images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
17:00 |  LED-освітлення змінює життя київських вулиць
images images images
16:30 |  «Рухова активність - здоровий спосіб життя - здорова нація»
images images images
14:00 |  Цього року на низці мостів та шляхопроводів виконано капітальний ремонт
images images images
11:00 |  Третині киян "навішали" боргів. Як перевірити, справжні вони чи вигадані?
images images images
08:00 |  Спецтехніка знаходиться у стовідсотковій готовності до зимового періоду
images images images
17:00 |  У Києві відбулося відкриття виставки, присвяченої українському святковому вбранню
images images images
14:00 |  Без секретів і втрат: усю інформацію БТІ столиці оцифрують
images images images
11:00 |  За отриманим у листопаді рахунком-повідомленням кияни можуть сплатити за усі житлово-комунальні послуги разом або за кожну окремо
images images images
08:00 |  Софію Київську підсвітять фіолетовим кольором до Міжнародного дня передчасно народжених дітей
images images images
19:00 |  Вперше в Україні театр ожив в бібліотеці
images images images
17:00 |  Зима прийшла на два тижні раніше норми і йти не планує
images images images
14:00 |  Киянам порадили "легалізувати" домашніх улюбленців
images images images
11:00 |  Ключовою темою Інвестиційного форуму міста Києва 2018 стануть інновації
images images images
08:00 |  Синоптики знову попередили про ожеледицю
images images images
17:00 |  Уперше українською:
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 13 вересня 2002 року, п'ятниця  №136 (2147) images
images
полоса
images
images
КУЛЬТУРА
images  
images
images
images
13/09/2002



images
Вільна пташка Не заживши слави за океаном, Іван Марчук повернувся додому і став народним художником
images
Полку народних художників прибуло. Нещодавно до сонму відзначених високим званням приєднався Іван Марчук. У нашому мистецтві він — постать виокремлена. Його образ обріс апокрифами, легендами. Нарекли схимником, філософом, славою і гордістю української нації. Він це сприймає. Уважно стежить за всім, що про нього пишуть і говорять. Пишається більшою, за його словами, ніж у совєтських академіків, бібліографією. В одній з кімнат майстерні на Пушкінській є стіна — своєрідне вікно РОСТА — обклеєне вирізками з газет і журналів про творчий шлях маестро. Іван Степанович нарахував уже півтори сотні статей про себе і мріє невдовзі впорядкувати грунтовну монографію. Називає себе митцем-імпровізатором, трагіком, буреломом, вільною пташкою. Чи це так, судіть самі...

Пекельне дитинство в райському селі

— З нашого роду я один божевільний, бо став художником. Якби нині жив мій тато, точно був би академіком математики. Хоч і закінчив лише три класи польської школи, мав неабиякі здібності, особливо в каліграфії. Я не бачив такого досконалого почерку, як у нього. У нашому селі Москалівці на Тернопільщині його цінували як прекрасного ткача, котрий вдало підбирав нитки і ткав гарні візерунки. А ще він прославився плетінням із лози амфор. Нині таке вміння називають декоративно-ужитковим мистецтвом. Зрештою, серед тієї розкішної природи тяжко було створювати речі примітивні.

— То у вас там було райське село?

— І пекельне дитинство.

— ?

— Бо припало на тривожний період. Постійно змінювалася влада. Вночі наша — вдень совєтська. Перестрілки майже щодня. Місцевий люд оборонявся, а енкавеесівці встановлювали свої порядки. Все відбувалося на моїх очах.

— У Західній Україні досі цікавляться, з якого боку Збруча людина народилася.

— Я, здається, західняк. У нас до 1939 року була Польща, і ми жили заможніше за тих, хто був під совєтами. Пам’ятаю, за п’ятнадцять кілометрів у Москалівку приходили з торбами селяни по провізію — із Щаснівки, що на Хмельниччині. У них була чорна біда. Мої односельці журилися: як буде у нас так, то куди підемо?

— Хвала Богу, минулося. Життя змінилося, і вам все-таки довелося йти з отчого дому, в світ широкий.

— З шістьох дітей Марчуків лише в мене нуртувало бажання стати художником. Тож подався до Львова, в училище імені Труша, вчитися на живописця. Потім було керамічне відділення Інституту декоративно-прикладного мистецтва, бо малярства там не викладали. Уже тоді понад усе прагнув бути не таким, як усі.

Марчукізм народився з пльонтанізму

— Саме тому приїхали підкорювати столицю?

— Чом би й ні? З 1965 року я став киянином.

— Причому не звичайним, з ореолом загадковості.

