images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
03:00 |  Думка оточуючих змушує людей економити
images images images
01:00 |  В Україну завітало "бабине літо"
images images images
22:00 |  Кілька порад для здорового хребта
images images images
20:00 |  Рослини мають свою нервову систему - вчені
images images images
18:00 |  В Україні вводять положення по періодичній підготовці професійних водіїв
images images images
16:00 |  Кияни зможуть безкоштовно помилуватися фіалками
images images images
14:00 |  Безробітним киянам збільшать розмір допомоги
images images images
12:00 |  Громадські проекти-2019 підтримала рекордна кількість киян
images images images
10:00 |  Кабмін хоче збільшити з нового року прожитковий мінімум та "мінімалку"
images images images
08:00 |  У Контакт-центрі відбудеться "пряма лінія" з питань дорожньо-будівельних робіт
images images images
06:00 |  6 хвороб, які майже 100% зявляться через недосипання
images images images
03:00 |  Корисні продукти для поліпшення травлення
images images images
01:00 |  Що буде після Землі: вчені розповіли, на яку планету “переїдуть” люди
images images images
22:00 |  Вчені навіть не наблизились до повної розгадки цивілізації майя
images images images
20:00 |  В Ізраїлі дослідники знайшли найстарішу пивоварню у світі з залишками 13 000-літнього пива
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 31 травня 2002 року, п'ятниця  №78 (2089) images
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
31/05/2002



images
Зруйноване гніздо Хроніка часів розкуркулювання та голодомору у записниках, які мовчали півсторіччя
images
Ми продовжуємо друкувати на шпальтах “Хрещатика” уривки з нещодавно знайдених нашим кореспондентом записників Оскольда Вернигори. “Я не втрачаю надії, що через якихось два-три десятки років, а може, й раніше, Україна стане вільною. І нащадки захочуть знати правду про сумну долю своєї держави”,— значилось на першій сторінці. Нагадаємо: йдеться про розкуркулену сім’ю.

Дітей разом із матір’ю Галиною Сорокопуд живими вкинули в Дзябуриний байрак. Галинині брати Максим та Гриць і молодша сестричка Наталка втекли на Донбас. Чоловіка Романа заслано на Колиму. У травні перша партія арештантів мала відпливати в бухту Ногаєво. А поки що зеки працювали на Чорній річці. Наближалося свято Пасхи. Отець Феодосій, який теж гнув спину разом із “куркулями”, згодився вночі справити службу...

До церкви вдерлися гепеушники

Опівночі. Навкруги тиша. Раптом у повітрі пролунав передзвін, якого Роман тут ще не чув. То вдарили дзвони Чорноріченської церкви. Вони то стихали, то калатали з дивовижними переливами, з новою силою. Ніби прокинувшись від довгого зимового сну, пробуджували людей, сповіщаючи радісну звістку: “Христос воскрес!” Парафіяни знали, що на Великдень правитиметься в храмі, отож прийшли по-святковому вдягнені, тримаючи кошики з пасками і крашанками.

Батюшка в новій пасхальній ризі розмахував кадилом, проголошуючи раз у раз: “Христос воскрес!” А паства радісно і з піднесенням відповідала йому: “Воістину воскрес!” Всі побожно хрестилися, нахиляючись разом. Ніби хвиля котилася церквою. Правили Канон Іоанна Дамаскіна. У кожному ірмосі було стільки величі, невимовної краси й втіхи для душі, що у людей з’явилися сльози на очах. Парафіяни сяяли радістю.

— Пасха! Господня Пасха! — заспівує отець Феодосій, а хор підхоплює, і звуки линуть під склепіння храму, відбиваються від стін, вириваються надвір і завмирають десь далеко між сопками...

Карпо Іванович продавав свічки, радів, адже й він причетний до торжества на Чорній річці. Он скільки прийшло односельців! Є люди і з таборів, що на вільному поселенні. Яка урочиста служба! Панотець промовляє з амвона, а хор вторить: “Христос воскресе із мертвих, смертію смерть подолав...”

