images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
17:00 |  У Києві відбулося відкриття виставки, присвяченої українському святковому вбранню
images images images
14:00 |  Без секретів і втрат: усю інформацію БТІ столиці оцифрують
images images images
11:00 |  За отриманим у листопаді рахунком-повідомленням кияни можуть сплатити за усі житлово-комунальні послуги разом або за кожну окремо
images images images
08:00 |  Софію Київську підсвітять фіолетовим кольором до Міжнародного дня передчасно народжених дітей
images images images
19:00 |  Вперше в Україні театр ожив в бібліотеці
images images images
17:00 |  Зима прийшла на два тижні раніше норми і йти не планує
images images images
14:00 |  Киянам порадили "легалізувати" домашніх улюбленців
images images images
11:00 |  Ключовою темою Інвестиційного форуму міста Києва 2018 стануть інновації
images images images
08:00 |  Синоптики знову попередили про ожеледицю
images images images
17:00 |  Уперше українською:
images images images
14:00 |  Станція метро "Виставковий центр" може отримати новий вихід
images images images
11:00 |  Перо й до Києва доведе: у столиці відбудеться фінал "Лескара 2018"
images images images
08:00 |  У касах столичного метрополітену встановили банківські термінали
images images images
19:00 |  У зв’язку із погіршенням погодних умов киян просять надавати перевагу громадському транспорту та не паркувати авто обабіч дороги
images images images
17:15 |  На столицю насувається негода: киян закликають бути обережними під час ожеледиці
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 22 лютого 2002 року, п'ятниця  №27 (2038) images
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
22/02/2002



images
Зруйноване гніздо Хроніка часів розкуркулювання та голодомору у записниках, які мовчали півсторіччя
images
Скільки тих “зруйнованих гнізд” було в сумнозвісні 30-ті роки! Знала, що багато. Та що стільки, навіть не здогадувалася. З’ясувалося, й нині живуть у столиці куркульські нащадки, чиїх дідів і батьків радянська влада планомірно нищила по всій Україні. Вони вижили у жахливих умовах катувань, переслідувань і зневіри, не зламалися, не спилися, здобули освіту, стали фахівцями, домоглися визнання. Попри все. “Я — онук розкуркуленого діда Якова, а моя дружина Людмила — онучка розкуркуленого діда Кіндрата”,— зізнався мені Київський міський голова, лідер виборчого блоку “Єдність” Олександр Омельченко. Тяжка доля куркульських нащадків не обминула і моїх колег — журналістів “Хрещатика” Миколу Ушульного, Варвару Костенко, Віру Кульову. Сподіваюсь, ви ще прочитаєте про їхні “зруйновані гнізда” на сторінках нашої газети.

У цьому номері продовжуємо публікувати уривки з нещодавно знайдених записників Оскольда Вернигори. Нагадаємо, що йдеться про розкуркулену сім’ю. Романа Сорокопуда відправили на Колиму, його дітей з дружиною Галиною взимку живими вкинули в Дзябуриний байрак замерзати. Галинині брати Максим і Гриць подалися на Донбас. А їхня сестричка Наталка, втікаючи через річку по скреслій кризі, ледве не втопилася...

З того світу повернулася

У хаті стояли пахощі лісової трави. Такою духмяною вона була тільки під час сінокосу або в хатині Тантусихи, де малою Наталка бавилася з онукою господині Оленкою, граючись у чаклунок чи лікарів. Зараз Наталка лежала в чужій кімнаті і не могла пригадати, що з нею сталося. “Де я? — намагалася збагнути.— Жива чи вже на тому світі?”

Долинув чийсь спів: може, то янголи співають? І такі пахощі відчула, як у раю.

— Донечко! Жива. Як же ти мене налякала. Ти чуєш? — крізь туман побачила темне, зморщене, як печена груша, обличчя Тантусихи. Чи й вона в раю?

— Що зі мною? — спитала беззвучно, лише губами.

І почула від Тантусихи у відповідь:

— ...Зранку, до сходу сонця, коли дерева мають цілющу силу, пішла я до річки терну та глоду наламати. Запарити, щоб недуги різні з тіла повигонити. Раптом почула крики. Заховалася у чагарнику. Дивлюся, ціла зграя парубків жене малу Наталку Гайдаренкову до річки. Загнали на лід. А крига скресла. І ти провалилася під неї. Потім виринула аж в очереті за кілька метрів від мене. Тебе віднесло туди водою...

