22 січня 1919 року над принишклим Софійським майданом у Києві піднесено пролунало: “Віднині на всіх українських землях, розділених віками,— Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині — буде одна велика Україна. Мрії, задля справдження яких найкращі сини України жили і вмирали, стали дійсністю”.

То була історична маніфестація соборності й солідарності всіх гілок нашого народу. Вона не лише справила незабутнє враження на учасників, а й почала нову добу в житті українців. Упав, розсипався штучно зведений ворогами фізичний і духовний кордон між єдинокровними братами. Упав, щоб ніколи більше не роз’єднувати їхні серця.

Про перебіг тодішніх подій у Києві залишили свої свідчення очевидці. Подаємо уривки з отих скрупульозних нотаток, що зберігаються в архівах.

“Сьогодні, в першу річницю проголошення Четвертого Універсалу і створення УНР, на Софійській площі відбулося урочисте возз’єднання Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) зі Східною Україною.

Стоїть морозний день, дерева вкрито інеєм. Місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах розвішено килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. Ось будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут бачимо портрети й погруддя Тараса Шевченка в стрічках і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі вгорі та обабіч старовинні герби Східної України й Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх губерній і плакати.

Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, самострільні команди, артилеристи й розташовуватися з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили цивільні люди, заполонили собою все довкола. Чимало з них повилазили на дерева, аби краще бачити святкове дійство.

Розміщенням делегацій та всім церемоніалом управляв відомий артист Микола Садовський”.

А це інша нотатка: “Невдовзі поперед війська стали шпалірами (шеренгами) учні, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з’явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: “Слава українським Героям!”. Були хресні ходи від київських храмів.

Представники всіх церков зібралися в Софійському соборі на Службу Божу. Правив її єпископ черкаський Назарій укупі з соборним духівництвом.

На майдані займають свої місця члени галицької делегації (65 осіб), урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським на чолі, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати”.

Ще один запис: “О 12 годині під звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапит і єпископи: мінський — Георгій, вінницький — Амвросій, черкаський — Назарій, канівський — Василь, уманський — Димитрій.

У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики: “Слава!” на честь членів Директорії, котрі під’їжджали до площі на автомобілях. Військовий оркестр грає національний гімн. Настає найурочистіший момент свята.

Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельський зачитав заяву Президії УНРади і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську соборну державу. Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст “Універсалу Соборності”.

Після цього архієпископ Агапит відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави.

Потім відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, що ними командував полковник Євген Коновалець. Був похід народних мас вулицями Києва, але не всі глядачі зустріли його з ентузіазмом: декотрі стояли похмурі й дивилися спідлоба. Як з’ясувалося, ті глядачі — шовіністи, яким було не до шмиги велике свято української нації”. (А їх тоді багатенько повтікало з Росії від Леніна і більшовиків на береги Дніпра, та й свої, місцеві, не схвалювали українське відродження, національний рух. Коли війська Денікіна захопили Київ, то лідер цих землячків, редактор одіозної газети “Киевлянин” Василь Шульгин так прямо і сказав: “Південно-Західний край (він відмовлявся вживати слово “Україна”) є російським, російським, російським... ми не поступимося перед зрадниками — сепаратистами” — Ред.).

23 січня новий законодавчий орган України — Трудовий Конгрес почав роботу. Першим на порядку денному було ухвалення Акту Соборності, і на знак цілковитої згоди депутати повставали з місць, довго аплодуючи, тільки група членів лівого блоку залишалася сидіти. Як нам це знайоме сьогодні по Верховній Раді.