Погано театрові без постійної прописки. Сьогодні вистава грається на одній сцені, завтра на іншій. Шукати колектив по афішах глядач лінується, отож потрібно пнутися зі шкіри, аби чимось виділитися. “Вільний театр” питання піару вирішив “Діалогом самців”, де досліджується поки що неосвоєна столичною Мельпоменою царина зоофілії на додачу з натяками на педофілію.

А щоб глядач одразу прикипів до місць, спектакль розпочали вбивчою сценою згвалтування кота його господарем. А потім пішов сумбурний коктейль із кількох драматургічних творів у вільному викладенні режисера Артура Артименьєва. Потік його свідомості вихоплює сцени, що змінюють одна одну без жодної логіки. Зазвичай про такі прем’єри преса не пише, але працівники театру своєю наполегливістю зібрали представників чи не всіх провідних мас-медіа, адже будь-яка інформація — реклама, що вкрай необхідна цьому бездомному колективові. Брак приміщення спонукав режисера до примітивних декорацій, тому на сцені не було де й окові зачепитися. Натомість діалоги артистів В’ячеслава Довженка і Михайла Жоніна були переповнені різними непристойними жартами. Іноді з’являлися й дами. Три актриси у білих накидках ходили, мов привиди, з боку в бік. А потім із кожною з них розігрувався якийсь мелодраматичний сюжет. Спектаклеві, здавалося, не буде кінця. Три з половиною години подібного видовища витримати дуже важко. До того ж найкращу його частину, де використано сюжет повісті “Бар’єр” Павла Вежинова, глядачам згодували ще на початку. Роль наївної школярки Іо, яка закохалася в старого невдаху, котрий не розгледів щастя, аж поки не втратив його, молода акторка Ольга Гришина вибудувала на щемливій довірливій ноті. Малюнок ролі умістив незайманість і пристрасність водночас. Якби постановка обмежилася лише цією історією, її художня цінність не розчинилася б у занудності й затягнутості нескінченного “Діалогу самців”.

Художня якість спектаклю нагадує самодіяльність, але ж зірки у театр-бомж і не прийдуть. До речі, в Києві кількість закладів Мельпомени не перевищує й тридцяти, в той час як у сусідній Москві їх більше 200. Невже так важко знайти у столиці приміщення для колективу, що вже кілька років поневіряється по чужих сценах? Адже кінотеатри на масивах здебільшого використовуються не за призначенням, а театрів за межами центру столиці, окрім лівого берега, немає. Чому б керівництву котрогось з районів міста не взяти під опіку “Вільну сцену”, надавши приміщення, де уже давно не крутять кіно? І такий досвід вже є. “Молодий театр” та Театр драми і комедії розмістилися в колишніх кінотеатрах. Коли у митців є дім, то з’являються власна естетика і свій глядач. І виграють від цього як творці, так і публіка.