Все ожило у пам’яті. Лише те, як вони з Тантусихою бігли від річки до сусіднього села, що попід лісом, як добра жінка поїла її травами і розтирала самогоном, Наталка пригадати не змогла. За кілька днів, зміцнівши, почала збиратися.

— Мені потрібно дістатися на Донбас, там брати, вони допоможуть. А тут мені залишатися не можна. Почнуть шукати. Знайдуть і зашлють на Колиму. Дивись, ще й вам перепаде.

— Хто там знайде! Всі гадають, що ти втопилася.

— І бабуся?

— Бабуся померли. Забили, іроди. Тебе шукали. Я ходила у Михайлівку. У вашій хаті тепер Олексій живе. з братами і матір’ю. А його будівля згоріла. Хтось підпалив. Кажуть, бачили, як утоплена, себто ти, в картатій хустині вночі з річки вийшла і до його хати попрямувала. Відтепер, як він у вас оселився, щоночі у вікні каганець блимає. Олексій без світла спати боїться. Як тільки погасить, ввижається йому, ніби ти до нього з річки виходиш. У мокрій одежі, з очеретом у руках. І тим очеретом у шибку стукаєш...

— Ото дурень! — засміялася Наталка.— То ж не очерет, то стара верба, що під самісінькою хатою росте, в шибку стукає. Ще батько, як були живі, хотіли зрубати, та мама не дали. Верба та особлива. Вона не тільки стукає, ще й вовком виє, як вітер сильний, а як слабенький, то колисаночку співає.

— Мабуть, Олексій вину за собою відчуває. Смерті твоєї пережити не може. Почорнів увесь. Злий ходить. Скаженіє від кожного слова... А тобі до села не можна. Як зустрінуть, звинуватять ще й у тому, що в Олексія хата згоріла. На Донбасі без документів нічого робити. Схоплять на станції, повернуть назад або посадять. Хоч так, хоч сяк, все одно непереливки буде. Хоча на Донбасі, може, як не братів, то хоча б роботу знайдеш. Кажуть, там і вечірні школи є. Вчитимешся, як схочеш. Я племінницю попрошу, щоб довідку у сільраді на себе взяла. Будеш Оленою Чернявською. На два роки старшою.

— Чернявською? — Наталка знову вибухнула сміхом.— Швидше Білявською,— показала Тантусисі біле пасмо волосся.

— Ич, яка весела! Не смійся, доню. Не забувай, що тільки-но з того світу повернулася. І того, що кати на тебе, як на дикого звіра, полюють, не забувай.

Голгофою стала Сибір

Поїзд, у якому їхав Роман Сорокопуд, прямував до Владивостока. Півсотні товарних вагонів, вщерть набитих ув’язненими, охороняли солдати. Вагони не опалювали. Люди зігрівалися теплом власних тіл і диханням. Харчі давали один раз на день. По фунту хліба на кожного і по відру якоїсь баланди на увесь вагон. Ту гидоту чомусь називали щами. Але часто траплялося так, що ніякого гарячого, навіть окропу, на станції не було, тоді годували самим лише хлібом. Холоднеча почала дошкуляти вже за Волгою. А коли переїхали через Урал, люті морози стали нестерпними.

Давно закінчилися домашні припаси, люди почали виснажуватися, хиріти. В Омську з вагона викинули просто на сніг чотирьох “куркулів”, які померли в дорозі. Далі почали мерти, як мухи восени. Жодної медичної допомоги, звісно, не було. Адже це куркулі. Виживуть — добре, помруть — туди їм і дорога.

Товарняк ледве повз. На станціях стояли іноді цілу добу, а то й довше. Але двері відчинялися лише один раз на день. Спочатку викидали померлих, виливали з параші, а потім подавали до вагона їжу. Коли знадвору зачинявся засув, усіх знову охоплювала безнадія. “Куркулі” сиділи, тісно притулившись одне до одного, щоб зігрітися. Вони протягом багатьох діб не бачили денного світла. Очі вже недобачали, сльозилися і боліли. Більше двох місяців люди не милися і не міняли білизни. До того ж ніхто не стригся і не голився. Отож вагон був повен вошей. Одинадцята єгипетська кара: нужа вкупі з неймовірним смородом від параші робили життя жахливим. Засланці чухалися, роздираючи тіло до кривавих ран, навіть уві сні.

