images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
17:00 |  У Києві відбулося відкриття виставки, присвяченої українському святковому вбранню
images images images
14:00 |  Без секретів і втрат: усю інформацію БТІ столиці оцифрують
images images images
11:00 |  За отриманим у листопаді рахунком-повідомленням кияни можуть сплатити за усі житлово-комунальні послуги разом або за кожну окремо
images images images
08:00 |  Софію Київську підсвітять фіолетовим кольором до Міжнародного дня передчасно народжених дітей
images images images
19:00 |  Вперше в Україні театр ожив в бібліотеці
images images images
17:00 |  Зима прийшла на два тижні раніше норми і йти не планує
images images images
14:00 |  Киянам порадили "легалізувати" домашніх улюбленців
images images images
11:00 |  Ключовою темою Інвестиційного форуму міста Києва 2018 стануть інновації
images images images
08:00 |  Синоптики знову попередили про ожеледицю
images images images
17:00 |  Уперше українською:
images images images
14:00 |  Станція метро "Виставковий центр" може отримати новий вихід
images images images
11:00 |  Перо й до Києва доведе: у столиці відбудеться фінал "Лескара 2018"
images images images
08:00 |  У касах столичного метрополітену встановили банківські термінали
images images images
19:00 |  У зв’язку із погіршенням погодних умов киян просять надавати перевагу громадському транспорту та не паркувати авто обабіч дороги
images images images
17:15 |  На столицю насувається негода: киян закликають бути обережними під час ожеледиці
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 23 серпня 2002 року, п'ятниця  №125 (2136) images
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
23/08/2002



images
Юрій КОЧУБЕЙ: “Уже в радянські часи ми завойовували авторитет для України...”
images
Юрій Кочубей — особистість в українській дипломатії легендарна. Це один із її старійшин, котрий серед перших, ще наприкінці п’ятдесятих, представляв інтереси України за кордоном —у Сполучених Штатах та Франції.

А у 1987-му йому взагалі вдалося майже неможливе: Юрія Миколайовича призначили заступником генерального директора ЮНЕСКО. І то була найвища посада в системі ООН, яку займав у часи Радянського Союзу український дипломат. Звісно, саме йому й випала честь стати першим послом незалежної України у Франції. З цією державою він не пориває зв’язків і понині, будучи віце-президентом Українсько-французького форуму. Тож хто краще за Юрія Кочубея може розповісти про ставлення в Європі до України в минулому й тепер, про перспективи наших взаємовідносин.

“Для Європи важливо, аби ми були саме з нею”

— Юрію Миколайовичу, Президент України Леонід Кучма заявив нещодавно в стратегічному посланні до Верховної Ради про європейський вибір України в усіх пріоритетних галузях внутрішньої та зовнішньої політики. Що для вас, дипломата з понад сорокарічним стажем, найважливіше в цьому виступі?

— Сам факт цього виступу. Те, що з найвищої трибуни найвищий посадовець нашої держави заявив про необхідність інтеграції України до Європи. Звісно, про це й раніше говорилося. Але, як відомо, ми багато кажемо, та мало робимо. Позиція ж Леоніда Кучми орієнтує та підштовхує до конкретних кроків усе українське суспільство — не тільки законодавців, а й усіх, хто має відношення до творення держави. Настав час переходити від декларацій до дій. Наш шлях в Європу, нехай і повільно, має здійснюватися.

— І все ж, певно, Україні таки щось вдалося досягти за роки Незалежності на шляху до європейської та світової інтеграції?

— Так. Важливо, що Україна, попри всі перепони та складності, зберегла себе як суверенну державу. Адже ми знаємо приклади країн, де цього не відбулося. Нам же вдалося завоювати позитивне реноме на міжнародній арені. Там приймають і схвалюють більшість ініціатив, які висуває наш уряд. Україна має широкі контакти з усіма розвиненими країнами. Є й досягнення у миротворчій діяльності. Про Україну узнають все більше й більше. А коли ми розберемося зі своїми економічними проблемами, то утвердження нашої держави в світі піде просто рекордними темпами.

— Юрію Миколайовичу, ви не з чуток знаєте життя за кордоном. Чим Україна може бути цікавою для Європи?