У цей момент біля входу зчинилася метушня. До церкви вдерлися п’ять гепеушників у кашкетах, з наганами. Двоє зупинилося біля дверей. А решта попрямувала просто у вівтар.

— Прекратить эту лавочку! — заволав старший.— Кто тебе, сволочь, разрешил здесь гугнявить? Ребята, раздеть его.

Двоє витягли отця Феодосія на амвон і почали здирати з нього ризу.

— Що ви, іроди, робите? — крикнув хтось з гурту молільників.

— Молчать, негодяи!— почулося у відповідь.

Батюшку в самій білизні вивели з обителі Божої. Місцевих жителів відпустили по домівках, а зеків повели до табору. Роман скинув із себе бушлат і прикрив ним плечі отця Феодосія, аби той хоч трохи зігрівся.

Карпо Іванович повернувся додому сам. Усі його квартиранти потрапили тієї ночі за колючий дріт.

Два тижні тримали в наметі-карцері, видаючи по 300 грамів хліба на день, усіх тих, що були на Великодній службі. Ще й по два роки строку додали, а панотцеві — аж п’ять.

У середині травня перша партія в’язнів відпливала з Владивостока в бухту Ногаєво. Арештанти з карцера потрапили до цієї партії.

У кам’яних кар’єрах

Наталка Гайдаренко дісталася Донбасу. І навіть знайшла братів. Та що з того? Хлопцям самим жити було ніде. З роботою також не могли допомогти, бо в шахту дівчат брали неохоче. Коли розповіла про страхіття в рідному селі, спохмурніли й тяжко замислилися.

— На забудьте, я ж нині Чорнявська, а не Гайдаренкова,— нагадала Наталка.— І звуть мене Оленою. Звикайте.

— Підемо влаштовувати тебе, Олено, на будівництво,— сказав Максим.— Щоправда, мала ти ще. Хоч, за документами, й старша на два роки. Та доведеться працювати. Там усіх приїжджих беруть. І гуртожиток є. І робітничий факультет. Вчитимешся.

Дівчина потрапила на Килинівські кам’яні кар’єри. Удвох з напарницею Килиною за день мали навантажити три платформи щебеню, який підвозили на станцію вузькоколійкою.

— Нічого, мала, потерпи,— заспокоював дівчину старший брат Максим.— Восени підеш до школи.

— За чужою довідкою? — злякано шепотіла Наталка.

— А яка різниця? — сміявся Гриць.— Знання від того чужими не стануть. Все, що вивчиш, твоє. За плечима не носити. Може, й роботу ліпшу підшукаємо.

Брати допомагали сестрі, як могли. Ділилися з нею харчами, бо на шахті вони були кращими, ніж у кар’єрі. Давали читати книжки. Пояснювали те, чого дівчина не розуміла...

Танкер “Дзержинський” взяв курс на Колиму

Двадцятого травня тридцять другого року танкери “Дзержинский” та “Киров”, маючи на бортах майже десять тисяч арештантів та обладнання, інструменти, прилади й продукти, відчалили від владивостоцького порту “Золотий ріг”. Обігнувши мис Поворотний, попрямували на північний схід у протоку Лаперуза. Потім понад Сахаліном — на північ. Було дуже холодно. Назустріч, певне, з Охотського моря, пливли крижини.

Роман виніс із трюму парашу. Сонце котилося на захід, аж до горизонту. “Десь там моя Україна”,— подумав і задивився на море. Студений вітер бив у груди — не помічав, стежив за хвилями, що купалися в рожевому промінні й заворожували красою.