— За що так знущаються над людьми? — думав Роман, і думки ті ставали дедалі нестерпнішими.— Що ми такого злого вчинили перед своїм народом, що нас заперли майже на край світу? І все везуть, везуть... І кінця-краю цій подорожі не видно. Винні хіба в тому, що важко працювали, намагаючись заробити для дітей якусь копійчину. Одягти і взути, щоб не були голі-босі. Де вони тепер, наші діти? Що з ними сталося? Чи й живі?

На зупинках у Новосибірську, Красноярську, Іркутську на місце померлих підсаджували інших. Частіше — політичних. Так потрапили до вагона два священнослужителі, яких забрали просто зі служби. Вони навіть ризи не встигли зняти.

— Наша Голгофа — Сибір,— сказав один із них, отець Феодосій. Його вже кілька місяців поспіль переводили з однієї тюрми до іншої. За час подорожі довгі поли його ряси перетворилися на лахміття. З одного боку одяг був підтиканий, а з іншого зав’язаний вузлом, щоб не заважав під час ходьби. Волосся на голові і борода були збиті в повстини. Він зітхнув і, дивлячись на зачинені двері, процитував зі Святого Письма: “Тепер ваше время і власть тьми”.

— Тихше,— промовив пошепки Прокіп Нагнибіда, сусіда Романа.

— Так нам втрачати вже нічого. Далі Колими не зашлють! — гірко посміхнувся йому у відповідь отець Феодосій.

Інший священик — отець Мефодій — був більш стриманим. Не так давно взятий зі служби в одній із церков Києва, був у зім’ятій, але ще цілій рясі. Його спокійна, велична постать із сивою бородою та некваплива впевнена мова мимоволі викликали повагу і довіру до нього.

Роман наважився запитати:

— Отче, куди ж Господь дивиться, якщо дозволяє таке знущання? Може, й праві атеїсти, що Бога немає?

У вагоні заворушилися. Арештанти, котрі увесь час спали, як ведмеді у барлозі, почали піднімати голови, прислухаючись до розмови. Стало зрозумілим, що вони ще живі і не втратили властивості цікавитися духовним.

— Віра накладає на людину певні обов’язки,— пояснив отець Мефодій.— Атеїсти ж не хочуть їх мати. Божі заповіді потрібно виконувати. А наші солдати волають: “Крой, Ванька, Бога нет!” Якщо немає Всевишнього, значить, усе дозволено. Хто дужчий, той і правий. Господь — основоположник ідеї любові і гуманності. Ще апостол Павло говорив: “Любов усе може, довго терпить, милосердствує. Любов не заздрить, не звеличується, не пишається, не безчинствує, не мислить зла, не радується неправді, радіє істині...” Релігія — живий докір діям комуністів, які нехтують моральними принципами. У Святім Письмі сказано: “І настане по всій землі така скорбота, якої не було від сотворення світу до цього часу...” Мабуть, йдеться про нинішні часи. Церкви стоять пустками, слова Божого ніде не чути. А про добро і зло комуністи судять суто егоїстично. Коли у мене дружину вкрадуть — це зло, але ж коли я вкраду в когось — то добро.

— Атеїсти навіть не розуміють, чому вони не вірять у Бога,— додав отець Феодосій.— Мудрість, краса і велич Його творіння ними не помічаються. Будова всесвіту лише ковзає по їхній свідомості. На землі завжди було і буде добро і зло. Зло часто має привабливий вигляд. Бо прикривається справедливими лозунгами і, як вовк, прикидається агнцем Божим. Нині безбожні бузувіри виступають у ролі апостолів гуманізму і моралі. Гублячи невинні душі, кажуть, що хочуть сотворити рай на землі. Де ж тут логіка?

Миколу вважали “самостійником” за вишивану сорочку

На станції Великий Нєвєр до вагона посадили трьох чоловіків, виснажених, але на вигляд ще бадьорих. Одягнені вони були у бушлати і валянки. Виявилося, що це “самостійники” чи севеушники з Києва.

— Що таке севеушники? — запитав Роман у наймолодшого, Миколи Чорного, який назвався агрономом з київської окружної колгоспспілки.— Ми ще такого не чули.

