images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
18:00 |  В Україні вводять положення по періодичній підготовці професійних водіїв
images images images
16:00 |  Кияни зможуть безкоштовно помилуватися фіалками
images images images
14:00 |  Безробітним киянам збільшать розмір допомоги
images images images
12:00 |  Громадські проекти-2019 підтримала рекордна кількість киян
images images images
10:00 |  Кабмін хоче збільшити з нового року прожитковий мінімум та "мінімалку"
images images images
08:00 |  У Контакт-центрі відбудеться "пряма лінія" з питань дорожньо-будівельних робіт
images images images
06:00 |  6 хвороб, які майже 100% зявляться через недосипання
images images images
03:00 |  Корисні продукти для поліпшення травлення
images images images
01:00 |  Що буде після Землі: вчені розповіли, на яку планету “переїдуть” люди
images images images
22:00 |  Вчені навіть не наблизились до повної розгадки цивілізації майя
images images images
20:00 |  В Ізраїлі дослідники знайшли найстарішу пивоварню у світі з залишками 13 000-літнього пива
images images images
18:00 |  Біля Софії Київської археологи виявили язичницьке поховання
images images images
16:00 |  У Києві закриють два маршрути транспорту
images images images
14:00 |  У столиці відбудеться традиційне свято "Юнь Києва запрошує"
images images images
12:00 |  Під час Всеукраїнського свята подяки на Хрещатику частково заборонять рух транспорту
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 13 серпня 2002 року, вiвторок  №118 (2129) images
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
13/08/2002



images
Петро ТаланЧук: “Європейський вибір ми зробили чотири роки тому”
images
Коли Народний Рух тільки спинався на ноги й шукав, де провести свій перший з’їзд, ректор Київського політехнічного інституту Петро Таланчук дозволив новій громадській організації зібратися у вузівському Палаці культури. Тоді ж ректора обирають депутатом Верховної Ради Радянського Союзу. Згодом Петро Михайлович стає першим міністром освіти незалежної України. Його затверджує на цій посаді Президент України Леонід Кравчук, незважаючи на те, що саме партійці Політеху раніше висловили недовіру ЦК Компартії України, де Леонід Макарович був секретарем з ідеології. Заслужений діяч науки і техніки, доктор технічних наук, професор Петро Таланчук починає реформу освіти. Але його надто сміливі на той час кроки не зовсім розуміють... І тоді він шукає інший шлях — створює вуз нового покоління — Інститут розвитку людини. Заклад перший і єдиний у державі, де є умови для навчання не лише здоровим студентам, а й людям з обмеженими можливостями. Чи то згадав професор, як писав докторську дисертацію, прикутий до ліжка після автомобільної аварії. Чи то не давав йому спокою засекречений госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни в Архангельську, де, ймовірно, помер і його батько. Але коли кіровоградські афганці з Регіонального фонду соціального захисту інвалідів запропонували створити вуз для людей з обмеженими можливостями, він їм не відмовив. Інститут уже за рік переріс у Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, в якому Петро Таланчук став президентом. Окрім того, він президент громадської Академії інженерних наук, дійсний член Академії педагогічних наук, академік трьох міжнародних академій і почесний ректор Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”. Вчений має 50 запатентованих винаходів, понад 250 наукових праць, серед яких 7 монографій. Нагороджений численними медалями та орденом Дружби народів.

Маємо тисячолітню історію,

а й досі бракує державотворчого досвіду

— Петре Михайловичу, у цьогорічному посланні Президента до Верховної Ради України “Європейський вибір” є розділ про освіту: “Розвиток людського потенціалу — основа стратегії структурно-інноваційного розвитку”. На кого орієнтується ваш університет?

— На кого ж нам орієнтуватися, як не на Європу. Адже навіть географічний центр України в Карпатах. Минувшина завжди була тісно переплетена з долею європейських народів. Ще з часів формування Київської Русі. Та парадокс: маємо тисячолітню історію, а й досі бракує державотворчого досвіду. За чим оцінюємо результативність освіти? За тим, як ми харчуємося, у що вдягнені, яка культура у суспільстві. Ми носимо турецький та китайський непотріб, котрий ті країни викинули на наші ринки, в техніці постійні аварії... Все це також наслідки освіти. Вона повинна готувати такий управлінський корпус, який би був здатний забезпечити людям щастя, здоров’я, добробут, комфорт.