...Трюм величезного танкера “Дзержинский” мав два поверхи. На палубу вело вісімнадцять люків. Кожен поверх обладнано триярусними нарами з вузесенькими проходами вздовж полиць і дуже рідко — впоперек. Роман, який тримався отця Феодосія, разом із ним опинився поруч із знайомими севеушниками Миколою Чорним, Володимиром Косяченком і професором Петром Опанасовичем Сахном. І хоча їхні “ліжка” були під вентилятором, що торохтів угорі, та над гвинтом, який ревом заглушав навіть шум парової машини, в’язні зраділи, бо зустріли давніх знайомих. Шостим у їхньому закутку був “вічний революціонер” Григорій Пустовійт із Харкова. Син візника, студент четвертого курсу технологічного інституту потрапив до царської тюрми як есер ще у 1915 році. Просидів там до лютневої революції. Воював разом із більшовиками проти денікінців і проти німців. Але в 1921-му, коли судили есерів у Москві, заарештували знову. Запроторили на десять років аж на Соловки. Коли ж із табору втекли кілька “ворогів” до Англії і надрукували там мемуари, Соловки прогриміли на весь світ. Англійці, які купували ліс, відмовилися торгувати з Росією: мовляв, деревину заготовляли невільники. Табір ліквідували. Арештантів перевели до виправних закладів у північній Росії та Сибіру. “Вічний революціонер”, зокрема, потрапив на Колиму. Дізнавшись, що його сусіди не надто давно з волі, почав розпитувати.

З царської тюрми у більшовицьку

Григорій Пустовійт у сорок чотири роки мав вигляд шістдесятирічного діда. Волосся, що залишилося від колись розкішної чуприни, було сивим. Майже лиса голова, яку не остудили ані царські тюрми, ані радянські табори, і вуса робили його схожим на Тараса Шевченка. Про себе розповів:

— Після реального училища навчався в інституті. Був членом комітету партії соціалістів-революціонерів. Нас, есерів, царський уряд називав "пораженцями". Бо були проти війни. Закидали, що агітуємо солдатів здаватися. І прагнемо взяти владу, коли німці розіб'ють нашу армію і похитнеться трон. Увесь комітет, майже двадцять чоловік, схопили просто на зборах, замаскованих під іменини однієї студентки. Пам'ятаю, було це на Явдоху, першого березня 1915 року. Військовий суд присудив тоді по двадцять років каторги за пропаганду пораженських ідей.

У царській тюрмі я просидів два роки. Порівняно з теперішнім ув'язненням це небо і земля. Там було тепло й просторо. Харчів давали вволю. Не те, що нині: тісно так — голку не просунеш, а годують — аби не померли.

У сімнадцятому році, після лютневої революції, нас випустили. А після перемоги жовтневої, яку ми, до слова, здобували пліч-о-пліч з більшовиками, ув'язнили знову. Для нової влади ми також виявилися ворожими елементами.

До складу нашої партії належали здебільшого інтелігенція, студенти, службовці. Солдати, робітники й селяни пішли за ленінцями, розшифрувавши слово "більшовик" як народна більшість. Наші гасла і деякі вчення також привласнили. Інтелігенцію нова влада не полюбляла. Цей термін став лайливим...

До Аляски шапкою докинути

За тиждень танкери увійшли в Охотське море, а на восьму добу дісталися бухти Ногаєво. Хоча була сьома ранку, сонце стояло високо над обрієм. Тут воно сходить о першій. А далі на північ і зовсім не заходить. Пароплав “Красин” прийшов сюди на дві доби раніше, і його вже встигли розвантажити. На ньому прибув начальник “Дальстроя” Еріх Берзін. Він вийшов зустрічати танкери з новою партією репресованих. Пристаней чи причалів тут не було. Отож перевозили вантаж з пароплава весловими та моторними човнами. Вони снували туди-сюди, від берега до танкерів і назад. Складали обладнання просто на сніг, який уже вкрився брудною корою. Похмуре небо, холодний вітер зі сходу, чорні гори, вкриті голими чорними модринами, гнітили душі прибулих.

— Ось він — край світу! — стиха промовив Нагнибіда.

— Звідси до Аляски шапкою докинути,— посміхнувся професор.— Дивно, американці туди линуть добровільно, шукати золото. А нас пригнали силоміць. Хоча цей край може стати другим Клондайком, справжнім Ельдорадо...