— Мене тут познайомили з інтелігенцією — Іриною Жиленко, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Світличним, ученими-фізиками. Мої роботи їх зацікавили, містом пішов розголос. Мовляв, що пише не доярок чи комбайнерів, а філософські твори. Подобалися моя графіка, малюнки. Так став знаменитим неофіційно. Тоді КДБ мене “запеленгувало”.

— Чим ви так зацікавили органи? Листів не підписували, не публікувалися в самвидаві, ну “пльонтали” пейзажі, портрети.

— У мене були справжні філософські трактати в живопису, котрі тоді ніхто не розумів. Такі собі новели “З голосу моєї душі”. Казали, буцімто Марчук збожеволів і почав щось небачене витворяти.

— Що ж ви таке небачене “витворяли”?

— Створював образи людей так, як я хочу, а не за усталеними мірками. Одне слово, намагався зображувати інший світ.

— Мали душевну травму і народжували картини з безвиході?

— Так, тоді — в 65-му — почалися арешти. Мене, правда, це не торкалося. Але найбільшою крамолою стала українська мова, і я потрапив до розряду націоналістів. Окрім того, КДБ не міг “розшифрувати” мої композиції. Насторожували й візити до мене іноземців.

— Це тоді винайшли власний стиль — “пльонтанізм”? До слова, де його коріння?

— Мама, коли розчісувала моїм сестричкам коси, говорила — волосся запльонталося. Ось я і взяв це слово на озброєння. Хіба я одну техніку придумав? У мене таких новацій вісім. Усі їх об’єдную одним терміном — марчукізм.

Реноме Інституту теоретичної фізики створили не лише вчені, а й художники

— Утім, на зламі 60 і 70-х прославилися оформленням Інституту теоретичної фізики.

— Ось бачите, що я виробляв із шамотом (показує невеличкі пластини з багатофігурними композиціями).

— Схоже на ранньохристиянські плакетки.

— Теж мій винахід. Жодний технолог не скаже, як воно зроблене. Тому й скидається на археологічну знахідку. Просив хіміків, дайте реактиви, котрі допоможуть шамотній масі утворити нетиповий колір. Отак навпомацки “народив” небачену технологію.

— Ви її застосували в інституті фізики?

— Так. Там минуло майже три роки життя. Але ж цікаво було. З ким звела доля!

— Чому із сотень митців жеребок випав вам, невизнаному новачку?

— Бо спілкувався з розумними людьми. Академік Толпига у своїй квартирі влаштував виставку моїх живописних і прикладних робіт. Одна із них навіть пропала. За кілька днів зателефонувала панянка (я здогадався, хто це) і сказала, відчиніть двері й заберіть свою роботу. Ось там у Толпиги я й познайомився з Віталієм Шелестом. Син першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста був авторитетним ученим, заступником директора з наукової роботи Інституту теоретичної фізики. Він і запропонував мені оформити інститут у Феофанії. Як кажуть, віддав на відкуп усі чотири поверхи й ресторан. Роби, мовляв, що хочеш. Київ саме готувався прийняти Рочестерську конференцію, в 1970-му, тож розкачуватися було ніколи. Я узяв на підмогу Миколу Стороженка, і заходилися творити.

— Що саме вам належить?

— Зробив сто дві композиції за принципом гуцульської кахляної печі. Тільки там застосовано розпис у квадратах, а в мене різноманітні рельєфи із шамоту. Герої-вояки, музики, скоморохи. Епоху Ярослава Мудрого відтворив інтуїтивно, за фантазією. Коли Петро Юхимович заїхав подивитися на мої успіхи, поцікавився: “Іване, чого воно в тебе таке мов старе виходить? Розкрий секрет. Я сам не робитиму й нікому не скажу”.

— Відчувається, ви пишаєтеся результатом.

— Ясна річ. Це найліпша робота. Вважайте, обійшла цілий світ. Колись почув, нібито її хотів купити американець за 300 тисяч доларів. Думав, жарт. Аж за рік чи два в Москві мені сказав Віталій Шелест, що пропозиція така справді була.

На четвертому поверсі вправлявся вже на тему далеких планет: Кибальчич, Кондратюк, космонавти... Все поліхромне, з перегородчастими емалями. Найскладнішою виявилася кімната для відпочинку за сценою. Спеціально навіть замурували два вікна. Я мислив написати там фрескою каплицю в пастельних тонах. А біля неї зобразити людей, так, як я люблю. Віталію Шелесту сподобалося, та художня рада зчинила гвалт і забракувала. Прикро вражений поїхав кудись і зробив щось сюрреалістичне, абстрактне. Нагромадив форми, і це сприйняли на ура. Тоді Тетяна Яблонська зізналася, що подібного не бачила.

