images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
14:00 |  У Центрі інформаційних технологій та систем НАН України і МОН України встановлено порушень на суму майже 262 тис. грн
images images images
11:00 |  Прем'єр -міністр України: З березня буде автоматичне підвищення всіх пенсій
images images images
08:00 |  Триває прийом заявок на участь у Національному конкурсі "Благодійна Україна – 2018"
images images images
17:00 |  Київ перейшов на міжнародну модель управління комунальними активами
images images images
14:00 |  Продукти в Україні маркуватимуть як у ЄС
images images images
12:30 |  У Києві відзначають День місцевого самоврядування
images images images
11:30 |  Зірки французької, польської та української опери у супроводі Президентського оркестру вшанують Василя Сліпака грандіозним концертом
images images images
11:00 |  У столиці перейменували ще кілька вулиць, провулок і площу
images images images
08:00 |  Місто поступово вирішує проблему недостатньої температури тепла у будинках
images images images
17:00 |  Новорічний "безглютеновий" ярмарок відбудеться у Києві
images images images
14:00 |  Що підготував киянам Тиждень права
images images images
11:00 |  Діди Морози влаштують еко-парад у столиці
images images images
08:00 |  Київський метрополітен порахував дитячі травми
images images images
20:30 |  У столиці вшанують 150 Почесних донорів крові
images images images
19:00 |  Як правильно розмитнити "євробляху"
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 15 лютого 2002 року, п'ятниця  №23 (2034) images
images
полоса
images
images
ЄДНІСТЬ ОСОБИСТОСТЕЙ
images  
images
images
images
15/02/2002



images
Ніна Матвієнко: “Наш народ, мов верба — скільки не гни, все одно підніметься”
images

”Спи, мій маленький киянине, люлі. Спи, мій калиновий цвіт...” Мій син, котрий з’явився на світ у 1500-ту річницю слов’янської столиці одночасно з цією піснею, засинав лише під чарівний і ніжний голос Ніни Матвієнко, вперто ігноруючи класику, а особливо лермонтовські рядки: “Злой чечен ползет на берег, точит свой кинжал”. Щовечора слухала колискову й думала: певне, у співачки також є дитина, бо промовляє до самісінького серця. І не помилилася. У 1981 році в Ніни Митрофанівни народилася доня.

Либонь, немає в нашій державі людини, котра б не знала цієї вокалістки. Дивовижний, незрівнянний тембр. Навіть той, хто геть позбавлений музичного слуху, не переплутає його з жодним іншим. Недарма Ніну Матвієнко називають не просто народною артисткою, а душею України. Президент нашої держави Леонід Кучма нагородив її орденом Княгині Ольги.

Ми зустрілися у Ніни Митрофанівни вдома. Вона щойно повернулася з концертного турне східною і південною Україною і згодилася поділитися враженнями. У великій кімнаті нічого зайвого. Крісла, журнальний столик, телевізор, фортепіано. Помітивши, що розглядаю інструмент, попередила: “Я не граю на піаніно. Тому не примушуйте мене фотографуватися біля нього. Буде штучно, а я не люблю фальші”. Про малюнок з чотирма постатями тепло промовила: “То ніби ми на гастролях — тріо “Золоті Ключі” і Неоніла Крюкова”.

Про патріотизм не треба кричати

— Пані Ніно, як зустріли вас у Дніпропетровську та Херсоні? Адже це російськомовні міста?

— Більшість український народний мелос сприймала щиро. Ми їхали зі своєрідною місією — висповідатися. Є про що сказати. У Ніли — сучасна поезія, у нас — рідна пісня.

— Неоніла Крюкова, мабуть, поезію Ліни Костенко читала?