— Насамперед домовимося: Україна теж Європа. Колись світ розділявся на два полюси — Радянський Союз і Захід. Нині диктувати правила намагаються Сполучені Штати. Але поряд з цим утворюється декілька інших потужних полюсів, серед яких й азіатсько-тихоокеанський (Китай, Японія...). У майбутньому, безсумнівно, буде й полюс об’єднаної Європи — Західної та Східної. І Україна, безперечно, зміцнить його своїм потенціалом. Не лише промисловим. Не забувайте про наші багаті землі, щедрий чорнозем. Це мало хто розуміє! Головне — налагодити таке співробітництво, в якому б ми не були суперниками, а навпаки, доповнювали одне одного. Актуально це й для взаємовідносин із Францією. Вона другий у світі після Америки експортер сільськогосподарської продукції. І там, звичайно, уважно придивляються до України. Спочатку французи злякалися нас як потенційного конкурента. А потім побачили: ми втратили навіть те, чого досягли до 1990 року. Якщо ви думаєте, що в Європі боялися нашої ядерної зброї, то помиляєтеся. Вони боялися нашого сільського господарства.

— Дешевого українського зерна вони побоюються й досі. Нещодавно країни Євросоюзу попросили Єврокомісію врегулювати різкий наплив цієї продукції. Адже експорт нашого ячменю та пшениці лише у 2001—2002 роках склав майже дев’ять мільйонів тонн. І, за прогнозами, у 2003-му врожай значно збільшиться...

— Так, Євросоюз обмежує нас, але ми не повинні замикатися на ньому одному. При розумному підході ніхто нікому не заважатиме. Азії та Африці зерна ще потрібно багато... Коли ж говорити про оборонну сферу, то, звичайно, Україна дуже цікава для Європи як країна з розвинутим військовим комплексом. У нас є чимало наукових і технологічних винаходів, напрацювань. НАТО й, скажімо, та ж Франція використовують українські літаки, тому для Європи важливо, аби Україна була саме з нею.

— Скільки ж, на вашу думку, нам треба часу, аби досягти належних взаємовідносин з європейською спільнотою?

— Це питання скоріше для пророків. Якщо ми змінимо наш нинішній підхід, візьмемося, як кажуть, за голову, то це відбудеться досить швидко. Треба удосконалити законодавче поле, започаткувати об’єднавчий рух на всіх рівнях — у містах, селищах, селах, хуторах... Тобто ініціативу мають проявляти не лише високі посадовці, а й усі, хто хоче жити краще.

— Що ж заважає нам це зробити?

— Розвиток нашого місцевого самоврядування залишає бажати кращого. У Франції ця система налагоджена ще з часів Наполеона, і, знаєте, діє досі. У них там чітко визначені компетенції влад різних рівнів, і їхні повноваження не дублюються. Якщо муніципальна рада винесла рішення, яке суперечить діючим законам, то префект його не відміняє, а лише вказує на порушення. Депутати знову збираються, обговорюють, проте можуть залишитися й на старих позиціях. Тоді втручається відповідне міністерство. Але ніхто народними обранцями не командує. З одного боку, це додає складнощів, бо державі, можливо, хотілося б — раз, два! — і одразу все вирішити, правда? Але не можна. Все ж таки демократія, гласність — й так просто там ні на кого не натиснеш. Врешті-решт, чому люди західних країн живуть набагато краще за наших? У світі ж є величезний досвід, а ми все “винаходимо велосипед”. Скільки можна?! Досить виживати — давайте жити.

“Треба багато попрацювати, аби перспективні інвестори прийшли в нашу економіку”

— Юрію Миколайовичу, а чим займається Українсько-французький форум, віце-президентом якого ви є?

— Форум — громадська організація, створена для розвитку всіляких взаємин між Україною та Францію за ініціативою президентів цих держав — Леоніда Кучми і Жака Ширака. На жаль, економічні взаємовідносини у нас поки що не такі, які б мали бути. Ми організовували зустрічі бізнесменів, підприємців, науковців, освітян. Намагалися знайти між ними “точки зіткнення”. Але, ви знаєте, тяжко у нас це діло йде. Франція лише приклад. Треба багато попрацювати, аби перспективні інвестори прийшли в нашу економіку. Звичайно, спільні проекти існують, та їх явно замало, якщо врахувати масштаб і України, й Франції. А ось з політичної точки зору наші взаємини нормальні. Є й культурні зв’язки, але вони теж підтримуються, я б сказав, дещо хаотично. Все якось відбувається “в різні боки”. Тут, думаю, Міністерство культури України має взяти на себе координуючу роль, аби українське мистецтво стало відомим у світі. Не секрет, що в Європі нашу культуру знають мало. А у Франції про нас взагалі забули понад півтора століття тому.

