Щороку ця “родзинка” Києва на цілий місяць зупиняється на плановий ремонт. Проводиться він за правилами Державного нагляду, які були затверджені ще у 1954 році. “Час іде, а вимоги безпеки залишаються такі ж, як були півстоліття тому”,— розповідає директор фунікулеру Степан Кохан. Кожного літа у вагонах переперевіряють гальмівну систему, мало не по гвинтиках усе розбирають, вишукуючи найменші недоліки. Замінюють також підшипники коліс: вони хоч і сталеві, проте навантаження 19 тонн (11 тонн важать вагони, а ще ж у них “напихаються” сто пасажирів, які “тягнуть”, у середньому, вісім тонн) не витримує навіть метал. У разі чого (Степан Іванович стукає тричі по дереву і обмовляється, “що такого не може бути, бо такого не може бути ніколи”) вагони можна зупинити трьома способами, а гальмівний шлях — 70—90 сантиметрів. Причому техніка настільки розумна, що зуміє дати собі раду, навіть якщо водій прогавить якесь НП. От, скажімо, у машинному відділенні передбачено аж 34 різноманітних рівні захисту! Фунікулер будували настільки ретельно, що до сьогодні на тутешньому “господарстві” несуть варту дві тумби (на них намотується трос, який тягає вагони), вимурувані з бельгійської цегли в 1905 році, коли власне у Києві й з’явився “Михайлівський механічний підйом”.

То над чим чаклують працівники аж тридцять днів, адже сам процес заміни всіляких механізмів триває не так уже й багато? Основне — це динамічне та статичне випробування. Перше зрозуміло — катаються вагони вгору-вниз. Та цікавинка тут у тому, що за правилами випробовування механізмів потрібно виконувати з належним навантаженням (тобто з уже згаданими вісьмома тоннами “живої” ваги і ще плюс вісімсот кілограмів на додачу). От і доводиться щороку витягувати з підсобки спеціальні гирі, кожна з яких має 24 кілограми, та тягнути це добро у вагони. Колись для таких робіт запрошували студентів, тепер працівники фунікулеру тренують свої м’язи самі. Статичне випробовування призначене для перевірки “живучості” каната, який виготовляє Харцизький завод. До слова, замінюють його кожні три роки. Діаметр каната 39,5 міліметра, і якщо він зменшиться (деформується, а потім не повернеться у “вихідну” позицію) всього на три міліметри — канат списують.

Не менше клопотів і з “убранням” вагонів. Їх “освіжають” — фарбують, а також “латають меблі”. Треба сказати, що в підлітків чим далі, тим більше чешуться руки (штукарі примудряються навіть витягувати з сидінь поролон). У Степана Івановича є “маленька” мрія замовити дерев’яні сидіння, такі, як у електричках, щоб було дешево і сердито.

Велика мрія — до сторіччя фунікулеру (а його ми відзначатимемо через три роки) зробити генеральну реконструкцію. Треба сказати, що подібні потрясіння “канатна дорога” вже переживала у 1984 році. Тепер потрібно замінити електрообладнання систем керування (над цим уже зараз трудиться Державний науково-дослідний, проектно-конструкторський інститут вугільної промисловості) та виготовити вагони (це буде завданням АНТК “Антонов” та ВАТ “Київський завод електротранспорту”). Старожили, мабуть, пам’ятають, що колись тут курсували симпатичні вагончики-каскади (панораму Дніпра тоді можна було побачити з кожного вікна, а тепер так щастить тільки пасажирам, яким вдалося прошмигнути у найнижче “відділення”, усі інші можуть розглядати тільки хащі обабіч колії). Так от, Степан Іванович хоче це повернути.

Окрім власних проблем, у фунікулерівців над головою буквально висить ще одна — дев’ять сухих та хворих дерев над колією. Що буде, якщо вони, не дай Бог, впадуть і замкнуть лінію, писати не буду. Епопея “Фунікулер та комунальні підприємства по утриманню зелених насаджень” триває уже не перший рік. До адміністративно-територіальної реформи Києва на Володимирській гірці господарювали три райони, тепер два — Печерський та Шевченківський. З останнім і виникли непорозуміння. Зрозуміло, що дерева захворіли та всохли не за один день. Але працівники комунального підприємства по утриманню зелених насаджень цього району “помітили” проблему лише тоді, коли отримали від керівництва фунікулеру офіційний лист. Виявляється, щоб зняти аварійні дерева, треба спершу скласти акт, потім відправити папір на затвердження до Держуправління екології та природних ресурсів у місті Києві і аж потім рубати. Та ще й ситуація ускладнюється тим, що дерева ростуть на крутому схилі, куди нелегко дістатися. Подейкують навіть, що доведеться викликати альпіністів. У приватній розмові з працівниками фунікулеру один зі спеціалістів Шевченківського “зеленбудівського” підприємства заявив, що для цього необхідно близько десяти тисяч гривень... І якщо багатий фунікулер буде такий ласкавий, що оплатить ці витрати, то “дрібні прикрощі” приберуть хоч завтра... Правда, коли я уточнювала деталі, в комунальному підприємстві цю інформацію не підтвердили, запевнивши, що дерева знесуть, як тільки “надійде добро з екології”. І до того ж за власний кошт. Отож поки “на горі” раду радитимуть, будь-яка більш-менш сильна буря зможе вивести фунікулер з ладу. І можливо, надовго...