— Не тільки. Ще й вірші Дмитра Павличка. Схід для нас став справжнім відкриттям. Виступали в Донецьку, Дніпропетровську, Херсоні та Одесі. Мені здається, не варто говорити про російськомовність цих регіонів. Тим самим ми такими їх формуємо. А там живуть люди, які, може, й не послуговуються українською, але люблять свою державу не менше за тих, хто б’є себе в груди і галасує: “Слава Україні!”. Про патріотизм не кричати треба, а доводити його справами. Не обійшлося й без прикрощів. У Херсоні милувалися містом і розглядали книжкові розкладки. Неоніла помітила, що немає жодної української книги. Почали жваво обговорювати це, зійшовшись на думці: самі винні, бо не розповсюджуємо національної літератури. Раптом у нашу розмову втрутився чоловік. Мовляв, хохлянська книжка тут і не може лежати. І так розпалився, що почав кричати, як він ненавидить і нашу мову, й самих малоросів. А Херсонщина — то його земля. Його батьки заклали тут місто, і воно має лише йому належати. Тоді ми не стали сперечатися. Та увечері на концерті Неоніла все ж таки розповіла про те, як нас зустріли. Її слухали мовчки, уважно. А якась жінка не втерпіла й заплакала, навіть заголосила. Чоловік, котрий сидів поруч, жартома зауважив: такі чотири жінки здатні розхитати будь-який режим.

— Вас називають співучою душею України. Яка вона — ота душа?

— Таке скажете. У нашій країні часто з людини роблять ідола. Ставлять у певні рамки, з яких годі вийти. Я зовсім не ідеальна. Гаряча за натурою. Під настрій можу та-а-кого наплести. Але щира. І природа гнівається. Навіть вітер не однаковий. Трощить, ламає сухе гілля, щоб молоді пагони прорвалися нагору. Та й він вщухає. Отак і я. Інколи добра, лагідна. Особливо з дітьми. Люблю малюків. Вони здатні змінити будь-кого.

Мінливість характеру артистки підтвердив і Петро Гончар — чоловік Ніни Митрофанівни.

— Ніна, коли добра, то хоч до рани прикладай, а як лиха... аж занадто. Але завжди емоційна і щира. Я не портретист. Тяжію до наївного малярства. Та кілька портретів дружини зробив. На одному вона в центрі, а звідусіль до постаті тягнуться руки з квітами. Не сподобалося. Я ж бачу її царицею пісні, а руки з квітами — то шанувальники.

— Пані Ніно, невже ви не оцінили жесту новітнього Піросмані?

— Оцінила. Але в житті я не така. У кожному разі, мені так здається. А потім подумала: може, йому видніше... Я взагалі — мов розгорнута книга. Часто говорю те, що думаю. До того ж самодостатня. Коли жінка залежить від чоловіка, вона має стелитися перед ним плющем, гнутися лозою. А ми — друзі. І тому відверті. Завжди маю власну думку і висловлюю її. Дуже поважаю свого чоловіка. Він філософ. Хоча мене й не розумів колись. Вважав за примітив. Нині ж усе змінилося.

Сімнадцять років була невиїзною

— Ви завжди маєте власний погляд? І можете піти наперекір суспільній думці?

— Можу. Наприклад, не сказала жодного поганого слова про тріо Мареничів. Пам’ятаєте, тоді про них чого тільки не плескали?

— Навіть зрадниками називали.

— Не шанувальники, а державні чиновники. Лише вони могли почепити на людину таку бірку. Мов ярмо на шию.

— Ви, здається, також мали клопіт з ними. Певне, співали заборонене?

— Я завжди виконувала те, що хотіла. Та справу з органами мала не через пісні. Люди в сірому викликали мене в кущі за філармонією. Залякували. Випитували. Якби вони були пристойними, хоча б до себе в кабінет запросили. А то ховалися в чагарях, щоб ніхто не бачив і не довідався про зустріч. Допитували, які в батька, тобто Івана Макаровича, гроші. Скільки їх має і скільки дає нам. Кому з-за кордону посилки приходять. Мені вони нагадували величезних надокучливих зелених мух. Я ж відповідала: це ваша собача робота, а не моя. Гріхів за собою не чула. У мене за плечима і не було нічого, окрім любові до України. Мало того, навіть не знала, що просто жити й дихати — це вже і є любов. Але сімнадцять років була невиїзною...