— Яка доля розписів?

— Коли Шелеста звільнили, інститут очолив Давидов — противник художнього оформлення. В “моїй” кімнаті побачили “нелепости” і закрили її на дванадцять років. А потім, за чутками, знову прорубали вікна, живопис зафарбували.

— Ви там давно були?

— Після Шелеста якось возив знайомих похизуватися досягненнями, та й усе. А з Віталієм зустрічався не раз, у Москві. Нині він успішний бізнесмен. Пробував повернутися в Україну, та тут вести справи майже неможливо. Нині мешкає в США. У нього світла голова й чуйне серце. Якби став українським президентом, то такий би ренесанс настав, ого-го!

— Російською розмовляєте?

— Так, навіть на костромський копил (починає кумедно окати, розповідаючи побрехеньку).

— То ви справжній артист.

— Тому в театр не ходжу, там нецікаво.

— А що ви, окрім малярства, любите?

— Новини, поезію і, звісно, жінок.

“Я ще хочу дитинку...”

— То чому ж осінь патріарха — без сім’ї?

— Ось тепер уже дозрів, аби одружитися.

— Невже не закохувалися?

— Було... Та не склалося.

— Але ж маєте доньку.

— Так, та поки її мама жива, не спілкуватимуся.

— Вона теж художник і носить ваше прізвище?

— У дівчини дивний сюрреалістичний світогляд — від мене виходить добра “продукція” (жартує). Я її влаштував у художнє училище у Львові. А ще в Києві живе 25-річна донька-скрипалька. Працює в оркестрі Которовича і тепер гастролює в Німеччині. Ми познайомилися й стали друзями.

— Коли вперше побачили, серце йокнуло?

— У мене? Ні. Коли бачу будь-яку дівку, йокає, але не по-батьківськи. Кревність відчуваєш тоді, коли маля виношуєш, виховуєш. Я ще хочу дитинку зробити. Вже бавитиму, хоча, мабуть, недовго. Скільки мені лишилося? Мрію про дівчинку. Хлопців не люблю.

— Оце так! Чоловіки зазвичай хочуть синів.

— То чоловіки, а я — художник. Для мене хлопці-підлітки — бандити. Ті, хто хочуть дочку, а народжують синів, нехай мене запросять. Усе зроблю, як треба. Взагалі, хто знає, скільки моїх дітей ходить по світу. На похорон як поз’їжджаються, не знаю, як все й поділять. Щоправда, спочатку треба їх усіх хоч позбирати докупи.

— Тобто дітей пускали на світ без кохання?

— А хіба жінки мене про це питали?

— Ви хоч комусь матеріально допомагали?

— Нікому нічого не платив. Бо без мого відома родили.

— З вами, мабуть, тяжко жити. Ви примхливий, розбещений. Одна річ — любов крутити, інша — сім’ю будувати.

— Не так уже й тяжко. Я, кицю, шовковий. У житті, звичайно, лідер у всьому, але невибагливий.

— З вами треба по команді — “стояти”, “лежати”, “мовчати”. Так?

— Та ні. Казатиму: лежи, спи, сонечко, до обіду. Я все сам робитиму.

— А потім зайдете в дім і почнете: чому не наварено, не напарено, не прибрано...

— Ні, схоче дружина принести в майстерню їжу, буду радий. Ні — піду в кафе. Сам її годуватиму. Бачите, скільки багатства маю (показує на стоси картин).

— І за океаном не знайшлося для вас пари.

— Тамтешні українки — люди XVII—XVIIІ століття. Я ж людина ХХІ. Відчув до них відразу. Ті, що там народилися, чужі, а котрі звідси понаїжджали, стають ніби “чокнуті”, шукають мільйонерів. Думав, може, в Австралії знайду дівчину, хоча не дуже хотів женитися. Та не склалося. Без кохання я б швидко втік від неї.

За океаном добре, але вдома краще

— Ваші мандри світами розпочалися в Сіднеї. Пам’ятаю, як тут чекали звісток про завоювання нових континентів.

