images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
17:00 |  У Києві відбулося відкриття виставки, присвяченої українському святковому вбранню
images images images
14:00 |  Без секретів і втрат: усю інформацію БТІ столиці оцифрують
images images images
11:00 |  За отриманим у листопаді рахунком-повідомленням кияни можуть сплатити за усі житлово-комунальні послуги разом або за кожну окремо
images images images
08:00 |  Софію Київську підсвітять фіолетовим кольором до Міжнародного дня передчасно народжених дітей
images images images
19:00 |  Вперше в Україні театр ожив в бібліотеці
images images images
17:00 |  Зима прийшла на два тижні раніше норми і йти не планує
images images images
14:00 |  Киянам порадили "легалізувати" домашніх улюбленців
images images images
11:00 |  Ключовою темою Інвестиційного форуму міста Києва 2018 стануть інновації
images images images
08:00 |  Синоптики знову попередили про ожеледицю
images images images
17:00 |  Уперше українською:
images images images
14:00 |  Станція метро "Виставковий центр" може отримати новий вихід
images images images
11:00 |  Перо й до Києва доведе: у столиці відбудеться фінал "Лескара 2018"
images images images
08:00 |  У касах столичного метрополітену встановили банківські термінали
images images images
19:00 |  У зв’язку із погіршенням погодних умов киян просять надавати перевагу громадському транспорту та не паркувати авто обабіч дороги
images images images
17:15 |  На столицю насувається негода: киян закликають бути обережними під час ожеледиці
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 16 серпня 2002 року, п'ятниця  №121 (2132) images
images
полоса
images
images
ІСТОРІЯ СУЧАСНОСТІ
images  
images
images
images
16/08/2002



images
Зруйноване гніздо Хроніка часів розкуркулювання та голодомору у записниках, які мовчали півсторіччя
images
У перших шести частинах цього серіалу, написаного нашим кореспондентом за матеріалами, знайденими в записниках Оскольда Вернигори, йшлося про розкуркулену сім’ю. Дітей разом з матір’ю — Галиною Сорокопуд — живими кинули в Дзябурин байрак. Брати Максим з Грицем і молодша сестричка Наталка втекли на Донбас. У Михайлівці лишилась тільки найстарша сестра Катерина, яка вийшла заміж за бідняка. Чоловіка Галини — Романа заслано на Колиму. Він, тягнучи сани з золотоносною породою до тепляка, разом з товаришами по нещастю потрапив у хугу. В’язнів знайшли лише тоді, коли припинився сніговій. Багато з них були обморожені. Але Роман вижив.

На політзаняття,

як до церкви

У барак, який слугував за шпиталь в Уюні, зайшов начальник дільниці Парамон Фесюн. Він частенько зазирав сюди, щоб заспокоїти хворих.

— Ну, що ж. Звичайно шкода, що ми втратили декого з обморожених. Але ж ви живі. Скоро одужаєте,— Парамон неначе виправдовувався перед зеками.— На нашій дільниці найменше загиблих.

І справді, завірюха кілька разів захоплювала людей по дорозі до тепляків або штолень і в інших містах. Більшість з них так і позамерзали біля саней. Дехто загинув біля самісінького тепляка чи штольні, не знайшовши до них входу через хурделицю. Про заморожених по дорозі на Атку намагалися не згадувати, аби не ятрити душу.

Через місяць у Романа почали страшенно свербіти пальці рук і ніг, так що він місця собі не знаходив. Поскаржився лікарю. А той дуже зрадів:

— Хлопче, ти ж одужуєш. То рани гояться. Скоро злізе шкіра на обморожених місцях, натомість виросте нова. Тоді я тебе й випишу.

Роман незабаром повернувся до свого барака. І на превелике здивування, знайшов там поповнення. Деякі дільниці на Уюні вже повністю позамерзали. Золото промивати там було нічим. І людей, котрі після кількох сніговіїв ще лишалися живими, перевели до Парамона Фесюна. Йому все ж удалося зберегти у тепляках воду.

