images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
14:00 |  Киянам порадили "легалізувати" домашніх улюбленців
images images images
11:00 |  Ключовою темою Інвестиційного форуму міста Києва 2018 стануть інновації
images images images
08:00 |  Синоптики знову попередили про ожеледицю
images images images
17:00 |  Уперше українською:
images images images
14:00 |  Станція метро "Виставковий центр" може отримати новий вихід
images images images
11:00 |  Перо й до Києва доведе: у столиці відбудеться фінал "Лескара 2018"
images images images
08:00 |  У касах столичного метрополітену встановили банківські термінали
images images images
19:00 |  У зв’язку із погіршенням погодних умов киян просять надавати перевагу громадському транспорту та не паркувати авто обабіч дороги
images images images
17:15 |  На столицю насувається негода: киян закликають бути обережними під час ожеледиці
images images images
17:00 |  Громадскість матиме доступ до редакцій рішень Київради
images images images
14:00 |  Українці застібнуть паски безпеки навіть в автобусах
images images images
11:00 |  Київ прагне отримати статус Європейської культурної столиці
images images images
08:00 |  Для громадян із вадами зору встановлять 3D-моделі зменшених історичних пам’яток
images images images
17:00 |  Сторінки історії: папір для першої київської друкарні везли човнами 250 км
images images images
14:00 |  На столичних мостах проводять ремонти. Водіїв просять передбачати більше часу на дорогу
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 9 липня 2002 року, вiвторок  №98 (2109) images
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
09/07/2002



images
Зруйноване гніздо Хроніка часів розкуркулювання та голодомору у записниках, які мовчали півсторіччя
images
У перших чотирьох частинах цього серіалу, написаного нашим кореспондентом за матеріалами, знайденими в записниках Оскольда ВЕРНИГОРИ, йшлося про розкуркулену сім’ю. Дітей разом з матір’ю Галиною Сорокопуд живими кинули в Дзябуриний байрак. Її брати Максим із Грицем і молодша сестричка Наталка Гайдаренко втекли на Донбас. Чоловіка Романа заслано на Колиму. У Михайлівці залишилась тільки одна найстарша сестра Катерина, яка вийшла заміж за бідняка. Гриць, працюючи в шахті, закінчує робітничий факультет і вступає до Сталінського медичного інституту. Максим шоферує у Макіївці. Весною 1933 року до хлопців дійшли чутки, що у їхньому селі страшний голод. Гриць їде у Михайлівку, щоб забрати до міста Катерину з родиною. Те, що він побачив і почув, було моторошним. Люди втратили людську подобу, звикли до смерті, а дехто, щоб вижити, вбивав випадкових перехожих, знайомих і навіть родичів, а потім варив чи солив людське м’ясо.

Нема студента — нема клопоту

Наталка й Максим Гайдаренки зустрічали Гриця, який повернувся із села, з надією. І дуже засумували, коли довідалися, що Катерина з родиною вирішили залишитися у Михайлівці. Повечерявши іржавим оселедцем з хлібом, Гриць почав розповідати, як живуть, якщо це можна назвати життям, їхні односельці.

— Ой братику! — зітхнула Наталка.— Може, воно й на краще, що Катерина не приїхала. Адже у нас теж з голоду помирають. Усі, хто нещодавно прибув на Донбас, не можуть ані роботи знайти, ані житла. Бо більшість із них без документів. Отож валяються попідтинню. І пухнуть з голоду. Добре, що Максима взяли у гараж заводу Кірова автослюсарем. Йому хоч хліба дають. А як прийде партія нових автомашин, то, можливо, й за кермо сяде.

— Ти ж в інституті ні про що не розповідай, а то ще виженуть,— попередив Максим.— Кажуть, нібито тих, хто базікає про голод, відправляють до Сибіру.

— До Сибіру? — у Гриця перехопило дихання.— А їх за віщо? Адже це пряма лінія партії — забрати у селян геть усе. Адже торік був урожай. Чому селяни мусять гілля з дерев їсти, щоб з голоду не померти? Та ще й говорити про це, виявляється, не можна!

— Ті, що в місті помирають, землю їдять,— зірвався на крик Максим.— А язиком плескати про це не смій, бо від Колими втекли, так у Сибір запроторять.