— Дещо все ж, певно, пам’ятають. Скажімо, нашого співвітчизника, славетного хореографа і талановитого танцівника Сержа Лифаря, який довгі роки очолював паризький театр “Гранд Опера”...

— Так, і завдяки Сержу Лифарю знають Київ, бо він був його великим патріотом. Завжди і всюди наголошував, що він киянин. До слова, я з ним був знайомий. Навіть бачив, як той танцював... Не робіть такі великі очі, адже мені не сто років. Але я справді спостерігав у сімдесяті роки, як Серж Лифар увів у танго одну даму в Парижі.

— Про що ви розмовляли з “богом танцю”?

— Звісно, про Київ. Він дуже цікавився його життям, розпитував подробиці. А сам часто згадував, як співав у хорі Софійського собору, як учився у Київській консерваторії та балетній студії сестри легендарного Вацлава Ніжинського. Є стаття, дуже прониклива, яку Серж написав і опублікував у той день, коли фашисти зайняли Київ. Париж тоді теж окупували німці, але то була зовсім інша окупація, ніж у нас.

— Серж Лифар не хотів повернутися на Батьківщину?

— Про це навіть і мови не могло бути. Переселитися до Радянського Союзу було дуже складно. Хоча потім він приїжджав... Ви знаєте, попри величезну світову популярність, його життя склалося не дуже щасливо. І все ж Серж Лифар підтримав у Франції, так би мовити, реноме російського балету, виступав до останнього. Перший серед хореографів Сергій Михайлович став дійсним членом французької Академії мистецтв, а в 1955 році президент Франції Шарль де Голль вручив йому найвищу для танцівника нагороду — золотий черевичок, оздоблений діамантами. Як ви знаєте, цю реліквію вдова Лифаря, графиня Ліллан Аллєфельдт подарувала Києву.

— Як ви думаєте, чи є нині в Україні митці хоча б приблизно такого високого рівня, аби гідно презентувати нашу країну в Європі?

— Звичайно, у нас є такі люди. Вадим Писарєв, Богодар Которович (він, до слова, робить майстер-класи у Франції і користується там популярністю), хор “Київ”, ансамбль імені Григорія Верьовки... Але нас ще мало знають у галузі класичної музики. Аби серйозно її представити, у нас не вистачає сил. Якщо ми хочемо, щоб про наше мистецтво заговорили на Заході, маємо докласти зусиль. Держава повинна зробити потужну “розкрутку”. Затрачені кошти повернуться сторицею: потім ми зможемо заробляти на цьому, як це роблять французи, німці, американці, японці... Буває, симфонічний оркестр чудово виступає, в залі шалені оплески та море квітів, а назавтра про виступ — жодного рядка в газеті. Таку розбіжність я спостерігав багато разів. Це, погодьтеся, несправедливо щодо наших артистів. Треба залучати якомога більше журналістів, проводити з ними ознайомчу роботу.

— Ви кажете, українську культуру у Франції не знають, але ж наша преса писала, що Дні культури Києва відбулися там просто “на ура!”...

— Я теж тоді був у Франції. Так, наша преса багато написала, але паризькі мас-медіа майже промовчали. Та й взагалі, якщо бути відвертим, мені не сподобалася організація тих Днів. Моя концепція була іншою. Російське мистецтво у Франції дуже відоме, але цього не можна сказати про українське. Чому? Бо ще Дягілєв до революції зробив могутній натиск на Париж, влаштувавши там “Російські сезони”. Й досі росіяни пожинають плоди того тріумфу. Тому ми теж мали зробити такі Дні культури, які б потрясли, дійсно заявили про себе через Францію на весь світ. Цього не вийшло.

— В економіці наші взаємовідносини в такому ж жалюгідному стані?

— Інвесторів відлякує наша система. Жоден підприємець не ризикуватиме власним капіталом, не будучи певним: у нас є правила, які не змінюватимуться принаймні років п’ять. Але подивіться хоча б газету “Урядовий кур’єр”: скільки там публікується доповнень і змін! Пункти та параграфи змінюються, немов у калейдоскопі. Тут не можуть розібратися навіть спеціалісти. Аби запанувала стабільність, українська економіка має вийти з тіні. Щоб західні страхові компанії перестали вважати Україну державою великого ризику. У світі існують рейтинги, що визначають ступінь ризику інвестицій. І нас заносять то в одні “чорні списки”, то в інші. Світ складний, але все ж живе за нормами, які не можна порушувати. Інакше нас так весь час і будуть відштовхувати. Будемо пасти задніх. Я б хотів, аби партнерство між Францією й Україною було на такому ж рівні, як між Францією та Німеччиною.