— Тут мене ніщо не тримало. Державі був непотрібен. Навіть у Спілку художників не приймали. Тож, одержавши 1989 року візу, взяв двадцять картин і гайнув до знайомих у Австралію. Казкова країна: мальовнича, благодатна, люди живуть пристойно. Знайшов грека-галериста. На нього сильне враження справили чорнобильські композиції із циклу “З голосу моєї душі”. Поселив він мене в себе вдома і сказав: пиши. За три тижні влаштували виставку, котра мала успіх. Експонували двадцять полотен, і майже половину з них продали. Кілька — по 10 тисяч австралійських доларів. Це нечувано для невідомого митця. Мене умовляли лишитися, казали: “За три-чотири роки будете маестро номер один в Австралії”. Тоді об’їхав із приятелем на машині всю країну — від Аделаїди до Мельбурна, а потім зібрався в Канаду. Через півроку пішов до ще радянської амбасади. Посол вирішив не заважати і не допомагати. Таким чином опинився в Торонто.

— Канада не розчарувала?

— Як сказати. Мови не знав, тому моїм ареалом стала наша діаспора. Сподівався на розуміння й успіх. Приємно було, коли директор галереї на Блюрі пан Шафранюк узявся за організацію моєї виставки. Я, маючи досвід продажу за пристойні ціни і наказ австралійця не депінгувати, аби не знизити рейтинг, назвав суми. Шафранюк, почувши їх, ледь вимовив: “Маестро, у нас таких цін ще не було”. Але я йому у відповідь: “У вас ще й картин таких не було”. На тому й розійшлися. Приватно у мене купили два пейзажі по 5 тисяч канадських доларів і кілька акварелей по 1200. Ось майже сотня створених там полотен стоять тут, у майстерні.

— Що, немає покупців?

— Наразі тяжко. Потім доля привела в Нью-Йорк. Туди до українського музею мене запросила Марія Шустер. Боже, яка то задрипана хатина, куди ніхто не ходить! Діаспора моїх робіт не купувала. Подивилися на ціни та й кажуть: “Оце так виродок із зацофаної України приїхав з такими цінами! Ми тут так тяжко працювали, збираючи статки, а він одразу хоче тисячі доларів.” Відтоді із земляками стосунків не підтримував.

— Лишилися без підтримки і мови?

— Мова для мене — ціле горе. Як не знав англійської, так за одинадцять проведених у США років не опанував. Тричі ходив на курси, і завжди був найгіршим студентом. Що ви хочете, в 54 роки починав з нуля.

— То де ж і як жили?

— Зняв на Манхеттені, на Другій авеню, квартиру і як рак-самітник почав денно і нощно працювати. Можливо, якби був у англомовному середовищі, то й розговорився б. А так усе “тихо сам з собою”. Підтримував взаємини переважно з російсько-єврейськими емігрантами. Вони люди доброзичливі, розумні. Щоправда, там вони мені не допомагали. А ось тут ще за совєтських часів багато добра зробили.

— А що ж українці?

— З ними нудно.

— Чому?

— Обмежені, заздрісні. Коли дізналися, що одержав Шевченківську премію, навіть не привітали. Потроху мої роботи продавалися. Це дало змогу мені пожити в Нью-Йорку. За цей час подав документи на отримання муніципального житла і виграв квартиру. Та мене вже тягло додому, все там остогидло. Все. Більше не хочу говорити про Америку.

Трюкацтво як засіб прославитися

— Ні, ще трохи поговорімо. Ви ж ходили по тамтешніх музеях, галереях. Бачили, що там експонується і продається. Чим українське мистецтво, на вашу думку, відрізняється від західного?

— Одна англійка якось сказала: “Я не думала, що в США стільки сміття”. Воно нічим не відрізняється від нашого. У світі сьогодні справжнього мистецтва вдень із вогнем не знайдеш. Якісного малярства дуже мало бачив. На тисячу — одна вартісна робота. У скульптурі є більше цікавого.

— Коли заговорили про високе мистецтво, то згадаю книгу видавництва Taschen “Мистецтво нині. 137 художників початку нового тисячоліття”. Там представлені митці з усіх континентів. З наших — лише колишній киянин Олег Кулик. І наведено аукціонні ціни на його твори — від чотирьох до тридцяти п’яти тисяч доларів. Автор пише, що по ньому можна визначати навіть світові тренди.

Що ви з цього приводу думаєте?

— Це той художник, що гавкав на прив’язі?

— Так.

— Нині все спрямоване на те, аби справжнім мистецтвом ніхто не займався. Лише трюкацтвом. Хто десь гучніше висякає носа, той стане знаменитішим. Як довго це триватиме, не знаю.

— Ви брали участь в аукціонах?

— Колись одна жіночка хотіла запропонувати мої твори аукціону Сотбі. Її запитали: “Він єврей? Ми тільки своїх підтримуємо”.

— А у нас?

— Якось колега поніс мої картини на аукціон у Будинок учителя. Такий примітивізм. Мені воно ні до чого.

— Скуштувавши заокеанського життя, повернулися на батьківщину, хоча, зрештою, там усе непогано складалося.