Чотири роки тому ми створили вуз європейського спрямування. Він поки що в Україні єдиний, де є інтегровані групи навчання. Тобто поряд зі звичайною молоддю вчаться інваліди. У Європі вже давно зрозуміли, що найбільше щастя для людей з обмеженими можливостями — здорове середовище спілкування. У нас 12 тисяч студентів, і серед них понад тисячу з тих, хто має фізичні або сенсорні вади. Більш як десять відсотків. У державних закладах України — вдвадцятеро менше. Чудовий приклад у цьому показала Київська міська державна адміністрація, зокрема столичний мер Олександр Омельченко. Вони стали співзасновниками університету “Україна” й фінансують навчання інвалідів, дітей-сиріт і малозабезпечених. А рішення про створення вузу ухвалила Київрада.

Ми запровадили дистанційне навчання. Ліцензували нові конкурентоспроможні спеціальності. Регіональні представництва закладу працюють у 24 містах України. Домовляємося, щоб такі самі філії заснувати за кордоном: у США, Канаді, Німеччині, Росії.

Якщо порівнювати з Європою, де бар’єрна архітектура, ліфти, метро, тролейбуси, автобуси пристосовані для життя людей з обмеженими можливостями, то в Україні усе це треба вдосконалювати. Наш транспорт і архітектура ще не відповідають інженерно-технічним здобуткам, вони не полегшують життя людям з особливими потребами. Я був вражений, побачивши в Німеччині, Швеції розмаїття цікавих побутових приладів, котрі керуються дистанційно. Не кажу вже про автоматичні візки, спеціальні автомобілі та комп’ютери. До речі, у нас навіть не існує точного обліку інвалідів. У Великобританії їх чотирнадцять відсотків. Організація Об’єднаних Націй також наводить схожу цифру. А ми намагаємося запевнити світ, що у нас їх утричі менше. Собі ж на шкоду: коли звернулися до європейських фондів по допомогу, нам відмовили. Пояснили, що ми здорова нація, а допомагати потрібно... Великобританії.

Сила духу інваліда змінює психологію однокурсників

— За кордоном, приміром, у Німеччині давно існують подібні навчальні заклади. У нас це вперше. Як адаптуються в колективі студенти з особливими потребами?

— Нормально. Якби для молоді з сенсорними та фізичними вадами створили окремий університет, це була б чергова резервація, як уже чинні інтернати. Нині у групах спільного навчання два-три інваліди. Та дива трапляються не з ними. Коли здоровий ледар, якому все дається легко, без напруження, бачить, як наполегливо, цілеспрямовано займається його слабкий на здоров’я однокурсник, у нього змінюється психологія. Бо перед очима є приклад сили духу. У такій групі інша аура, з’являються доброзичливість, взаємоповага. Інвалід набуває впевненості у собі. Адже сам бачить, що може робити деякі речі не гірше за здорових. Це вельми цікавий процес, який ми ще не осягнули, хоча й провели дві наукові конференції на тему: специфіка організації навчання і виховання людей з особливими потребами у здоровому середовищі.

Такі люди хочуть вчитися. Ось рядки, нехай ще не зрілі, але щирі й зворушливі, дев’ятикласника Олександра Пастушенка, який пересувається на візку: “Що треба інвалідам? Розум і руки з нами, побільше б нам комп’ютерів з книжками”. Ці слова прозвучали на зустрічі з меценатами, коли ті вручали хворим дітям комп’ютери для дистанційного навчання. Суспільство має створити меценатські умови для розвитку таких дітей.

— Як виникла ідея цього навчального закладу?

— Привезли її до Києва представники Регіонального фонду соціального захисту інвалідів із Кіровоградщини. Спочатку колишніх афганців “пасували” від одного вузу до іншого, аж поки вони не прийшли до мене. Заклад ми створили швидко. Спочатку назвали Інститутом розвитку людини. Стали формувати штат. Згодом до нас пристали однодумці, й вуз переріс у недержавний безприбутковий Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”. Він орієнтований на людей середніх статків і бідних. Як доводить практика, саме серед цієї категорії найздібніші, найталановитіші. І серед інвалідів також. Скажімо, Ярослав Мудрий, Леся Українка мали фізичні вади, але змогли досягти неймовірного розвитку інтелекту. Такого, що творив дива.

— Правда, що ви запровадили дистанційне навчання?