Сорокопуд був украй здивований, коли зустрів біля своїх нар земляка з сусіднього села Карпа Придорожнього. Хто-хто, а Карпо вже точно був з бідних. Чому його заслали на Колиму, не збагнути. Але інше питання було болючіше:

— Як там у Михайлівці? Що нового? — Роману терпець уривався дізнатися про Галю.

— Немає Галі. І діточок твоїх нема,— Карпо розповів про лихо, яке спіткало родину Сорокопудів. Згадав і про Гайдаренків, котрі втекли на Донбас.

У бараці слухали мовчки. Чоловіки не втішали Романа. Бо слів не знаходили. А коли Карпо почав розказувати про голод в Україні, стало ще тихіше. Виявляється, Придорожнього звинуватили... у голодоморі. Він потрапив на Колиму за перегини. Хоча лише вивозив хліб у місто, а не збирав його по хатах. Причетні ж до голодомору спокійнісінько перебралися у район. І тепер жирували там, маючи і хліб, і до хліба.

Селяни, котрі залишилися на зиму без збіжжя, їли змелений бур’ян і солому, якою були вкриті хати. Та найбільше вразило те, що в селах їли людей. Матері — власних дітей. А дехто робив солонину чи коптив людське м’ясо, щоб довше не псувалося. Роман настільки ослаб після хвороби, що був не в змозі й реагувати на ті страхіття, про які розповідав Карпо. Жахи здавалися страшною казкою. Свідомість не сприймала того, що було насправді. І така абстрагованість від почутого давала змогу не втратити розуму.

Карпо розповів йому і про свою дільницю, куди він спочатку потрапив. І про листи, які дехто із зеків отримав. Там арештантів кожної неділі збирали на політзаняття. І вони славили партію і товариша Сталіна. Ту партію, що витягла з них жили, всіяла трупами всю Колиму, вимагала дати план по золоту будь-якою ціною. На політзаняття ганяли зеків щонеділі, як до церкви. А ось тих, кого замело у завірюху, навіть не шукали. У табірного начальства не було особливого бажання лазити у п’ятдесятиградусний мороз по снігових заметах. І воно й пальцем не ворухнуло, щоб когось врятувати. А ще Карпо розповів про тяжку хворобу — цингу. У хворих з горла й носа текла кров. Ясна розпухали, випадали зуби. Тіло вкривалося болючими виразками, які ще й смерділи.

Зеки мовчки вбирали в себе новини з близької копальні та з волі. Жахаючись того, що вже й воля стала каторгою. Байдужа, сіра зима слухала ту розповідь із стогоном та завиванням. І від того ставало ще моторошніше. І мурахи бігли по тілу...

Земля і батько

Карпо роз’ятрив Романову душу, і він поринув думками у Михайлівку. Побачив рідне село понад річкою у мальовничому куточку. З розкішними левадами і лісом, що синіє вдалині. Левади духмяно пахнуть, ніби під час сінокосу. Як любив Роман косити траву...

Перед очима поставало все його життя. Ось старий дід Кирило Сорокопуд сидить на подвір’ї і теше лівою рукою голоблю. Він лівша, але майстер на все село. Пам’ятає ще кріпаччину. Хоча був підлітком, коли скасували кріпосне право. Поруч з дідом маленький хлопчик бавиться зі старшою сестричкою Оленкою. Та це ж він сам — Роман. А ось вони всією родиною працюють в економії на буряках. Ранок. На полі туман, який переходить у мжичку. Вогко й холодно. Гичка мокра від роси, отож усі забрьохані по коліна. Кількасот жінок і підлітків чекають розподілу рядків. Батько Кирило Сорокопуд знімає з воза лопати й харчі. Він привіз на буряки дружину Марину з двома дітьми — Романом і Оленкою. Марина підійшла до сусідок Килини й Наталки. Жінки сидять під своїми возами, накрившись ряднами, якими носять чищені буряки до кагатів. Це єдине місце на полі, де можна сховатися від дощу. Батько поїхав до буртів, викопаних учора. Він вантажить буряки, щоб везти їх на цукроварню. Мати зайняла аж п’ять рядків — три на себе і по одному на дітей. Копати важко, а прикажчик ще й горланить: “Землю, землю обтрушуй!” Той крик в’їдається у мозок, стоїть у вухах удень і вночі.