— Там треба було працювати, працювати й працювати. Особливо, коли тебе ще заводять і роботи купують.

— Що може бути краще за азарт і визнання?!

— Мені це набридло. Сюди приїжджаєш і стаєш ледачим.

— Чому?

— Бо у нас можна і так жити. Без стимулу. Я це знав, але вже не міг жити самітником. Можу на певний час ізолюватися, а потім дуріти, тішитися, весь світ обнімати, голубити.

— Ви кажете, що хотіли б усіх зробити щасливими. Але ж не марно мовиться, любити людство простіше, ніж ощасливити когось конкретно. Чи є хоч одне Боже створіння, яке ви любите?

— А якщо немає такої істоти? Є люди, котрі мене цінують, а я їх.

— Хто з митців вам цікавий?

— Федір Медвідь, Дмитро Стецько, Євген Петренко, Роман Романишин, Борис Плаксій.

— Вони могли б зацікавити Європу?

— Тут два боки медалі. Або право на твори ви продаєте промоутеру, і він вас розкручує. Або виставляєтеся самостійно. Відповідним буде й наслідок.

— Ви нині визнаний митець, так би мовити, на п’єдесталі. Що для вас означає цей ранг — народний художник?

— Коли в 1965-му зустрівся з Яблонською, Дерегусом, Касіяном — народними художниками, відчув якусь магічність — їх відзначила держава. А мене вона 25 років ігнорувала, народ визнавав. Тільки десять років тому отримав цю майстерню, бо не мав часу щось для себе зробити.

— А для кого ви все це робили? На кого витрачали час?

— На малювання.

— Отже, на себе.

— Я 13 років малював картини у чотириметровій кухні.

— Все ж таки, як відчуваєте себе в новій іпостасі?

— Та ніяк. Мої прихильники і земляки завжди зі мною. Стежать за успіхами, вітають. Хочу школі в Ланівцях подарувати кілька картин. Там створено музей. Щоправда, коли його відкриють, невідомо. Школу ніяк не добудують, і діти вчаться в клубі. Був там навесні, бачив руїни. Дав дві сотні, та хіба цим зарадиш? Треба щось робити.

“Мрію у власній школі вчити малярства дівчат...”

— Коли згадали про навчання, то чи не хотіли б ви спробувати себе на викладацькій ниві в Академії мистецтв?

— Там нині жах Божий. Не певен, що знайду не те що однодумця, — співрозмовника. Ще в часи перебудови хотів викладати, та мовчав. Не проти був працювати навіть задурно, бо відчував, що невдовзі виженуть. Мріяв посіяти якісь зерна, та не вписувався в стандартні схеми. Нині не виявляю ініціативи, та мене й не запрошують. У нас немає громадянської позиції, ніхто не вболіває за країну, тому в академії був би білою вороною. До того ж порушив би свій робочий режим.

— Ну то й що? Ви ж народний художник. Маєте служити народу.

— От коли б виділили приміщення, де б я створив власну художню школу! Там би викладав, спілкувалися, то було б діло. Подарував би Києву з півсотні полотен, набрав би учениць.

— Лише дівчат?

— Так.

— Хлопці дурніші?

— Більше потребують уваги.

— Чом би все-таки не піти в академію? Там нині бракує педагогів з високим мистецьким авторитетом.

— Там люди стоять, як на барикадах. До смерті. Все старе й закостеніле. Я зміг би попрацювати за контрактом, скажімо, півроку.

— Ще на зорі незалежності інтелігенція доклала зусиль, аби в Київ із Санкт-Петербурга повернувся художник Феодосій Гуменюк. Йому тут дали престижне помешкання й майстерню історичного живопису в академії. У ньому вбачали надію і славу української образотворчості. Щось про злети поки не чути.

— Який історичний живопис? До нього не хочуть іти вчитися. Взагалі і в Музей українського мистецтва ніхто не ходить.

— Бачу, сіяти добре і вічне — не для вас. Та якісь плани маєте?

— Я імпровізатор, ніколи не планую, пишу під настрій. Все залежить від того, яке полотно переді мною стоїть.

— Яке ж нині стоїть?

— Одне з тих, котре ввійде в ностальгійну виставку.

— За чим ностальгуєте?

— За чарами української ночі.

— Хочете кинути виклик Куїнджі?

— Ні. Ніч малюють усі художники. Я ще зі студентських часів створюю нічні композиції. Ось приходьте на Різдво на виставку й побачите марчуківські ночі.

Олена СЕДИК “Хрещатик”

прочитало 4421 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.4759 sec