— Але ж навіть при такому несприятливому інвестиційному кліматі в Києві відкриваються

спільні з іноземцями підприємства...

— Зрушень великих немає, але це не означає, що немає й прикладів розумного та перспективного співробітництва. Бувало, французи через особисті контакти знаходили спосіб взаємовигідної праці у нас. Та є й чимало випадків, коли співробітництво зривалося, до нього не допускали з якихось власних інтересів. Це з тієї ж “опери”, коли знижують вартість фабрик, аби приватизувати їх за п’ятнадцять копійок. Тому не хочуть допустити іноземного інвестора, бо він, маючи тут власну пайку, стежитиме, аби нічого не крали, був порядок.

“Нам не вистачає впевненості у своїй правоті”

— Нині ми приводимо наше законодавство у відповідність до європейського. На ваш погляд, чи всі закони ми маємо копіювати, чи варто ще й враховувати особливості національного життя?

— Про це вже говорив Президент України: хочемо ми чи ні, вступимо до Європейського союзу чи ні, але все одно маємо привести законодавство до того ж рівня, що й у країнах Євросоюзу. Тільки тоді у світі довірятимуть нам, а ми спокійно працюватимемо. Й, зрозуміло, таким чином захистимо інтереси свого товаровиробника. Зможемо, скажімо, стати членами Всесвітньої торговельної організації. Хоча це партнерство буде досить складним для нас, бо українська економіка ще слабка. Треба вести переговори так, аби нам дали більше пільг. А потім ми вже досягнемо належного рівня. Звісно, доведеться потрудитися. Це ж вільний рух капіталів, людей, товарів. А Україна держава немаленька — майже 50 мільйонів чоловік. Так що “переварити” її нелегко.

— А як ви ставитеся до нашого вступу до НАТО?

— Щодо цього існують різні думки, але я, оскільки майже все життя займався зовнішньою політикою, вважаю: Україна, безумовно, має належати до такої організації. Адже до НАТО вступають не для того, аби рахуватися в такому “елітному клубі”, а з метою гарантування своєї безпеки. Про це прямо не говорять, але мають на увазі. Для України це нині теж важливо. Заради власного спокою.

— Чи не поспішили ми, на вашу думку, позбутися ядерної зброї?

— То був правильний крок. Вона нам нічого не додавала до тієї ж безпеки. Ми все одно не могли нею розумно розпоряджатися. Застосування зброї в наш час — взагалі божевілля. Катастрофа на Чорнобильській АЕС мала наслідки для всієї Європи. Тож треба орієнтуватися на вирішення міжнародних питань шляхом переговорів. Врешті-решт, на вулиці двадцять перше століття. Пора розумнішати. Інша річ, що за відмову від ядерної зброї треба було більше попросити.

— Чому ж ми так не зробили? Україні досі не вистачає самоповаги?

— Скоріше, нам не вистачає впевненості у своїй правоті. А вона виникне тоді, коли ми станемо на точку зору власної держави. Треба весь час думати тільки про її інтереси.

“У сімнадцятому столітті французи знали про Україну більше, ніж нині”

— Ви представляли інтереси України у Франції ще в радянські часи. Як ставилися до нашої країни там тоді, і як це ставлення змінилося за роки незалежності?

— До нас завжди ставилися серйозно, бо працювали професійно, у всякому разі, на місці склавши руки не сиділи. Тим паче, що вже тоді, в радянські часи, ми завойовували авторитет для України. І про неї знали, хоча й розуміли, що вона лише частина СРСР. Після проголошення незалежності в моральному плані працювати стало значно легше — як представникам держави суверенної і нічим не обмеженої. Щоправда, не всюди самостійність України сприймалася належно. Тоді панували різні забобони, тривала пропаганда, що це не надовго: мовляв, передуріють, і все закінчиться. У Франції теж з обережністю дивилися, чи дійсно Україна твердо стоїть на шляху незалежності. Але зі своїм завданням ми в основному справилися.

— А що знають про нас не високі посадовці, а так звані прості французи?

— Майже нічого. В сімнадцятому столітті французи знали про Україну більше, ніж нині. Після того, як залишки автономії України Катерина ІІ ліквідувала разом із Запорізькою Січчю, Європа втратила до нас інтерес. Україна перетворилася на провінцію Російської імперії. Деякі французи (головним чином письменники) ще згадували Хмельницького і Мазепу, та й край. А коли Франція стала союзником Росії, то про нашу країну взагалі перестали говорити. Знали тільки, що Україна — житниця Росії. Так у них і в підручниках записано. Тож найпершим моїм завданням була просвітницька робота. Я намагався частіше виступати, давати інтерв’ю на телебаченні та в газетах.