Дід каже: усьому голова — земля. Не маєш землі, то й за кріпаччини, і на волі гнутимеш спину на чужому полі. Мама з чотирнадцяти років працює на буряках. Дівчиною заробляла щодень по 25 копійок та по кілька шматків чорного хліба. Це була велика підмога бідній родині. Роман з Оленкою пішли на буряки ще меншими. Бо в батька засіла у голові думка — придбати землю. Він дуже хотів розбагатіти. Отож запряг у роботу всю родину. Змалечку Роман почав заробляти на татову мрію. Вона коштувала дорого. Але допоміг випадок. Вдалося придбати кілька десятин через банк у поміщика Водяницького. Молодий пан жив то в Петрограді, то в Парижі. Сільським господарством не цікавився. Тринькав направо й наліво все, що мали його предки. Чи збирав вишукане товариство, чи купав повій у шампанському, платив землею. Так і проциндрив її вже майже всю — кілька тисяч десятин. Романова бабуся бачила, як молодик стріляє ворон по селу, і зітхала: “Розумному синові не дбай — сам придбає, а дурню не дбай — бо все по світу пустить!” Сільський писар порадив Сорокопуду купити землю саме в нащадка Водяницького. Кирило так і зробив. Але в нього підростали сини. Треба було їм дещо віддати під господарство. Як не пнувся, не ліз із шкури, не гнав на непосильну працю малих дітей, намагаючись чесно заробити і стати заможним хазяїном, але так і не став ним. Не кажучи вже про Романа. А бач, розкуркулили.

— Романе, тебе сюди заслав Семен Чирва,— ніби прочитав думки чоловіка Карпо Придорожній.— Галиного гарбуза тобі не вибачив. Заздрив.

Уюн, перлина

в золотій короні

Усе на світі колись минає. Ось і страшна колимська зима добігає кінця. Довга, холодна, з

50-градусними морозами і східними вітрами. Справжнє пекло, якого не описати словами, ось що таке колимська зима. Зараз сніг почорнів і вкрився шкаралупою. Шлях затужавів, і сани тягти стало легше. Але за тиждень дорога узялася водою. І арештанти брели по кісточки у талій крижаній каші. Благенькі черевики пропускали вологу. Онучі, завжди мокрі, не зберігали тепла. Місиво за ніч стягувалося морозцем, а вдень під сотнями ніг знову тануло, вкриваючись водою. Це невдовзі далося взнаки. Увечері ніхто не міг зігрітися біля діжки, котра слугувала за піч. Ноги у зеків поопухали, боліли, їх млоїло, судомило. Коли йшли, млість трохи вщухала. Ледве зупинялися, біль ставав нестерпним. Тому всі намагалися не стояти ані хвилини. Рухалися, тупцювали на місці. Роман тоді підпрягався до кодольщиків, щоб тягти з ними вантаж зі штольні.

— Чи тобі, хлопче, найбільше треба? — дивувались інші арештанти.— Чи чесною працею хочеш волю здобути?

Роман не відповідав. Йому було легше в русі. До того ж, був сильнішим від багатьох, виснажених за зиму чоловіків. І набагато молодшим.

Якось увечері Роман помітив, що у нього кровотеча в яснах.

— Невже цинга? — пригадав симптоми, про які розповідав Карпо.— Треба було б подивитися на тіло. Але в бараці темно.

Лише о шостій ранку підійшов до вікна. Задер своє лахміття — спідню сорочку. Тіло вкрилося синьо-багряними плямами. Стиснув пляму пальцем, залишився слід, який довго не розходився.

Майже всі арештанти оглядали себе, задерши сорочки. Коли пролунала команда: “Виході!”, половина бараку не рушила з місця.

— Чого огинаєтесь? — горланив нарядник. Але зеки й не ворухнулися.

— У нас цинга,—відповів за всіх Роман.

— Страйк? В шизо захотіли? В філони записалися?

— На, суко, дивись, щоб тобі повилазило,— Микола Кравець показав виразки.

Нарядник махнув рукою і вийшов.