— А про “самостійників” чули? — усміхнувся Микола.

— То ви — буржуазні націоналісти, найлютіші вороги народу? — злякано прошепотів Роман.

— СВУ — Спілка визволителів України,— пояснив агроном і поскаржився, — щось мало у вас тут, хлопці, комфорту.

— А ти хотів, щоб тебе, ворога народу, возили у м’якому вагоні? — засміявся вусань, якого прибулі називали інженером Володимиром Косяченком. — Взагалі ми до спілки не належимо. Нас лише звинуватили у цьому. Хоча “самостійники”, певне, мали рацію. Бо кожна нація має право на власну історію і незалежність. Люди повинні пам’ятати, чиїх батьків вони діти.

— Прагнення визволити Україну почалося дуже давно,— заговорив найстарший і найповажніший арештант із сивою бородою, якого товариші називали професором.— Ще за часів Павлюка, Наливайка, Тараса Трясила, Богдана Хмельницького, Мазепи і кінчаючи Грушевським та Петлюрою. Часи царювання колонізаторської політики Петра Першого і Катерини Другої були настільки жорстокі і нелюдські для України, що їх можна порівняти хіба що з життям у пазурах лютого тигра. Самостійно жити Україні було б краще. Гетьман Мазепа хотів мати у своїй хаті свою волю, а його називають зрадником. Як і нас... А кого ж ми зрадили? України не зраджували ніколи. Чому ж ми вороги народу? Навіть натяк на те, що націоналістична думка ще жива, кидає людину за грати. Ви знаєте, чому тут Микола? А він мав необережність носити вишивану сорочку й вуса...

— А мені закидають, що будинки, які я зводив, мають український національний архітектурний стиль,— зітхнув Володимир.— І тому я нібито член спілки СВУ. У Лук’янівській в’язниці я не підписував зізнання, адже ні до якої спілки не належав. Але мене кожного дня водили на допит. Потім вкинули в камеру до місцевої шпани. Знаєте, у записках з “Мертвого дому” у героїв Достоєвського раз по раз з’являлися проблиски людяності. У цих же покидьків суспільства ніякого жалю ні до кого не було. Якось дали нам по сто грамів хліба і по оселедцю. А пити — ні краплини. Потім повели у лазню. Кімната розпечена, а води немає. Братва знемагає від спраги. Кричить: “Давай воду!” Аж ось з’являється слідчий ДПУ (Держполітуправління.—Ред.) Ареф’єв. “Винен у тому, що ви страждаєте, ось цей виродок,— показує на мене.— Не хоче підписати зізнання. Примусите його це зробити — будете пити. А ні — страждайте разом”. Як вони мене били! Гамселили по чім попало, доки я знепритомнів. Коли прийшов до тями, наді мною схилився Ареф’єв і двоє з охри з автоматами: “Підписуй, інакше заб’ють на смерть”. Я підписав, не читаючи. Лише на суді дізнався, що був членом СВУ, надумав повалити радянську владу і відокремити Україну від Радянського Союзу. За це отримав десять років далеких таборів. Жодного слова сказати на свій захист не дали. Трійка ДПУ — суд беззаконня і насильства.

Дитячі трупи на замерзлій Тинді

“Самостійників” прислали в Нєвєр ще восени минулого року. Вони мали дістатися Алданських золотих копалень. Десятків зо два в’язнів тоді залишили на цій станції. Через кілька днів туди прибув ешелон малих дітей. Близько двох тисяч хлопчиків і дівчаток від семи до тринадцяти років. Їх збирали по всьому Сибіру, відриваючи від батьків — “ворогів народу”. Планували відправити у Центральне управління Алданських золотих копалень і зробити з них золотих справ майстрів... Там нібито вже були підготовлені для них гуртожитки і вчителі. А дорослі арештанти, котрі залишилися на станції Нєвєр, мали їх супроводжувати до місця призначення.