Невдовзі тут усе ходило ходором. Для в’язнів нап’яли намети. І мали спорудити кілька дерев’яних бараків. Коли дізналися, що Володимир Косяченко архітектор, підпорядкували допомагати головному інженерові будівництва Великанову. З узгір’я долинав стукіт сокир, чулося деренчання пилок. То рубали й пиляли модрини. Дерева падали, аж луна йшла долиною. Кіньми тягли стовбури вниз і складали штабелями. Диміли похідні кухні.

З “Красина” вивантажили два десятки корів та бика. Миколі Чорному як колишньому агрономові запропонували очолити “молочне” господарство й посадити городину — насіння також прибуло на танкері. Хоча чоловік і сумнівався, що тут щось зможе вирости, та вибирати не доводилося. Вирішив спробувати.

Берзін зустрічав уже п’ятий пароплав. Напередодні об’їхав кіньми територію майбутнього міста. Його мали назвати Магаданом. Для будівництва повинні були сюди припровадити чверть мільйона арештантів. На двадцять третьому кілометрі, в урочищі Олла, планували облаштувати радгосп — продуктову базу “Дальстроя”. Глянувши із сопки вниз, Берзін побачив десятки тисяч людей. Вони, як мурашки, снували туди-сюди...

Місцеві жителі з острахом спостерігали за метушнею незнайомців, намагаючись відгадати, що ж ті робитимуть.

— Треба шукати інших полонин,— вирішив старий тунгус.

Вранці там, де допіру стояли чуми, було порожньо.

Дистрофія від “Кахексії”

Улітку 1932 року на робітничому факультеті під час випускних екзаменів були представники трьох інститутів зі Сталіно. Вербували здібних хлопців і дівчат для продовження навчання у вузах. Гриць став студентом медінституту.

На пустирищі північної околиці міста спорудили чотириповерхівку, яку пристосували під гуртожиток медінституту. І хоч був він новісінький, але з такими огріхами, що треба все переробляти. Дошки на підлозі порозсихалися. У дірки в палець завбільшки віяло холодом. Двері перекосилися, не входили в одвірки. Щоб не відчинялися, хлопці прив’язували їх мотузком до цвяха, забитого у підвіконня. Фанера, що слугувала замість скла, зжолобилася. У вікнах щілини були такими, що коли дув вітер, свистіло й завивало на всі голоси.

У кімнаті жили всімох. З Грицем вступив до медінституту і його приятель по робітничому факультету Павло Головач.

Студентську їдальню майбутні лікарі охрестили “Кахексією” (у перекладі з латини, яку справно студіювали, це означає виснаження). Справді, страви мали такий “смак”, що не описати. У мисці плавали чорна картоплина, жмаки квашеної капусти і голова оселедця. На друге зазвичай давали “шрапнель”. Тобто перлову кашу. Тож не дивно, що у багатьох була дистрофія.

Навчався хлопець добре. На курсі його любили. Бо, попри все, завжди був веселий. А ще ніколи й нікому не відмовляв у допомозі. Як міг, підтримував однокашників.

Навесні почали надходити на Донбас сумні звістки з центральної України і з самої Михайлівки. Прибулі з тих країв розповідали, що там люди мруть від голоду. “Треба забрати старшу сестру,— написав Грицю Максим, який на той час уже працював водієм вантажної автомашини у Макіївці.— Я не можу покинути роботу. А ти студент. Відпросишся із занять та й з’їздиш на кілька днів у село”.

Люди їли людей

Поїхав Гриць на батьківщину до своєї Михайлівки. Від станції подався через ліс пішки. Дочекався ночі, щоб нікого не зустріти. Коли підійшов до села, не впізнав його. Колись розкішне та пишне, нині воно мало жалюгідний вигляд. Ні парканів, ні тинів. Стерлися межі між городами й подвір’ями. Все якесь розхристане. Садочки повирубували. А де не встигли, то взимку обчухрали до живої деревини. Жодної побіленої хати... Покрівлі згнили, запали. Дахи світилися ребрами кроков. За старими токами не збереглося жодної клуні. Лише біля осель де-не-де напіврозвалені повітки. На подвір’ях — ні курчати, ні кота чи собаки.