Хвороба прогресувала. Швидко косила з ніг одного за одним ще недавно здорових, дужих чоловіків. Невдовзі барак номер три перетворився на шпиталь для хворих на цингу. Але ліків не було. Зв’язку з Аткою також. Бо дороги розмила вода. Лікар відправляв кухаря за сланцем і черемшею, але той, вже й сам хворий, повертався ні з чим.

— Хлопці, тут поблизу мала бути черемша,— лікар намагався залучити до свого порятунку хворих.— Вона чудодійна. Може вас врятувати, допоможе стати на ноги.

Та зеки дивилися на нього байдуже. По-перше, ніхто не знав, яка вона, та черемша. По-друге, люди вже звиклися з думкою про смерть і подовжувати агонію не хотіли. Тоді лікар, який також був з каторжан, сам пішов на пошуки у ліс.

І диво сталося. Хворі почали одужувати. А наприкінці червня на об’єкт — аварійну штольню — прибув з Магадана інженер Володимир Косяченко. Разом з Парамоном Фесюном оглянули шахту й місце під забудову нової. Зайшов і до арештантів. Сморід цингових виразок вдарив у ніс. Парамон хотів швиденько вийти, але інженер уважно придивлявся до хворих...

— Уюн — перлина у короні Колими,— вимовив ні до кого не звертаючись.— Тому Еріх Берзін наполягає, щоб тут розширили будівництво штолень.

Роман упізнав голос. Ті довгі розмови, які вів інженер по дорозі на каторгу. Його аж підкинуло на ліжку:

— Володимире Семеновичу!

Інженер, виїжджаючи до Магадана, забрав з собою Романа як помічника. А потім домігся його переводу на двадцятий кілометр до радгоспу, де працював агрономом Микола Чорний.

— Микола тебе швидко на ноги поставить, адже він не лише корів доглядав, а й теплиці у радгоспі збудував.

Роман, почувши ім’я Миколи, зрадів ще більше. Праця у радгоспі, яку пообіцяв йому інженер, здавалася забавкою у порівнянні з кайлуванням у золотоносній штольні.

Радгосп

на двадцять третьому кілометрі

Дві машини, минувши Атку, летіли на південь Колими до Магадана. У кузові на сіні лежав по-зимовому вдягнений Роман і усміхався. Інженер, якого він і до того обожнював, тепер взагалі здавався йому святим, що зійшов з небес. Надвечір вони були у радгоспі. Пили тепле коров’яче молоко та їли гарно випечений хліб із зеленим пір’ячком цибулі.

Вранці Роман вийшов на ганок будинку. І почув, як хтось виводив сумну мелодію, що краяла душу:

“Эх! Колыма, Колыма!

Ты свела меня с ума”,— співав тесля, сидячи на зрубі великого будинку і підганяючи одну обтесану деревину до іншої. Пісня була така сумна, що Романа охопила невимовна туга. Тесля був молодий. І це відчувалося, незважаючи на украй занедбану бороду та хирлявість, що зігнула хлопця. Старий дірявий одяг звисав з нього лахміттям.

Куплет закінчився, співець спроквола пішов риштуванням до свого напарника.

— Швидше, швидше, ледацюги,— підганяв їх бригадир.— А то одержите харчі за філонською нормою.

Місце на риштуваннях зайняв інший хлопець. Він почав затикати дірки мохом. Поклав мох і згори, на лише припасовану колоду. Вдарили в дзвін. Це означало перерву на обід.

— Як же ж довго я спав,— здивувався Роман. Його ніхто не розбудив рано-вранці. Теслі пішли до похідної кухні. Побачивши Романа, покликали. Певне, гадали, що це поповнення. Познайомилися. Усі були майже ровесниками. Панаса Яворського і Максима Скрипника забрали з четвертого курсу Харківського сільськогосподарського інституту. Вони поневірялися вже третій рік. Спочатку у таборах Далекого Сходу, аж доки не потрапили на Колиму. Студентів тут вважали братами, хоча насправді їхній родовід з різних місць. Панас народився на Київщині, а Максим — на Полтавщині.