Гриць усе-таки розповів в інституті про свою подорож. Щоправда, лише кільком друзям та секретарці Тетянці. Вона була родом із сусіднього села... А ввечері перелякана дівчина прибігла до Гриця у гуртожиток.

— Ось, тримай! — вона простягла конверт з листом.— Це з Михайлівки.

У хлопця похололо в грудях: невже Катерина померла? Виявилося, що інститут розсилав запити в села й міста, звідкіля прибули до Сталіно студенти. Для того, аби не потрапили до студентських лав ворожі елементи. З Михайлівки прийшла відповідь, що Гриць — син куркуля і таке інше. Одне слово, найнеблагонадійніший і ворожий елемент.

— Тебе не допустять до сесії,— сумно сказала Тетянка.— Віддати листа тобі не можу, бо він зареєстрований у канцелярії.

— Що ж робити?

— Вихід один. Ти сьогодні пишеш заяву про звільнення за сімейними обставинами чи власним бажанням. І завтра до роботи забираєш документи. Тоді лист, хоч і буде підшитим, пронумерованим і таке інше, але вже нікого не цікавитиме. Нема студента — нема клопоту. Зрозумів?

Гриць зрозумів. Він тут-таки написав заяву і віддав Тетянці. А рано-вранці забрав документи й поїхав до брата в Макіївку.

Порожнє поле

— Нічого, Грицю, не переживай! — заспокоював брата Максим.— Підеш до мене в бригаду автослюсарем. А там буде видно.

Гриць працював лише тиждень, як завгар Семен Сокур зібрав усіх заводських шоферів і механіків із слюсарями на п’ятихвилинку. Він повідомив про наказ “згори”. Двадцять робітників завод повинен відправити для ремонту техніки та на жнива в районах на станцію Кавказька у розпорядження Кропоткінської та Гулькевицької машинно-тракторних станцій (МТС).

— Якщо є охочі, записуйтесь,— сказав Семен.— А ні, то я призначу.

— Є,—відразу ж погодився Гриць, а за ним і Максим Гайдаренки.

Завгар записав 15 добровольців, отож призначати йому довелося лише п’ятьох. Хлопців відпустили додому збиратися. Виїздити мали з заводу о третій годині. Збиралися хлопці недовго. Рушник та пара білизни — ось і увесь багаж. Мала Наталка аж позаздрила братам: хліб збирати — це вам не в Килинівських кам’яних кар’єрах кайлувати, навантажуючи платформу щебеню.

Поки налаштовували транспорт у далеку дорогу та оформляли документи на відрядження, було вже о пів на шосту. Двома машинами, які завод виділив для сільгоспробіт, хлопці відбули на Кубань. Їхали через Ростов на станцію Кавказька у місто Кропоткін. Відрядження мало закінчитися першого вересня. Але всіх попередили, що воно може й довше тривати. Гриць радів. Ще б пак — поїхати на Кубань, побачити інший край! Він про це і мріяти не міг. Якби не ця подорож, туга за рідною Михайлівкою і Сталінським медінститутом, здавалося, розірвала б йому серце, бо що далі, то нестерпніше ставало на душі. І хто вигадав, що час лікує?

Їхали степом. Спека спала, шлях проліг рівненький, не розбитий. Навіть куряви було обмаль. Для 15 добровольців нива й степ були рідними стихіями. І тому лани викликали у їхній уяві картини дитинства, веселого, безтурботного. Спогади про батьків, поруч з якими змалечку працювали у цій стихії.

Але що це? Уже минули й полтавські хутори, незабаром Іловайське. А навкруги дике поле, порожнє, страшне. Жовтіють ріпаки, величезні будяки виглядають з бур’яну, поміж ними — латками осот. Він уже аж побілів від сонця. Але найбільше навкруги буркуну — жовтого, білого, знову жовтого. Лише двічі проїхали повз поле озимої пшениці. Добра пшениця, але вже нахилилася й почала клякнути. Раніше треба було б жнивувати. За Іловайськом через Міуську балку повернули на Ростов. Позаду сідало сонце. Здавалося, ніби машини з людьми тікали від нього.