— Вранці пригнали півсотні вантажних автомашин,— пригадав Микола.— Кузови відкриті, без будок. Лише брезент. А вже почало холодати. Навіть вода в калюжах біля колодязя вранці замерзла. Діти зодягнені благенько, не по-зимовому. До ближніх таборів “Дальлагу” далеко. Але наказ мусив бути виконаний. Просто з вагонів малих вантажили у автомашини і відправляли. Перша зупинка мала бути за чотириста верств від Нєвєра на північ, за річкою Тиндою. Могли дістатися туди лише на ранок. Під вечір мороз став лютішим. Я їхав позаду, тому міг зупинятися часто, розтирав дітям долоні, просив їх не спати, а більше рухатись. Та поки доїхали до місця, декого все одно приморозило. А інші водії, які їхали “с ветерком”, взагалі довезли за Тинду лише дитячі трупи. Коли занесли вцілілих хлопчиків і дівчаток у сарай, який обігрівався здоровенними бочками замість грубок, побачили, що їх усього-на-всього лише кілька сотень залишилось. Але й ті хворі, обморожені. Почали відтирати їх снігом.

Замерзлим викопали спільну могилу. Цілий день довбали мерзлу землю кайлами і ломами. Поклали всіх рядочком. Там вони й залишилися навічно спочивати. Над річкою, у тайзі. Царствіє небесне невинно загубленим душам. Нехай земля їм буде пухом.

— А живі? Що з ними? — схвильовано запитав Нагнибіда.

— Краще б вони замерзли у дорозі,— продовжив Микола.— Через три дні приїхали лікарі з інструментами і медикаментами. Почалися ампутації: у кого пальці, в кого ступня або долоня... Потім повалив сніг, шлях замело. До холоду додався ще й голод, бо харчів на всіх не вистачало. Навіть не віриться, що взагалі вирвалися з того полону. Але дітей вціліла лише якась сотня. Їх відправили у табір для дітей “ворогів народу”...

Від тих балачок у вагоні стало ще холодніше. Кожен подумав про своїх малюків. А що, як і вони десь отак у братській могилі у вічній мерзлоті? З сорока чоловік михайлівців у вагоні, який прибув до Благовіщенська, залишилось лише двадцять три. Та й ті були на межі між життям і смертю. Решта не витримала довгого шляху. Чи ж поховали їх по-людськи, чи небіжчики стали здобиччю собак? А що чекає бранців у Владивостоку? Певне, не всім доведеться його побачити...

Диявольська сила лише руйнує

— Професоре, ви вчена людина,— порушив тишу Роман.— Скажіть, чи може взагалі бути справедливість між людьми на землі?

— Мовчи, глуха, не буде гріха,— хотів зупинити Романа Прокіп. Але це виявилося марним.

— Нам все одно вмирати,— спокійно сказав Сорокопуд.— Може, вже ніколи не побачимо рідної землі і своїх дітей. То нехай хоч перед смертю дізнаємося правду.

— Історія знає багатьох наївних утопістів і мрійників, від Будди до графа Толстого. Вони хотіли збудувати справедливе суспільство, основане на доброті душевній. Але на протилежному полюсі завжди у будь-який час були тирани і деспоти, котрі заради власного честолюбства брели по коліна у крові. Щоправда, раніше хоча б не били себе у груди і не кричали, що вони всі свої злодійства чинять заради людства. В руках сьогоднішніх правителів з’явилася могутня зброя — демагогія. Вони артистично орудують нею: “Все робиться в ім’я вас і для вас”. Тобто для нас, тих, хто їде у цьому ешелоні, і тих, хто поїде завтра...

Новітні демагоги забули істину, що єдиним критерієм є не слова, а діла. Диявольська сила тільки руйнує. Втрачаються духовні цінності, спустошуються душі. Навіть фізично знищуються супротивники. І все це задля абстрактного справедливого світу. Ідея хороша. Але не варта таких жертв. Бо муками мільйонів людей не можна побудувати щасливе суспільство. Адже ті мільйони і є народ. Та навіть совість не мучить тиранів, котрі зводять собі дім на кістках земляків своїх.

Ще з часів єгипетських фараонів людство мріяло про безсмертя і велич. Недаремно ж будували величні піраміди як пам’ятники тодішнім правителям. Хеопс тридцять років мучив двісті тисяч рабів, щоб увіковічити себе. Раби для нього були лише робочою худобою. Не більше. Він діяв за принципом: потрібно людей робити малими, принижувати їх. Тоді ти станеш ще величнішим. Мріють про це і нинішні правителі. Вони давно зрозуміли, що найпростіше піднестися, принизивши іншого. І чим більш освіченого, розумного їм вдається принизити, тим більшу власну велич вони відчувають. Тому топчуть у багно інтелігенцію: вчителів, лікарів, інженерів... Адже ті знають більше за теперішніх правителів і більше за них заслуговують на повагу. Комуністи принижують, нівелюють людину під гаслом піклування про неї.