Зараз майстри вдвох зводили причілкову стіну. Вона клалася в дві деревини. Панас майстрував один кут, Максим — інший. Але підганяли їх удвох, допомагаючи один одному. Теслювати почали тут, на Колимі, але робили це не гірш за сибіряків, які вчилися цього з дитинства.

Фірмена страва “Колимчак”

Біля похідної кухні вже юрмилося з сотню зеків. Вони по черзі отримували з рук кухаря “колимчак”. Юшка тут була смачніша, аніж на копальнях. Окрім солоної кети чи горбуші, містила ще сушену картоплю, а іноді й сухий буряк. Усе це заколочувалося сумішшю борошна. І було досить смачно. На рядні лежала купа алюмінієвих мисок і ложок. Після обіду їх мили у великих цинкових ночвах. Зеки їли, сидячи по-татарськи на землі. Хлопці примостилися на зрубаному дереві. Теслі лаяли “колимчак”, а Роман згадав обіди на копальнях:

— Ех! Не бачили ви ще смаленого вовка,— сказав їм.— У нас на Уюні посуду немає взагалі, води також майже немає, особливо взимку. Отож коряки з дерева замість мисок і помити нічим.

Перерва на обід була недовгою. Але всі зеки, ледве перекусивши, попадали як мертві на землю, хто де стояв. І за мить арештанти вже спали. У декого вистачило сил підстелити бур’яну, але більшість вляглася просто на стерню.

Не спали лише Панас з Романом. Панас повитрушував з кишень рештки махорки і, скрутивши “козячу ніжку”, запалив. Розповів, як опівночі до подвір’я будинку, де він квартирував з Максимом, під’їхав чорний “воронок”. Двоє депеушників увірвалися в кімнату і нічого не пояснивши, забрали хлопців до Холодногірської в’язниці. Постійні допити, знущання і катування. Студенти, не витримавши, врешті-решт підписали зізнання, що вони є членами СВУ. Вирок “трійки”: Біломорканал. “Хто піднімався на Голгофу, а ми з Максимом з Холодної гори на Ведмежу гору”,— гірко жартував Панас. Пригадав, як двоє велетнів — Окунь і Ракша — катували хлопців на Холодній горі. Окунь стромляв у рота залізну лійку, а Ракша лив у неї воду, поки в’язень не захлинався та непритомнів.

Листами з волі топили груби

Знову вдарили в дзвін. Це означало підйом на роботу. По дорозі до хлопців підійшов Василь Барабаш, колишній викладач української мови у Полтавській гімназії.

— Хлопці, чули? Застрелився нарком освіти України Микола Скрипник.

Максим здригнувся. Подумав: “Певне, не витримав того, що зробили Сталін і Каганович з кращими синами та дочками України. Мабуть, сумління заговорило. Адже Скрипник був причетний до знищення свого брата-інтелігента. Всі злочини мали виправдання у його очах. Адже більшість інтелігенції вважалися класовими ворогами”.

— Максиме, а ви, бува, не родичі? — висловив припущення Роман, пригадавши прізвище теслі.

— Родичі. Та не родичалися. Він був амбітний, пнувся у наполеони. Але його загризли дужчі. Докомісарився...

— Учора Любченко, сьогодні Скрипник,— перелічував Василь Барабаш.— Хто наступний?

Спека вдень досягала 40 градусів. Спадала лише надвечір. При вологому повітрі біля моря це було нестерпно. Вологу дуже тяжко зносити. Дихати геть нічим.

Роман повернувся у маленький намет до Миколи Чорного лише ввечері. Агроном приніс кілька пір’їнок зеленої цибулі, глек молока і грудочку масла. Роман потроху оживав. Почав допомагати Миколі вирощувати зелень, петрушку й цибулю в парниках. Пасти корів.

Якось у неділю приїхав з Магадана Володимир Семенович. Привіз чутки, що мають дозволити листування з рідними, хоча й під суворим контролем. Щоправда, де знайти у цій Колимі аркуш паперу і чим написати листа? Хіба що кров’ю. Листи з волі пишуть і зараз. Вивантажували з пароплавів повні мішки. Більшість з них, навіть не читаних, летіло до груб, щоб протопити.