— Невже й нині там, крім, скажімо, братів Кличків та аварії на Чорнобильській АЕС, про нас нічого не знають?

— Ще про український футбол, про київське “Динамо”. І, звісно ж, пам’ятають олімпійську чемпіонку з фігурного катання Оксану Баюл, яка свого часу й французів перемагала. Проблема в тому, що в Україні не розвинений туризм. Ми ж можемо зацікавити Захід своїми культурними пам’ятками, природою. Це все треба показувати. Адже європейці об’їздили весь світ, вже й до Камбоджі їдуть, бо прагнуть нових вражень. А у нас немає ні сервісу, ні належної пропаганди. Хіба ми маємо своїх кореспондентів всюди, де потрібно? А їхні кореспонденти є в Києві? Втратили інтерес.

“Життя в Києві набагато безпечніше, ніж у багатьох європейських містах”

— А що Київ як українська столиця має зробити для такої пропаганди?

— До слова, про наш Київ у Франції теж знають. Хто звідти приїжджає в столицю, просто у захваті: від її атмосфери, зовнішнього вигляду. Адже життя в Києві набагато безпечніше, ніж у багатьох європейських містах. Наприклад, у тому ж Парижі на околицях не так вже й спокійно. Але Київ має дедалі вкладати інвестиції в розвиток туризму. Будувати високоякісні готелі, кафе, ресторани... Нині дехто критикує, що в столиці відновили Успенський собор. Та це незадоволення скоро пройде. Я переконаний: Київський міський голова Олександр Омельченко (з ним я, до речі, познайомився в Парижі) правильно робить, що допомагає відновленню храмів і в інших містах. Бо інакше який-небудь монастир, скажімо, в Лубнах, може зникнути. Крім того, іноземний турист лише в один Київ може й не поїхати, а ціла мережа храмів та пам’яток історії в різних українських містах його привабить скоріше. Недаремно ж у Росії придумане “золоте кільце” — з Москвою та стародавніми містечками навколо неї. У Франції теж є подібний комплекс — так звані замки Луари. І ще одна важлива річ. Є поняття “культурна столиця Європи”, яку проголошують щороку. Багато міст претендують на цей статус. Його, крім Парижа, мали, скажімо, Роттердам, Краків. Україна теж має звернутися до Ради Європи з проханням зробити Київ такою культурною столицею Європи в якомусь році, навіть якщо доведеться почекати у черзі. Це знову-таки привабить більше туристів.

— Чи схожий, за вашими спостереженнями, менталітет українця і француза?

— Доволі схожі. Французи теж південного складу народ. Веселий, якщо хочете. Сприймає життя оптимістично. У них так само люблять повеселитися. Тому ми близькі духовно. Але вони вміють і господарювати, а у нас відчуття господаря втратилося. У Франції стоять хати, побудовані ще двісті років тому, а в них досі живуть люди. Там же не було великих зрушень. А ми пережили дві світові війни, голодомор 1933-го... До слова, я побував майже в усіх більш-менш великих містах світу. Але найбільше запам’ятався Париж. І не тому, що прожив там найбільше. У Франції і люди приємніші, і природа схожа на нашу. Тож не відчуваєш, що знаходишся далеко від дому. Хоча все одно пам’ятаєш: ти в гостях.

— Коли ж ви вперше потрапили за кордон?

— У 1957 році — до Мадрида. Тоді я працював в Українському товаристві культурних зв’язків із закордоном і як перекладач з англійської поїхав в складі делегації на сесію виконавчої ради ФАО — є така продовольча сільськогосподарська організація, до якої мала вступити й наша країна. Так сталося, що я змушений був добиратися сам, бо мої документи були оформлені на день пізніше. Долетів до Мадрида, а мене ніхто не зустрічає. Тоді під’їжджаю до готелю, де мали зупинитися колеги. Нікого. Запитую: є для мене номер? Ні, відповідають. Що робити? Розгубився геть! Аж бачу, лежить телеграма, де написано моє ім’я. Ні англійською, ні французькою, ні іспанською, а клером — тобто латинськими літерами російською мовою. Тому обслуга нічого й не зрозуміла. Дякувати Богові, все владналося. Так я й опинився вперше за кордоном — у фашистській Іспанії.