Голос професора забринів. У ньому відчувалися тривога і розпач. Він замовк і почав розв’язувати і зав’язувати мотузочки на вушанці.

— Професоре, батогом обуха не перебити,— стиха промовив отець Феодосій.— Дякуйте Богові, що живі залишилися.

Професор ніби й не почув зауваження.

— Руйнуються культурні надбання і духовні цінності. Знищуються церкви і палаци. Ідеї боротьби за правду і справедливість спаплюжені, зневажені. Російську імперію називали тюрмою народів. А нині вся країна — суцільна тюрма. У людей відібрали Бога, примусили зректися церкви, а що дали взамін? Обіцянку раю на землі, комунізму через сотню років? А дехто живе при цьому комунізмі вже зараз і користується усіма його благами. Марксисти намагалися ганьбити ніцшеанство. Виходить, що гудила верша болото, а оглянулася — і сама там...

Табір біля Чорної річки

Арештантів привезли на Чорну річку. Підсліпуватими очима після довгої подорожі в темряві вони похмуро озирали бараки, сопки, начальника. Вигляд у бранців був жахливий. Худі, виснажені, сірі, аж чорні обличчя, нечесані бороди, зіжмаканий одяг. Та найбільше вражали очі, що сльозилися або гноїлися. Ковдра, рядно чи якась лахманина поверх вбрання і торбина або зрідка валіза довершували спорядження цього “ясиру”.

Новоприбулих почали розселяти по бараках. Спочатку розподіляли по категоріях. Одних селили по квартирах і хатах місцевих жителів. Інших — у бараках на краю поселення, без охорони. Решту ж відправили у бараки і намети, обнесені у чотири ряди колючим дротом. З чотирма вишками, на котрих цілодобово чергували охоронці.

Роман з односельцями та отцем Феодосієм потрапив до барака на краю села. Тут було тепло. Арештанти відразу почали роздягатися і бити воші. Чоловіки, що сиділи ближче до вогню, водили швами на штанях або сорочках по гарячій печі. Воші шкварчали, горіли і наповнювали барак страшенним смородом.

Принесли обід. По шістсот грамів хліба і відро баланди на двадцять душ.

Наступного дня о шостій годині ранку закалатав у дворі дзвін. Зеків погнали на роботу. Будували нову контору “Дальстроя”, у розпорядження якого й прибули в’язні. Довго йшли пішки. Працювали тяжко. Одні вантажили каміння та переносили його вручну. Інші рубали ліс.

— Каторга та й по всьому,— зітхнув отець Феодосій.

Через тиждень дійшла черга митися у лазні. Перед тим постригли всім новеньким голови й бороди, щоб вивести нужу зовсім. У той день на станцію прибув ще один ешелон з України. Почалося ущільнення. Романа з отцем Феодосієм помістили до місцевого старожила Карпа Сердюка, родом з України. Хазяїн — церковний староста Чорноріченської церкви, батюшку якої заслали аж до Якутії, — з недовірою поставився до нових сусідів. Карпо працював вантажником у порту. Був дужим, заробляв добре. Отож жили вони удвох з дружиною непогано.

— Чого ви там натворили, що вас сюди пруть? — вороже, непривітно запитав у Романа.— Вже п’ятий ешелон. Скоро селити буде ніде.

Дізнавшись, що отець Феодосій священик, змінив гнів на милість. А під Великдень навіть запропонував йому справити службу у церкві.

— Все, що треба для служби Божої, в нас є. І співати є кому. Може, відправите Великодню службу? Зробите добре діло — і люди будуть раді...

— Я ж з дорогою душею,— сумнівався отець Феодосій.— Але як поставиться до того наше табірне начальство?

— Це ж уночі,— вмовляв Карпо Іванович.— Начальство спатиме. Зійдуться тільки надійні люди. Не злочин же — відправлення служби Божої. Та й охоронці ваші — не звірі ж врешті-решт!

Підготувала Наталя ЗІНЧЕНКО, “Хрещатик”



прочитало 5399 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.3874 sec