Відхилилася пола намету, і на порозі з’явився Микола Чорний з пучком редьки:

— Ось просто з-під рам. Свіженька.

До Магадана 23-й кілометр щодня відправляв підводу з бідонами молока та з ящиками парникової редьки й цибулі.

Володимир Семенович скуштував редьку.

— Агроном ви справжній,— похвалив Миколу.— Виростити таке добро за Полярним колом не кожному вдається...

Він хрумтів редькою з виразом щастя на обличчі. Так малі діти їдять цукерки.

Хто в Бохапчі

не бував, той

і горя не видав

Збігало літо. А взимку у радгоспі роботи майже немає. Хіба що порання біля корів. Отож Берзін дав наказ відправити першу й другу категорії зеків, які працювали влітку у радгоспі, назад у штольні. Роман за літо оклигав. І його зарахували знову до першої категорії. Відправили ж цього разу аж у Бохапчі. На Колимі ходила приказка: “Хто в Бохапчі не бував, той і горя не видав”. За аналогією з рибальською: “Хто у морі не бував, той і горя не видав”. Дільниця розташувалася на захід від Атки. Якраз проти Уюна. У вибалку, що тягнувся з добрих півсотні верст на схід і впадав у річку Бохапчі, притоку Колими. Мав похилі, широкі схили, що ріденько поросли модринами. Дерева не захищали, вони давали тут вільно панувати вітрам.

Не доїхавши до Магадана, вантажівка повернула на північ. Зеки в кузові щільно тулилися один до одного, щоб вітер не проймав до кісток. Сонце сховалося за модрини, коли машина в’їхала в табір. Партію арештантів зустрів сам начальник дільниці Фока Димов. Він мав особнячок з двома охоронцями, які його ще й обслуговували. Жінка без віку (з “гнилої інтелігенції”) варила Димову обіди і прала. І саме від того, що інтелігентка його обслуговувала, начальник неабияк зловтішався. Він її ненавидів і знущався як міг. Але інших представниць прекрасної статі тут не було, отож інтелігентку використовував і як наймичку, і як коханку...

За день уже четверта машина прибула з Магадана. Це радісне повідомлення для Димова. Адже всі минулорічні в’язні до літа не дожили. Дехто загинув у штольнях, інших замело у хурделицю, решта померли від цинги.

Роман потрапив знову у третій барак. Але цей був вищий, з триярусними нарами уздовж стін. І знову попливли дні за днями, як каламутна вода у повінь. Підйом о шостій. Мулькі дошки впинаються в ребра, але вставати все одно не хочеться. Зеки при слабенькому світлі каганця з автолу або ліхтаря “летюча миша” починають поквапливо вдягатися. Вмиватися нічим. Вода тут на вагу золота. Ні, мабуть, не золота. Воно тут нічого не варте. Часто після солоної риби так хочеться пити, що за ковток води ладен віддати стільки ж своєї крові.

Подвір’я з вишками з чотирьох кутів оперізує колючий дріт. Неначе звідси можна кудись утекти...

Наприкінці жовтня, коли стояли вже 25-градусні морози, до Бохапчі прибули нові в’язні. І яке ж було здивування Романа, коли серед них він побачив свого земляка — уповноваженого від Михайлівки з розкуркулення Семена Чирву. Це він вивіз узимку до Дзябуриного байраку його Галю разом з дітьми і залишив там помирати. Виявилося, що колишній уповноважений у районі “сидів на пшениці”, тобто охороняв склади з зерном. Його ж товариші якось підпоїли, потім зв’язали, всунули у рота кляп і, вичистивши склад, втекли. Як Семен не намагався довести, що вірою і правдою служив партії, що ні в чому не винний, не повірили. Заслали на Колиму.

— Ах ти, катюго! — Роману втрачати було нічого. Бо вже нічого не мав.— Є Бог на світі, раз знову зводить мене з тобою. Зараз поквитаємося. Ти мені за все відповіси.

Чирву охопив жах. Він розумів: Роман не вибачить йому смерті Галі.

Записала Наталя ЗІНЧЕНКО, “Хрещатик”

прочитало 4306 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.4375 sec