— Очі не розбігалися?

— Принишкли, звичайно. Все навколо вражало. Ми багато ходили по музеях, галереях...

“У Москві зрозуміли, що погарячкували, але було вже пізно...”

— А чому ви вирішили стати дипломатом?

— Коли навчався в школі, прочитав, що в Москві є Інститут міжнародних відносин. Це мене зацікавило, і я вирішив вступати. А потім довідався, що й у Києві є такий факультет. Золота медаль давала мені право на вступ без екзаменів. Поїхав до столиці, хоча нікого із знайомих чи родичів тут не мав. Мама плакала, ледве відпустила. Вступили разом зі мною 29 чоловік, а закінчили вуз 18. Всі вони “пробилися”, стали послами, академіками, науковцями... Бо нездатних переводили на інші факультети. Та й потім не так-то й просто було потрапити до Міністерства закордонних справ. Тоді часи були непрості. Закінчив я вуз у 1955-му році, Сталін помер у 1953-му, а Хрущов виступив із розвінчанням його культу на ХХ з’їзді КПРС у 1956-му. І тільки після того дипломатів почали брати на роботу. Я заздрю нинішнім молодим колегам — у них значно більше можливостей. Вони можуть працювати для своєї держави, а не для якогось режиму. Нам було важче. І у нас, знову ж таки, був суворий відбір. А тепер на курсі в Дипломатичній академії навчається до півста чоловік.

— Коли вас призначили заступником генерального директора ЮНЕСКО, то був справжній шок. Як наважилася Москва, що залізною рукою тримала всіх і вся, допустити українця до такої високої посади?

— Коли в ЮНЕСКО виникло вакантне місце заступника генерального директора, Радянський Союз запропонував кілька кандидатур. Відхилили одного, другого, третього... Тоді в Москві через “кризу жанру” згадали й були вимушені запропонувати мене. Генеральний директор та Виконавча Рада ЮНЕСКО погодилися й затвердили. То дійсно була найвища посада в системі ООН, яку обіймав український дипломат. Звичайно, мені довелося попрацювати, хоча і мав значний досвід. Крім того, досить скоро почалися ускладнення: в Москві зрозуміли, що погарячкували, але було вже пізно... Навіть намагалися примусити мене подати у відставку — за конкретні блага, зрозуміло. Але я відмовився. Прийшов за порадою до свого українського начальства, і мені сказали: їдь і працюй.

— Деякі історики кажуть, що становлення дипломатії УРСР здійснювалося під впливом боротьби ОУН-УПА, яка тривала у повоєнний час. Що скажете з цього приводу?

— Цього не можна ні відкинути, ні довести. Але виникає питання, чому Україна, як і Білорусь, у 1945 році раптом стала членом Організації Об’єднаних Націй? Адже вона була всього-на-всього частиною СРСР, який переміг у Другій світовій війні. Це був дипломатичний хід. Західні держави не визнали анексії Радянським Союзом у 1940-му прибалтійських країн — Литви, Латвії та Естонії. І представивши їх в ООН як окремі країни, Сталін хотів легітимізувати цю окупацію. Але ті не погодилися на такий подарунок. А Україна і Білорусь, навпаки, зробили, як офіційно трактувалося тоді у нас, великий внесок у перемогу над силами фашизму. Але, певно, мало значення й те, що на заході України ще точилася збройна боротьба, й тривала вона, як ви знаєте, довго... Так наша держава не просто вступила до ООН, а стала одним з її фундаторів.

— Дипломат дещо схожий на розвідника і сапера одночасно. Лише одне необережне слово може мати великі негативні наслідки. Що найважчим було для вас у роботі і що найприємнішим?

— Найскладніше — відповідальність. Бо ти висловлюєш позицію всієї держави. Буває, журналісти — такі, як ви,— просять поділитися саме особистою думкою, але ж я знаю: що б не сказав, все одно це тлумачитимуть як позицію України. Тому має бути постійна робота над собою. Треба щоденно багато читати, мати всебічну інформацію, вміти її зіставити, проаналізувати... А що найприємніше? Те, що об’їхав майже весь світ. Був у Японії, США, майже всіх європейських країнах. Побачив світові шедеври, різні цивілізації. Адже дипломат повинен мати широку ерудицію, культуру. Тільки тоді він може бути корисним для своєї країни. Тим паче для України.

Анжела АФОНІНА “Хрещатик”

прочитало 4016 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 1.0892 sec