— Так. Але, на жаль, не у такому обсязі, який потрібен. У цьому ми відстаємо навіть від Росії. Там у Гуманітарному університеті Москви 150 тисяч студентів з усіх куточків Росії мають змогу вчитися за місцем проживання. А в нас не вистачає технічних можливостей. Комунікації погані не лише в селах, а й у райцентрах. У гірській місцевості іноді немає навіть електрики. Щоправда, у столиці рівень комп’ютеризації європейський, на десять студентів — один комп’ютер. Та потрібен ще належний дидактичний матеріал: конспекти лекцій, тести для самоперевірки, семінарських занять, підсумкові тести, завдання для контрольних робіт, рефератів... Це дуже дорого коштує. За кордоном — від 30 до 50 тисяч доларів. Якби ми пішли їхнім шляхом, то дистанційного навчання не запровадили б ніколи. Та у нас є досвід: для спорудження Дніпрогесу потрібні були трактори, скрепери, а ми мали лише лопати і тачки. Але ж побудували! Тому тепер спочатку підготували пакет документів на паперових носіях (це дешевше), а де є технічна можливість — у електронній версії. Та навіть в електронному варіанті половину дидактичного забезпечення також зробили на папері. Щоб знайти кошти, “запускаємо” на селах чотири спеціальності: облік-аудит, фінанси, діловодство, правознавство для тих, хто здатен заплатити. Вартість навчання молодших спеціалістів — тисячу гривень на рік, оволодіти знаннями можна за два-три роки залежно від фаху. Гроші підуть на виготовлення дидактичного матеріалу для інших спеціальностей. Для вищої школи пакет включає сорок чотири дисципліни для інженерів, понад шістдесят — для економістів та близько вісімдесяти — для юристів.

— Який зв’язок маєте із закордоном?

— По-перше, як я вже згадував, організовуємо в інших країнах свої філії. Ведемо переговори з Америкою, Канадою. Німці українського походження, коли почули про наші спеціальності та їхню вартість, захотіли вчитися в нас, я ж запропонував організувати філію в ФРН. Є подібна ініціатива українців у Тюмені, Якутії, Мурманську... По-друге, ми приймаємо на навчання іноземних студентів. По-третє, наші випускники одержать міжнародні дипломи. З осені в університеті діятиме волонтер з американського Корпусу Миру. Його керівник Карл Бек пообіцяв знайти вузи-партнери, щоб ми мали змогу обмінюватися студентами. Збираюся зустрітися з цього питання з послом Сполучених Штатів Америки Карлосом Паскуалем.

Від студента КПІ

до ректора КПІ

— Як ви стали ректором політеху?

— Я ніколи не думав про кар’єру. Працював із дитинства. Був завзятим. Пригадую, мама на буряках, а я, малий, удома. Відра підняти не можу, та коли матуся попросить принести води, то казанком наношу стільки, що вона диву дається — більше й не треба! Всі баняки повні, всі відра... Або коли починали копати город, я лопати не міг підняти, але ж вперто брався допомогти. В школі ходив у лідерах. І тоді, коли треба дістати вороняче гніздо або виїздити... теля. І тоді, коли вчився. Був відмінником, але медалі не дали — Київ не затвердив. До столиці приїхав переконаним марксистом вступати до університету на відділення марксизму-ленінізму. Та, виявилося, потрібен партійний стаж — щонайменше два роки. Повернувся додому. Почав працювати в колгоспі. Сільська молодь обрала мене до райкому комсомолу. Став інструктором у Володарці. Тоді якраз “наздоганяли і переганяли” Америку. Чесно й сумлінно боролися за сто центнерів м’яса та чотириста центнерів молока. Рятували врожай, зводили кролеферми. Я йшов до партії абсолютно свідомо — боротися за щастя свого народу. Зрозумів, що ми ошукані, надто пізно. Через рік пішов до армії, бо старший брат вважав: той не мужчина, хто не відслужив. Не відпускали з райкому, але я наполіг. У армії через вісім місяців витримав конкурс до Військово-морського політичного училища імені Жданова в Ленінграді. Через два з половиною роки нас, курсантів, перевели до Вищого військово-морського училища імені Фрунзе. Я повинен був стати військовим журналістом, але не довчився. За реформою на флоті з дев’ятнадцяти училищ зосталося дев’ять. Курсантам дали змогу вибирати — залишатися на флоті чи демобілізуватися. Я вибрав демобілізацію, бо тоді служити мені вже не хотілося. Багато часу відбирала стройова підготовка, та й дурного було багато. Виставить тебе перед шеренгою по стійці “смирно” якийсь унтер Пришибєєв і розпатякує. А я тягнувся до науки, добре знав німецьку мову, багато читав. Отож вирішив — треба продовжити освіту. Спочатку коливався між сільськогосподарським, будівельним і політехнічним вузами. На вибір фаху вплинула книга Галини Ніколаєвої “Битва в путі”. Мені дуже сподобалася героїня — технолог Тіна Карамиш. Вона й вирішила мою долю. Вступив до Київського політехнічного на механіко-будівний факультет, спеціальність — технологія машинобудування. Згодом від нього відокремився приладобудівний факультет, і я перейшов туди. У 1965 році закінчив інститут із відзнакою. На четвертому курсі став головою профкому. Залишили асистентом на кафедрі. Займався наукою. Захистив кандидатську з динамічних характеристик приладів. Тема переросла у докторську. Тоді я вже працював на космос. Займався проблемами вимірювання порційного тиску кисню і водню на поверхню космічних апаратів. Апарати руйнувалися часто, і конструктори хотіли дізнатися, чому це відбувається, що робиться на поверхні космічних кораблів під час польоту. Виявляється, кисень і водень різко змінюють характеристики металу. Він стає крихким і ламається.