Та найстрашнішою була зустріч з рідною домівкою. Тут Гриць народився і виріс. Чепурна за тих часів хатина тепер стояла облуплена. Мов шолудивий пес у реп’яхах. Віконниці повиривані “з м’ясом”. Скла також не було. Ранами зяяли дірки. Будівля здавалася підсліпуватою, як незрячий кобзар з порожніми очницями. Ясенки і вишні, що оточували віночком подвір’я, знищені. Паркана мов не було. Повітка не тинькована. Крізь отвори в стінах проглядають сохи з перечками...

Зупинився біля двору. Защеміло серце. І раптом помітив когось на подвір’ї. То була не людина — тінь її, живий мрець. А під тином — невеличкий, можливо, дитячий трупик.

“Зла іскра поле спалить і сама щезне”,— згадав чомусь прислів’я, яке так любила повторювати бабуся. Де тепер ті кривдники, які вигнали Сорокопудів і Гайдаренків з рідної домівки? Забрали збіжжя у односельців. Самі з голоду пухнуть. Пішов Гриць у інший куток села, до сестри.

Катерина радо зустріла брата. Змарніла, схудла, але була ще жвавою. Її чоловік Семен працював бригадиром у степу. Заробляв потроху хліба для родини. Хоч і небагато — аби з голоду не вмерти, але ж у інших і того не було. Їхати з Грицем старша сестра відмовилася навідріз: “Що людям, те й нам. Якщо Бог дасть, виживемо. Коли ж ні... У вас на Донбасі також з голоду пухнуть. І робота важка. Нам уже несила кайлувати в шахті”.

Семен повернувся з поля зморений.

— Дощі заливають, усе заростає. А люди мов почманіли. Під час сівби навесні стільки народу просто на полі кикнуло. Оце насипають у сівалку ячмінь чи овес та й наїдяться. А зерно потруєне... На ранок уже й не встануть. Скільки казав, попереджав — не допомагає. Адже всі голоднючі. Ладні сіно їсти. А харчів ні в кого давно немає. Взимку кору з дерев гризли, гілочки заварювали. З вишні й сосни. Бачиш, усі садки обідрали. Не стало кішок та собак. Навіть щурів і мишей. Не кажучи вже про горобців та ворон... Лише нещодавно привезли п’ять тонн якоїсь мішанини-борошна. На увесь колгосп. Але ж хліб дають лише тим, хто працює в полі. Та й то по півкіло. Аби ноги не простягли.

До хати постукали. Прийшли повідомити, що переставився дядько Олексій. Ховали мовчки, без сліз і голосіння. Люди давно звикли до смерті. Тому сама подія вже не викликала емоцій. Опустили в могилу без труни. Лише загорнули небіжчика в мішковину.

Коли поверталися з кладовища, зустрів сусідку Настю. Яка ж вона була гарна! Ще до заміжжя, дівчиною. Та й нині на змарнілому білому личку залишилися сліди краси. Хоч щоки запали, а навколо очей — великі сині тіні. На цвинтарі всі були однаковими. Худющі й страшнющі, немов із хреста зняті. І ледве ноги тягли. Ніби розмірковували, йти додому чи залишитися, щоб позбавити рідних зайвого клопоту. Юнака охопив жах. Такої безнадії в очах не бачив ніколи. Люди втратили інтерес не лише одне до одного, а й до життя. Ніхто з односельців не впізнав Гайдаренка. Втім, певно, їм уже все стало байдуже. Свині не до поросят, коли її ріжуть.