— Де ж той хліб, який ми маємо збирати? — дивувався Максим.— Я й досі ніяких ярових не бачив.

— Невже цієї весни і тут ніхто нічого не сіяв? — запитав, ні до кого не звертаючись, Данило Вовченко.— Он скільки їдемо, а нічого не росте. Ні соняшника, ні кукурудзи не трапилося. І хто тут узагалі живе? Уже чотири села проминули, ані душі. Чи вимерли всі? Адже коли сонце сідає, в селі зазвичай найбільша метушня.

Не доїхавши Ростова, вирішили зупинитися на ночівлю. Побачили криницю над шляхом і зрозуміли, що кращого місця годі й шукати. Поблизу якийсь хутір. Але з нього жодних звуків: ані запізнілих голосів, ні торохтіння возів, ні собачого гавкоту, як це буває зазвичай на жнивах.

Ніч тепла, зоряна. Слабкий вітерець доносить пахощі квітів. Десь далеко підпадьомкують напівсонні перепілки.

— Може, сходимо в село? — запропонував хтось із хлопців. І додав мрійливо, — зараз вишні достигають.

— Ніяких походеньок. Вишні їстимете на Кубані,— зупинив запал водій Андрій Ялома.

Обидва водії були призначені старшими в десятці. І їм було суворо наказано нікуди нікого не відпускати від машини. Уранці вмившись криничною водою, знову рушили в дорогу. Проїхали Ростов, місток через Дон, минули Батайськ й узяли напрямок на Кущівку та Тихорецьку. Трималися увесь час залізничної колії. Перетнули річку Кубань. Вона була досить широкою, прудка течія нагадувала, що річка гірська.

— Ой Кубань, ты Кубань,

наша Родина,

Вековой ты наш богатырь,—заспівав Андрій на повні груди.

— Чому “Родина”? — розмірковував Гриць.— Хто це так її оспівав? Адже ця земля була пусткою до того, як її заселили запорожці за часів Катерини. Але ж для них вона батьківщиною не була. Українці тут почувалися скоріше, як євреї “на ріках Вавилонських”. І могли хіба що плакати, як вони: “Аще забуду тебя, Ірусаліме, забвенна будєт дєсница моя”.— Але вголос сказав, — кажуть, Україна починається з Кубані...

— Від Кубані,— підхопив Максим. І продекламував:

Встане матір Україна,

Щаслива та вільна.

Від Кубані аж до Сяна

Одна нероздільна.

Так, здається, Франко писав?

Увечері дісталися Кропоткіна. Намагалися з’ясувати, ким був той Кропоткін, на честь якого названо місто. Дізналися, нібито жив колись такий князь, котрий став палким революціонером-анархістом. Кажуть, що він був ще й плідним письменником та науковцем.

— Цікаво, що б він сказав тепер, коли б побачив наслідки своєї “революційної діяльності”? — запитав Гриць брата. І сам відповів, — добрими намірами вимощена дорога до пекла.

Вранці, скупавшись у Кубані, хлопці вже стояли біля контори Кропоткінської МТС. Директор так зрадів прибульцям з Донбасу, що коли старший другого десятка водій Кирило Завада повідомив, що має їхати до Гулькевицької МТС, не хотів його відпускати.

— У мене дванадцять тракторних бригад у десяти станицях району. Якщо в кожну бригаду поїдуть по двоє ваших хлопців, і то буде мало.

Підійшов головний механік МТС Самійло Гуренко і повідомив, що по двоє навіть мало буде. Бо техніка у такому жалюгідному стані, що відремонтувати її майже неможливо. Ні запчастин, ні людей не вистачає. У п’яту бригаду, котра найдалі від райцентру, треба було послати не менше трьох працівників. Туди й відправили обох братів Гайдаренків та водія Андрія Ялому.

МТС в руїнах

Механік п’ятої бригади Гаврило Козуб поселив поповнення з Макіївки у похідному вагончику, який за день так нагрівався на сонці, що, здавалося, ніби усю ніч смажишся на розпеченій сковорідці. Хлопці встигли якраз на обід. Уперше за багато років Гайдаренки поїли справжнього борщу з хлібом. Ще й закусили абрикосами. Можливо, подумалося, відтепер життя піде по висхідній?