Після захисту кандидатської став проректором з навчально-виховної роботи. Кажуть, у вищій школі жити було б добре, якби не було студентів. Але спілкуватися з ними завжди мені радісно. Всі одинадцять років. Потім потрапив у автомобільну аварію. Прикутий до ліжка, почав писати докторську. Вилікувався й пішов з посад і проректора, і завідувача кафедри, щоб захистити дисертацію. Це сталося вже тоді, коли в суспільстві почалися демократичні процеси. Всі сподівалися на реформи. І в освіті також. Отож наш ректор Григорій Іванович Денисенко запропонував факультетам на засіданні приймальної комісії подати в конвертах пропозиції про те, кого б вони хотіли бачити керівником політеху. З сімдесяти двох членів ради за мене проголосували шістдесят вісім. Важка, але приємна перемога. Щоправда, партком тоді був “проти”: незручний. Я завжди мав власну точку зору. А інститут став одним із центрів демократичних перетворень у країні. В 1989 році мене обрали депутатом Верховної Ради Радянського Союзу. Ми створили депутатський клуб при Київському політехнічному. Почали моделювати план розвитку нового суспільства. Я дав дозвіл на проведення першого з’їзду Руху в нашому палаці. А 1992 року став міністром освіти України.

До вузу... без іспитів

— Що в нашій освіті ви хотіли б змінити, а що зберегти?

— Далеко не все колись було поганим. Диплом політехнічного свого часу визнавався за кордоном. Ми мали прекрасну базову підготовку. Гадаю, що її треба берегти, трохи зменшивши обсяг. Потрібно також удосконалити програму профільних дисциплін. Важливо стимулювати наукову творчість студентів.

Переконаний, що вузи повинні мати більшу самостійність у питаннях професійної освіти, а держава лише контролювати якість знань та стежити за тим, щоб не порушувалися права людини.

— У вузі ви пішли на ризикований експеримент, відмінивши вступні іспити. Як же визначаєте якість підготовки абітурієнтів?

— Ми їх тестуємо. Невже ви вважаєте, що коли до вузів вступають за телефонним дзвінком, то там є певна якість. Сьогодні корупція роз’їдає все. Я давно намагався реформувати освіту за європейським зразком. Але мене не зрозуміли. На мою думку, реформувати саму процедуру вступу до вищої школи потрібно негайно. Бо те, що маємо нині,— національна біда. А тестувати абітурієнтів (без імен, за шифром) має незалежна агенція. Якщо шифр знає лише одна людина, то відразу стає зрозумілим, звідки надходить інформація і кого треба судити.

— В Україні більше навчальних годин на тиждень, аніж за кордоном. Це добре чи погано?

— Погано. Молодь лише “нафаршировують” знаннями і фактами. А світовий досвід доводить: знання глибші й тримаються довше, якщо вони здобуті самостійно. Студент має стати рівноправним партнером викладача. У майбутньому так і буде. Професор лише вичитає курс і методично забезпечить самостійну роботу. Для опанування незрозумілого чи складного є консультації.

Національне коріння цементує народ

— Щороку на День знань ви кажете першокурсникам, що освіта повинна мати національну основу...

— Безперечно. І освіта, і виховання. Як у всьому світі. Ви можете уявити німців, котрі б увели на державному рівні французьку мову або навпаки. Ніколи! Я знаю багатьох росіян, котрі живуть тут давно, зрослися з нашою культурою. Вони володіють рідною мовою, та знають і українську. Хоча є й затяті шовіністи, котрі по 30—40 років їдять український хліб, а й досі запитують: “А что это за язык?” До слова, вони й російської добре не знають. Розмовляють суржиком. Колись небажання вчити українську в політехнічному мотивували тим, що буцімто немає технічних термінів. Але ж Росія ніколи не була на чолі науково-технічного прогресу. І вся термінологія там — іноземна. Національна ідентифікація потрібна, хоча це не означає, що маємо замикатися в своїх кордонах. Процеси глобалізації відбуваються швидко. Скажімо, сьогодні Китай винайшов якийсь мийний засіб, а назавтра про це вже знає вся земна куля. А всесвітня павутина Інтернет, яка пов’язала всіх! Та зберегти ідентичність народу можна лише зі зміцненням національної мови й свідомості. Бо саме національне коріння — те, що цементує народ. Без коріння немає культури.