— Через погляди? Чи пісні?

— Націоналістичний дух тоді не просто придушували. Він був по тюрмах. Націоналізм — то смертний присуд. Хоча українські пісні звучали, бо їх любили і Хрущов, і Шелест. Навіть Брежнєв. Отож виконували часто. Хор Верьовки, капела “Думка”.

— Вам було тяжко тоді?

— Тяжко було Сверстюку, Горській... Тим, хто говорив і писав. А я лише співала. “Ой летіли дикі гуси”... Страждала, коли вбили Аллу Горську. Ми тоді вже дружили з Петрусем і частенько бували в ресторані “Наталка”. Там я познайомилася з Людмилою Семикіною і Аллою Горською, авторами прекрасних панно в народному дусі. У “Наталці” збирався увесь цвіт нації. Красиві жінки, гарна музика, вишукана кухня. Вадим Смогитель — музикант з ресторанного ансамблю, також згодом потрапив за грати. Державотворці думали, що зможуть зломити нас. А наш народ, мов верба — скільки не гни, все одно підніметься знов. Стає ще сильнішою і міцнішою, ніж доти. Я ж не їздила сімнадцять років за кордон, бо побралися з Петром, тобто потрапила, як вважалося, в самісіньке націоналістичне гніздо. Втім, заборонили мені закордонні вояжі ще раніше — до заміжжя. На думку перестрахувальників, причин на те було чимало. Коли на гастролях у Канаді спілкувалася і танцювала з хлопцями, мені ніхто не сказав, що невинні усмішки можуть сприйняти як закордонні контакти. Потім завели справу, де фігурувало, ніби мені пропонували залишитися там.

— А хіба не пропонували?

— Про те, щоб залишитися, мови не було. Та й не згодилася б. Гадаю, і роботи там не знайшла б. Ну, поспівала б рік чи два. Поїздила по Канаді та Америці. А далі що? Пісні звідки брати? Де натхнення черпати? Запрошували в гості, на гастролі. Тільки й того. Але вдома вважали інакше. Молода, гарна, талановита. Спілкується з хлопцями, які начебто залицяються. Отже, раптом не захоче повертатися, втече, зрадить... У Франції, Мексиці також супроводжували юнаки. Я сміялася й жартувала з усіма. Гіди знали мову нашого північного сусіда. Було цікаво. Розмовляла з ними російською, яку і сама не досить добре знала, та й нині нею не володію. А інші ховалися, відмовчувалися. Отже, говорила за всіх, а ліпше було триматися в затінку. Всі розуміли, чим це може закінчитися, я ж — ні. Страху не мала. Вважала себе вільною. І сталося так, що з 1969 до 1986 року заборонили гастролювати за межами СРСР. На довгих сімнадцять років.

— Як ви до цього поставилися?

— Коли дізналася, що не поїду з хором Верьовки за кордон, навіть не розхвилювалася. Намагалася не звертати уваги. Не перейматися. Може, тому не страждала і не плакала. Мала тверду вдачу. А силу черпала у власних дітях. Знала, що то найважливіше в житті. Якось мені духовні люди сказали: “Ніно, не кляни того, хто робить тобі боляче. Бо йому й так дуже тяжко буде. Маєш великий захист — Ангела-охоронця”. Я запам’ятала ці слова. І так чиню й досі. Нікому зла не зичу. Але помітила: щойно людина мене образить ні за що, одразу розплачується. Я ж живу так, як думаю. І думаю так само, як живу. Мені важливо висловитися. А оцінюють хай слухачі та мистецтвознавці.

— Вас змушували співати про партію?