МТС зустріла хлопців руїною. Три трактори “Олівер” та два “Інтернаціонали” не мали жодної запчастини. У степу працювали лише “Катерпілар” та “Інтер”, тягаючи за собою по комбайну “Холт”. Решта комбайнів розкидано грілася на сонечку та мокла під дощем на подвір’ї МТС. Тут було два “Адванси Румелі”, два “Холти” та два “Катерпілари”, а неподалік від них “Хедарн”, “Галя” і “Еверта” без ланцюгів, із витягнутими з них соломотрясами та транспортерами. Плуги, сівалки, культиватори й борони також були звалені тут. І все це поросло буркуном, який оздоблював руїну жовтим цвітом. Він жовтів і далі, скільки сягало око...

Недалеко був тік, куди зсипалася пшениця з комбайнів, які часто простоювали, бо не витрушувалося зерно з бункерів. Отож Гаврило Козуб відразу послав Андрія у степ. А братів підвів до “Катерпіларів”.

— Треба поставити “Катю” на ноги. І хоча б одного “Холта”. Якби ви знали, скільки нам ще косити озимої! Уже липень закінчується, пшениця нахилилася й сиплеться, а ми й половини не зібрали. Ремонтувати немає чим, давно немає й запчастини. Розбирайте “Олівери”. Вони все одно на брухт підуть, бо до них ніщо не підходить.

Але запчастини від “Олівера” до “Катерпілара” також не підходили. Вирішили з двох тракторів зібрати хоча б одного. І невдовзі він таки вийшов у поле.

На Кубані померлих навіть не ховали

Через кілька днів після першого вдалого ремонту в степу зламався “Інтер”, і хлопці поїхали, щоб відремонтувати його на місці. Повертатися до МТС вирішили через станицю Платовську. Місцеві жителі запевняли, що там повно фруктів...

Шлях до станиці був запустілий. На в’їзді розкошували бур’яни у людський зріст. Біля першої хати в тинові стирчала тичина, а на ній чорна хустка.

— Максиме, повертаймося,— прошепотів Гриць, котрий уже бачив чорні хустки у Михайлівці.

Але брат, який сидів за кермом, тих слів не почув. Він вів машину далі через станицю. Ні людини, ні собаки, ні кішки чи курки не трапилося їм назустріч. Була пустка, і від того ставало моторошно. Дозрілі вишні аж перехилялися через тин, ніби запрошуючи: скуштуй нас. Вони були такі стиглі, аж чорні, й солодкі, як мед. Хлопці вийшли з машини. У садку були ще абрикоси та яблуні, які аж згиналися під вагою великих яблук. Зайшли до хати. Там усі речі — посуд, постіль, одяг — стояли й лежали так, ніби господарі щойно вийшли з дому. Але чути було неймовірний сморід. Проминувши комору, повітку, нарешті зрозуміли, що запах іде від катраги, напнутої над льохом. Зазирнули й у дірку льоху... А там було повно людських трупів. Упереміш чоловіки з жінками й дітьми. Майже роздягнуті, лежали вони одне на одному.

— Мертві сорому не ймуть,— Гриць потяг Максима назад.— Навіть не поховали покійників.

— Певне, не було вже кому ховати,— відгукнувся той, прямуючи до машини.— Який жах!

Тепер він зрозумів, чому тут і до вишень, і до яблук, і до абрикосів ніхто не доторкнувся. І що означала чорна тичка. Навколо не було й клаптика засіяного поля. Натрапили лише на єдиний лан озимої пшениці. Та й та вже обсипалася. А що залишиться, поки дійде до неї черга?

