошуку загиблих.

Берзін погодився з висновками комісії. Він прислав наказ, в якому дозволив запечатати штольню і почати розробку золота в іншому місці.

Нікого не цікавило, що там могли залишитися люди, котрі кілька діб були ще живі. І це не єдиний подібний випадок. На Колимі гинули сотні, тисячі... Коли вмирали під обвалами, у начальства було менше турбот. Шахти самі ховали свої жертви.

Врятований милістю Божою

Якось по обіді до лазарету, де лежав Роман, забігли двоє зеків з сусіднього бараку. Вони сповістили, що вся Романова зміна потрапила під завал. Згадали, що торік тут, у Бохапчі, гигнули всі 700 зеків. Кого не придушило в штольні, той помер від запалення легенів або весною від цинги.

— Бачиш, синку,— сказав отець Іван, який симпатизував Романові, дізнавшись, що вони земляки.— Тебе Бог береже. І рятує. Хворобу цю послав тобі на милість. Інакше б ти, як і оті хлопці...

Старий закректав, махнувши рукою. А Роман замислився. Навіщо Бог його рятує? На муки?

— У мене в селі був випадок,— ніби прочитавши його думки, почав розповідати фельдшер.— У громадянську війну прийшла до нас Червона армія. Доблесні вояки вирішили поборотися з мракобєсієм, яке несли попівські проповіді. Вони роз’яснювали всім селянам, що Бога немає. Що головний мракобіс — ще батюшка — отець Олексій з місцевої церкви. І вирішили скинути його вниз із дзвіниці. Комісар пішов до священика, який жив посеред села, неподалік церкви. Як не благала попадя червоного воїна, як не плакали у розпачі діти, нічого не допомагало.

— Якщо ти так віриш у Бога, нехай він тобі й допомагає,— сміявся комісар.

Дивитися на це зійшлося все село. Піп був у літах. На дзвіницю піднімався повільно. Трішки захекався, але був спокійний. Подивився вниз. Жодний мускул не здригнувся у нього на обличчі. Селяни стежили за старим з неймовірним жахом. Але зарадити нічим не могли. Отець Олексій попросив, щоб перед смертю йому дозволили помолитися. Комісар, сміючись, дозволив:

— Проси, проси свого Бога, нехай він тебе порятує від напасті. Ось як врятує, то, може, тоді й я в нього повірю.

Священик підняв догори руки і могутнім басом мовив: “Отче наш, що єси на небесах”...

На небі збиралися хмари. Враз потемніло, вдарив грім. Блискавки шугали понад самісінькою церковною банею. Одна з них влучила у високу, струнку тополю край площі, на якій стояв храм. Дерево запалало на очах у віруючих. Ті почали хреститися. Комісар зблід, як полотно. Але попа з дзвіниці не відпустив, щоправда, й не скинув. Закляк на місці, певне, з переляку. Так і стояли удвох на дзвіниці, на очах в усіх, аж поки не почалася злива. Тоді комісар промимрив: “Дякуй дощу, він тебе врятував”.

Отець Іван пояснив:

— Бог і милує, і карає. Нині, Романе, він забрав твого ворога, щоб тобі не довелося об нього руки бруднити. Вбивство тяжкий гріх. Він на все життя лишається на совісті. Тобі Бог подарував життя. Це його воля, то й маєш тепер неодмінно вижити.

— Навіщо?

Це питання тепер невідступно переслідувало Романа. Навіщо його (вже вкотре) рятує Бог? Може, йому судилося виконати якусь важливу місію на землі...

Фельдшер таки домігся, щоб хворих з підозрою на сухоти відправили до Магадана. Потрапив у цю туберкульозну кампанію й Роман. Спочатку він не хотів їхати. Але отець Іван сказав йому:

— Їдь, хлопче. Ти ще молодий, маєш одужати. Я молитимусь за тебе. Строк у тебе невеликий. Запам’ятовуй усе, що тут бачив. Якщо вцілієш, дістанешся батьківщини, розповіси усім про землю колимську. Я, мабуть, уже цього зробити не зможу.

Роман відправлявся до Магадана. Йому вперше за роки заслання захотілося жити. У нього з’явився сенс буття — повернутися в Україну. Щоб розказати правду.

Записала Наталя ЗІНЧЕНКО, “Хрещатик”



прочитало 3882 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.433 sec