— Мені студенти по секрету розповіли, що ви найбільше любите українські народні пісні...

— Перша пісня, яку я заспівав з однолітками, “Ой на горі та женці жнуть”. Бо всмоктував у себе те оточення, де ріс. Народився в селі Горкосівка Володарського району на Київщині, під Білою Церквою, на славній річці Рось. Колись моє село було стабільним кордоном Київської Русі і називалося Городищем Косівським. Таких укріплень в Україні багато: Городище Пустоварівське, Городище Щербацьке, просто Городище... Від слов’янського слова городити. Тобто укріплення, кордон. Коли йшли на нас степовики, Київська Русь їжачилася і докладала зусиль, аби відкотити орду від Поросся. В наших краях живуть войовничі й сміливі, але добрі люди.

Могилу тата

не знайшов і досі

— Хто ваші батьки?

— Звичайні селяни. Голод тридцять третього року загнав тата на Донбас, на шахту “Пастухівка”. Там він відпрацював п’ять років. Повернувся до рідної хати перед війною. Став зводити дім, та не встиг. Забрали на фронт. Був артилеристом. У лютому 1945 року пропав безвісти в Словаччині. На превеликий жаль, я й досі не знайшов його могили, хоча займався цим серйозно. Коли був депутатом Верховної Ради Радянського Союзу, членом комітету з питань оборони і безпеки, звертався до міністра оборони, до Червоного Хреста й багатьох громадських організацій. Допомагали шукати батька й мої друзі з Чехії та Словаччини. Дізнався лише, що під час бою тата поранили в руку, і він пішов до медсанбату. Та не дійшов... Мабуть, його ще раз поранило, але вже тяжко. Певне, підібрали санітари й відправили до Архангельська в засекречений госпіталь для калік без рук і ніг. Я дізнався про цей лікувальний заклад лише тоді, коли його розсекретили, бо помер останній страждалець. А мама пригадала, як прохала батька, коли йшов на фронт: “Михалку, ти ж повертайся будь-яким”. На що тато з сумом відповів: “Якщо покалічать, то нехай і годують”. Так у п’ять років я осиротів. Мама виростила синів сама. Трішечки не дожила до дев’яноста років.

— Хтось із родини пішов вашою дорогою?

— Мабуть, піде донька Оксана. Я до родичів ставлюся з повагою, але на роботу до себе не беру. Її ризикнув узяти: закінчила з відзнакою політехнічний інститут за спеціальністю “Системи автоматизованого проектування”. Потім закінчила ще й банківський інститут. Нині очолює управління стратегії та розвитку. Я не шкодую, що взяв її, бо вона високо підняла планку управління. А взагалі дітей у мене троє. Двоє синів і донька. Четверо онуків. Один із них, Сергій, уже одружився. Отож, може, скоро прадідом стану.

— Чи важко бути президентом університету?

— Посада не має значення. Все залежить від того, як ставитися до роботи. Моя дружина каже, що якби я був двірником, то все одно приходив би додому об одинадцятій.

Найкращий відпочинок — риболовля

— Коли ж відпочиваєте? У вихідні?

— У вихідні зазвичай підганяю те, чого не встиг зробити за тиждень. Пишу статті, готую лекції, читаю. Останнім часом захопився економікою, маркетингом і менеджментом освіти. Але з двох вихідних в один, переважно в суботу, обов’язково ловлю рибу. Причому, як узимку, так і влітку, бо затятий рибалка. А в неділю пишу й читаю.

— Якщо можна, кілька слів про дружину.

— Олена Михайлівна — доктор, професор філології в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Пише книжки, багато працює. Навіть уночі. Але встигає й обід зварити, й одяг випрасувати. Любить біля річки посидіти з вудочкою. Нині стала навіть більшою фанаткою, ніж я.

— Роки не відвернули вас від спорту?

— Колись займався гімнастикою, боротьбою, боксом. Навіть розряди мав. Люблю футбол, веслування, спортивну і взагалі швидку ходьбу. Нині будую хату на Дніпрі. Хочу зробити там невеликий спортзальчик. Щоб було де трохи потренуватися, а потім — у човен, наловити окунців на юшку...

Наталя ЗІНЧЕНКО “Хрещатик”

прочитало 4921 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.2733 sec