Про побачене брати розповіли механіку Гаврилові Козубу, на що той махнув рукою:

— А чого б ми вас просили допомогти, якби самі живі були? Торік вивезли всіх куркулів на північ, прихопивши із собою й середняків. А тих, хто залишився, геть обідрали за допомогою різних активістів. Люди кинулись у місто, в радгоспи, МТС. Але там самим не вистачало їжі. Не було роботи. А як і була, то без довідок на неї не брали. Найстрашнішими стали квітень і травень. Люди вже конали. Зараз до самого Краснодара станиці порожні. Весною було не до сівби. А тепер хоча б озимину зібрати до білих мух. Уціліли козаки, в основному, зі станиць попід горами та в горах Північного Кавказу. Життя триває від устлабинських станиць і до Мінеральних Вод. Легше чеченцям, осетинам, лезгинам, кабардинцям. Вони дружні поміж собою. Їм удалося зберегти й овець, і корів. Дехто з наших козаків подався рятуватися від голоду до Грузії й Вірменії. Але не всім їм удалося вижити й там. Бо з роботою сутужно. І в першу чергу горці надають її своїм співвітчизникам. А тут вціліли лише ті, хто працював у радгоспах, на станціях або в МТС. Там хоч хліб видавали.

— Гавриле Івановичу, а куди ж начальство дивилося? — не втерпів Гриць.— Невже їм повилазило, що на Кубані голод?

— Туди й дивилося,— зітхнув механік.— З осені жоден районний начальник не зазирнув до станиці. Сидять собі у місті і славлять Сталіна. Вони ж бо не голодні. Адже існують закриті розподільники, в яких високе начальство одержує харчі за потребою. Середнє — по картках. А рядовим — що крізь пальці впаде.— Він простяг уперед долоню зі стиснутими пальцями. З такої навряд чи щось зможе впасти.— Нині закликають добровольців-росіян, щоб їхали сюди жити. На все готове. Я вже бачив охочих із Тамбова, Рязані, Тули. Приїздили, придивлялися. Здається, сподобався наш край. А в мене в станиці Пластунівській померли з голоду два старші брати із сім’ями й сестра з чоловіком та дітьми. Померли й батько з матір’ю.

Марусину підібрали на цвинтарі

Обід у бригаді варила хлопцям колишня куркулька Марусина. Одарку, яка раніше куховарила, забрали із собою до міста її діти, котрі там улаштувалися на роботу. У селах усі жінки вимерли ще в травні. Довелося бригадирові взяти Марусину на роботу, хоч вона і “класово чужий елемент”. Треба ж, щоб хоч хтось слюсарям і водіям борщі варив. А готувала вона дуже смачно. Навесні жінка повернулася із заслання. Чи то її відпустили, чи, може, сама втекла. Механіки не допитувались, не хотіли ятрити рани.

Свою історію куховарка розповіла Грицеві сама. Якось хлопцю доручили завезти з міста і розвантажити харчі, які видали для бригади. Він спочатку напоїв коня, послабив упряж. І лише тоді вніс лантухи у напнуту халабуду, яка слугувала за комору. Склав їх хазяйновито, дбайливо.

— Ти, певне, з села, хлопче? — запитала Марусина, придивляючись до нього.— Чи не козак бува? Так за кіньми доглядаєш.

— Із села,— Гриць відчув, що Марусина хоче йому щось сказати, поділитися тим, про що односельцям ніколи не розповідала.— Вимерло наше село, майже як і у вас тут. Ми від розкуркулювання тікали, тому живі лишилися. А сестрин чоловік Роман — той десь на Колимі поневіряється.