— Ніхто не силував. Підходили, звичайно, композитори й пропонували свої “шедеври”. І про Леніна, і про партію. Дивувалася: мовляв, дурна пісня, не моя. Вони лякалися цих слів і тікали геть, щоб ніхто, бува, не почув. Бо тоді їм також перепаде на горіхи. А завдяки ленінській тематиці можна було швидко піднятися вгору. Отримати державну премію, звання, квартиру.

— Про кого залишилися добрі згадки?

— Я взагалі вважаю, що мені пощастило. Увесь час оточували хороші люди. Юлія Володимирівна Кроткевич — педагог з вокалу. Мій путівник у житті. Ася Денисівна Заболотна. Журналістка українського радіо і телебачення. Саме вона зняла з мене чорний колір смутку. Я любила в молодості вбиратися у темне. А вона дала зрозуміти, що життя прекрасне. “Ще настане час. Встигнеш поносити чорне”,— радила. Приїхала я в Київ у 1966 році дитиною. Була далекою і від політики, і від націоналізму. Та й від патріотизму також. Не знала, чого від мене хочуть. Була дикою й чистою. Хотілося лише співати. Керівник хору Авдієвський це розумів. Знав мій характер. І завжди захищав. Казали, що навіть партквиток клав, коли мене за кордон не випускали. Вдячна йому і завжди пам’ятатиму. Він вірив мені. А я справді такою була: ні переробити, ні купити. Щире, веселе, пронизане піснями дівча. Ніколи б не залишилася десь. Але не могли зрозуміти цього. До слова, я співала й російські твори, коли навчалася в школі-інтернаті. Дуже любила Людмилу Зикіну. Знала весь її репертуар. Відчувала навіть дихання і пластику. Мріяла: в Росії — народна артистка Зикіна, а в Україні буде Ніна Матвієнко. Щоправда, мети такої перед собою ніколи не ставила. Далекі дитячі фантазії...

Місію жінки зрозуміла ще юнкою

— Але Україна має народну артистку — Ніну Матвієнко.

— Я змалку багато працювала. У нашій родині росло одинадцятеро дітей. Маленькою брала немовлят на руки і люляла. І співала колискові. Пам’ятаю, мені лише п’ять років, а вже нянька. Тоді рано ставали дорослими. Не те, що нині. Ще дитиною все переплакала. Була набруняна, мов сльоза. Є така трава на Поліссі, — верес, котра росте лише у воді та на болоті. Якщо її пересадити в пісок, може загинути. У Києві я також спочатку почувалася пересадженою билинкою. Мені бракувало вологи мого краю. Всихала. Загублена комашина... Якось у хорі розучували “Колискову” Лесі Українки на музику Авдієвського. У моєї куми Ярослави Ткаченко тоді вже були дітки-погодки, а чоловік десь поїхав. І ми з нею доглядали за ними, інколи ночі не спали. А вранці треба вставати й бігти на запис. Я ще дівча, та мала розвинений материнський інстинкт. Якось у студії після слів: “Леле, дитинонько, жить — сльози лить” розридалася. Запис так і не відбувся. Дивувалися і хор, і Авдієвський, чому я плачу й не можу зупинитися, щойно доходимо до цих слів. А я вже тоді відчула і зрозуміла місію жінки. Усвідомила свою причетність до життя на Землі.

— Які пісні подобалися?

— Сформувалася на творах Леонтовича. Любов до них прищепив Авдієвський. Але коли почула селян з Крячківки Пирятинського району, що на Полтавщині, в моєму житті стався перелом. Стрес, землетрус. Не повірила, що насправді! Чому ж ми не вивчаємо той феномен? Адже люди ще живі, є в кого брати! До того ж Центральна Україна. Основа основ. А танці з села Люфча Рівненської області вразили самобутністю і костюмами. Зрозуміла тоді: не так співаємо і не так танцюємо. Ні в Крячківці, ні в Люфчі ніхто не шикується у одну шеренгу, немає штучності, маршових рухів, які мені нагадують про Корею чи Китай. Наші сучасні гоцалки від їхніх мало чим відрізнялися. І не лише вони. Багато схожості і в іншому. Хіба що не вставали раненько та не обмивали пам’ятників Леніна й Сталіна, коли голуби за день обгадять. За своєю природою не маршем ходимо. Ми горді люди. Господарі. У кожного має бути свій двір. Хазяїна наш народ споконвіку поважав.