— Грицю, аби ти знав, що тут коїлося! — розповідала Настя.— Ще восени михайлівці залишилися без зерна. Все забрали під мітлу. Поперекопували навіть городи. Звичайно, познаходили навіть те, що ховали на чорний день. І ось він настав. Зайди у будь-яку хату. Скрізь при смерті половина сім’ї або й уся родина. По кілька тижнів не встають. Мочаться і ходять під себе. Сморід. Господи, що діється на білому світі! Знаєш, Грицю, всі оті Гаращенки, Козидуби, Деньгуби, Савченки, які забирали в хатах усе, навіть рукави з пасльоном, щезли, як слина. Туди їм і дорога.

Від односельців Гриць дізнався й про страшніше. Векла Бурячка з голоднечі зарубала, поварила і з’їла двох своїх діточок. А потім збожеволіла й померла.

Євдоким Корнієнко з дружиною полювали на перехожих, як на диких звірів. Накидалися на тих, кого зустрінуть на дорозі. Вбивали, потім варили і їли.

У районі на базарі торгували ковбасами, начиненими людським м’ясом. Настя розповіла, що її мати якось принесла з міста шмат домашньої ковбаси. Коли почали різати, знайшли там нігті. Певне, машина не перемолола. Викинули все собаці. Він тоді був ще живий. Потім і його з’їли.

Життя у Михайлівці ще жевріло. В Дзябурівці, Старовирівці, Кирилівці навесні взагалі нічого не сіяли. Найстрашніше лихо спіткало Старовирівку: там не лишилося жодної живої душі. При в’їзді біля крайньої хати стриміла тичка з чорною хустиною...

Із Петрівки вчора повернувся Андрій Коваль. Ходив сестру ховати. Село почало вимирати ще з зими. Нині залишилося населення, як на лисому чуба. Вночі повертатися додому степом страшно. І ночувати в порожній хаті також моторошно. Бо сестра померла останньою з численної родини. Андрія запросив до себе на ніч сусід Федір, який допомагав копати могилу. Постелили на лаві. Але щось не спалося хлопцеві. Певне, душа чує, та не скаже. Опівночі зчинилася метушня. Зарипів колодязьний журавель, ніби воду набирали. Потім піч затопили.

— Чого це раптом? — здивувався. І тут серце тенькнуло: це ж для нього готують окріп. Це ж його зварять. Як у казці про Івасика-Телесика.

Виліз через вікно, ледве встиг черевики й картуза прихопити. Присів за тином, тремтить, як у пропасниці. Коли бачить, господар з сокирою в руках відчиняє двері, а його дружина лампою присвічує: “Андрію! Андрію!” У нього аж мороз поза шкірою. Навколо ні душі. Всі на кладовищі. Кричи, не кричи — ніхто не почує, не порятує. Ледве дочекався, доки затихне в хаті, й чкурнув додому.

Розповів Гриць сестрі всі ті жахливі історії, які почув на цвинтарі.

— Ой братику, не все ти ще знаєш. І в нас також людей їли,— зітхнула Катерина.— Настина свекруха після смерті сина Пилипа хотіла разом із діверем невістку позбавити життя. Молодиця в одній льолі втекла до матері.

Федір Голуб дружину зарубав. Коли розрізував на шматки і складав у діжку, присолюючи, як свинину, нагодився син Кирило. Хлопець, щоб помститися за матір, заколов вітчима вилами, а сам поліз у зашморг.

Свирид Головко задавив своїх старих, вже недійшлих і доходжалих батька з матір’ю. Поклав на візок і попрямував на глинище. А там сестру зустрів, яка про все дізналася.

Сафрон Косяк порубав і дітей, і жінку, а сам повісився в хаті на сволоку.

Вірка Холод з’їла своє немовля. І збожеволіла. Бігала селом, левадами. Так голосила, що всьому кутку було моторошно. А потім десь поділася. Кажуть, утопилася.

Люди втратили свою подобу, озвіріли. Немає нічого святого. Колись крали лише корів. Нашу корівку також вивели із сараю, взувши в постоли. Зарізали і спожили. А це вже їдять одне одного.

Підготувала Наталя ЗІНЧЕНКО “Хрещатик”



прочитало 4750 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.3021 sec