— Я не тікала від розкуркулювання,— вела далі козачка.— Я втекла із заслання. У 1929 році і в нас у станиці настали непевні часи. Почали об’єднувати у колгоспи, відбираючи все надбане у працьовитих заможних селян. Яких ми коней мали! Як вогонь! Уся станиця була в захваті. Але не дісталися новій владі наші жеребці. Трапилось лихо. Коли чоловік повертався з поля, почалася гроза. Він погнав своїх гнідих, і вдарила по них блискавка. Петра також вразила. Односельці прикопали його землею, і він відійшов. Залишився живий. А коні пропали. Люди подейкували, що то Божий знак. Не до добра він — буде біда. Біда не забарилася. Почали ліквідовувати куркульство як клас. Багатих і працьовитих хотіли стерти з землі. А їхнє майно роздати бідним. Щоб ледарям та п’яницям було на що пити. Нас вислали зі станиці усією родиною. Мене, чоловіка, двох дочок і маленького сина. Заслали аж до Архангельської області. Висадили десь за Вологдою на маленькій станції Васильки. У нас у цей час уже весна, а там — люті морози. Вивозили нас дві тисячі душ. А доїхало лише 1800. Першу ніч ночували просто на снігу. Розклали багаття, щоб зігрітися. А вранці почали відправляти за нарядами. Що тут зчинилося! Маленьких дітей ще залишали з батьками, а старших розлучали з родинами та відправляли в інші місця. Моїх донечок вирвали у мене з рук і послали рубати ліс разом із чоловіками. Там з них охрівці знущалися, як хотіли. Били, гвалтували. Дівчатка вирішили тікати. Вони не знали, куди бігти, і вночі просто кинулися в тайгу. Старша Галя дужча, вона втекла, а меншу Марійку наздогнав охрівець, побив і повернув назад. Вона була сама не своя, стала неначе причинна. Коли вранці рубали ліс, не встигла відскочити, потрапила під стовбур сосни. Померла, бідолашна, миттєво. Галю через кілька днів зняли з поїзда. Били нещадно, а потім гвалтувала вся охорона. Дівчина не витримала і повісилась. Синочок, якого ми так оберігали, занедужав на запалення легенів і невдовзі також помер. Лишилися ми з чоловіком. У тайзі валили ліс, стягували його кіньми до річки. Щоб будувати нові табори для зеків, котрих ставало дедалі більше. Здавалося, всю Україну вождь усіх часів і народів вирішив загнати до таборів. Петро за рік постарів, посивів. У худому й змученому дідові важко було впізнати веселого й дужого козака, який однією рукою міг підняти перекинуту гарбу з сіном і поставити її на місце. Харчів такому велетню тут дуже й дуже бракувало. Бо годували тільки баландою. В’язні завжди ходили голодні. І від того ледве ноги переставляли. А працювати ж треба. Бо якщо не буде норми, то й баланди не отримаєш. Петро почав відчувати, що справи його кепські. Якось покликав мене і розповів сон. Наснилося йому далеке дитинство. Ватага босоногих хлоп’ят у степу. Бігають, сміються, граються. І раптом він побачив у небі білих, як сніг, гусей. Він звів руки до неба і закричав щосили: “Гуси-гуси, гусенята, візьміть мене на крилята!” Змахнув руками, ніби збирався полетіти за ними услід. І раптом відірвався від землі, злетів. Синє небо стало золотавим. По ньому назустріч мчали сріблясті зірочки. Він побачив батька, який усміхався і подавав йому руку. Петро полетів за батьком. За кілька днів просто на лісоповалі його не стало. Коли почали працювати, йому зробилося зле, запаморочилося. Тіло не слухалося, обважніло. Петро поточився і впав, не випускаючи сокири. Так і помер з інструментом у руках. Відгодований охоронець намагався вирвати у небіжчика сокиру і горлопанив на лісорубів, мовляв, чого стоїте, рубайте пальці, нема чого розбазарювати державний реманент. Чоловіки, зціпивши зуби і стискаючи сокири у долонях, що аж побіліли, мовчки з-під лоба дивилися на охоронців...

У Марусини більше нікого не залишилось. І вона навесні вирішила тікати на Кубань, щоб хоч померти на батьківщині. Вночі гайнула, як і її доньки, у ліс. Тиждень блукала по тайзі, їла соснові бруньки, зелені ще ягоди й лісові квіти. Втрапила до якогось хутора. Хуторяни не виказали її владі. Та й далеко Совєти були від цих місць. Змилосердилися над каторжанкою. Навіть дали на дорогу кусень хліба, цибулину й кілька картоплин. Так вона, переховуючись і оминаючи великі міста, “мандруючи” лише вночі, дійшла до якоїсь станції і сіла у порожній товарняк, який поспішав за новою партією куркулів. До своєї станиці дісталася у травні 33-го року, коли у неї вже нікого з живих не лишилося. Хлопці з МТС підібрали жінку на цвинтарі у сусідньому селі. Вона прийшла до мертвих, не знайшовши на батьківщині жодної живої душі. А чому саме сюди, й сама не знає. Можливо, тому, що більше їй не було куди йти.

Записала Наталя ЗІНЧЕНКО, “Хрещатик”



прочитало 3923 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.7209 sec