— Доповажалися так, що згноїли чи не всіх на Колимі та Соловках...

— На жаль, виросло плем’я годованих роботів. Бездуховних, здатних проковтнути все, що трапиться дорогою. Ось і стрижуть усіх поспіль. І хоча кістки українців розсипано по всьому Сибіру й більшість нації розстріляно, порятунок у нас самих. Треба обух сталить, як Шевченко вчив. А тоді вже й заходитися будити ту хиренну волю. Обух — це єдність. Кулак. Люди-однодумці. Родина.

— Не на партію “Єдність” натякаєте?

— Я не належу до жодної партії і не збираюся вступати. Принципово. Але мені було приємно, що Олександр Омельченко запросив мене балотуватися у Верховну Раду від блоку “Єдність”. Та ще й під номером три. Я навіть не сподівалася. Тяжко тим, хто насправді збирається відроджувати Україну, захищати принципи, закони. Далеко не завжди їхній шлях устелений квітами. Навіть Господові наділи на голову терновий вінок, щоб колючки впивалися в чоло. Причому ті самі, хто кидав під ноги пальмове листя. То що вже казати про звичайнісіньких людей! Нелегко і нашому меру Олександрові Омельченку. Але він рішучий. Це мені імпонує. Він зробив гарним своє місто і хоче зробити заможною Україну. Та один у полі не воїн. Тому й потребуємо єдності.

Всі діти малюють і співають

— У фестивалі “Мелодія двох сердець”, який проводила родина Білоножків, ви також брали участь. Для вашої сім’ї це — хобі?

— Два моїх сини Андрій та Іван — художники. Один із них нині в Іспанії. Професійно займається музикою лише донька. Тоня закінчила школу імені Лисенка. Навчається в Київському національному університеті культури і мистецтв. Чоловік — директор Музею Івана Гончара. Це дітище його батька. Покійний Іван Макарович почав збирати україніку давно. Мандрував по всіх областях. Ми намагаємося продовжити його святу справу.

— За ці роки придбали майже 2000 експонатів власним коштом,— додав Петро.— Ніна мене розуміє. Але лише на фінансування Ніни Матвієнко і Петра Гончара існувати музею тяжко. Відрядження оплачуємо зі своєї кишені. І виставки за кордоном проводимо на громадських засадах. Мріємо тут створити театр фольклору, проводити наукові дослідження, спілкуватися з іншими країнами і вивчати світовий досвід. За указом Президента у 1998 році Музей Івана Гончара було перетворено на Український центр народної культури. Це для держави, яка будується, вкрай важливо.

— Петре Івановичу, ви залучили дітей до малярства?

— Ми їх не примушували. Нічого їм не нав’язували. На народний мелос вони спочатку не звертали уваги. Тоді почали давати слухати класику в естрадній обробці. Поступово привчили до рідних пісень. А донька наша також малює. Абстракції. У чотири рочки якось сказала: “Тату, дивись, рілля фіолетова”. Я засміявся: “Здається, й третя дитина стане художницею”. На що Ніна відповіла: “Я цього не витримаю”. І віддала Тоню вчитися музики.

— Пані Ніно, у вас матріархат?

— Ні. Ми дружна родина. Але кожен особистість і відповідає за себе. Єднає нас батькова хата. Колись у дворі росли барвінок, м’ята, шовкова травиця, конвалії, навіть куряча сліпота. Я до хати душею прикипіла. Мені тут добре. Є з ким поговорити. З чоловіком, з дітьми, онучкою Уляною. Маю простір для роздумів. Тут дивовижна аура.

Наталя ЗІНЧЕНКО “Хрещатик”

прочитало 7672 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.3647 sec