В Україні понад півтора мільйона безробітних. А може, й два з половиною. Точну цифру не знає ніхто. І навіть грудневий перепис навряд чи пролив світло на цю проблему. Адже безробітним у нашій країні вважається лише той, хто перебуває на обліку в центрі зайнятості. А всі решта, як мовиться, вільне населення. Вперше із проблемою “зайвих людей” Україна зіткнулася, коли ще тільки “приміряла” на себе капіталізм. З того часу пройшло вже десятиліття. За офіційною статистикою, у створеній мережі соціальних служб працюють близько 14 тисяч фахівців. Наскільки ж їм вдається впоратися з безробіттям?

До участі в ярмарку вакансій, що відбувся нещодавно в Київському Палаці дітей та юнацтва, були залучені 80 підприємств та 20 закладів освіти. Як і на 12 попередніх подібних заходах, організатори вирішили в черговий раз познайомити молодих киян із ситуацією, яка склалася нині на ринку праці.

Сімнадцятирічні Олександр Петровець і Олексій Іващенко одними з перших завітали того дня на акцію. Олексій розповів, що працює столяром, але не зовсім задоволений своїм заробітком. Хотілося б отримувати принаймні 500 гривень на місяць. У Олександра допоки немає фахової освіти, а вчитися ніколи. Тому він готовий стати ким завгодно, аби лише платили.

— Я у сім’ї найстарший,— каже хлопець.— Мати домогосподарка, мої брати і сестри — ще школярі. Батько торік помер. А тому вся надія тільки на мене...

А що ж пропонували охочим отримати нову роботу? Найперше кинулися у вічі “Школа економок” і “Школа гувернанток”. Аби повчитися там, достатньо бути безробітною, і центр зайнятості заплатить за навчання. А потім, можливо, працевлаштує.

— Ми гарантій не даємо,— пояснює представниця школи.

Академія класичного ресторанного бізнесу, що розмістилася поруч, стовідсотково гарантувала працевлаштувати кожного учня, але от угоди з центрами зайнятості в неї допоки нема.

Натрапила на перелік вакансій для службовців. Читаю: “лікар-терапевт — зарплатня 103 гривні, бібліотекар — 150, бухгалтер — від 120 і вище, інженер — 300”. А щоб отримувати 320 гривень, необхідно бути кандидатом наук. Як на мене, ознайомившись із розцінками, молодь навряд чи захоче ставати до такої праці. Тим часом з репродуктора до гостей ярмарку доносилися запрошення торгувати на Троєщинському ринку...

Поверхом вище відбувався семінар-нарада “Роль громадських організацій в адаптації населення до нових умов ринку праці”. Серед пропозицій доповідачів — екскурсії для безробітних на діючі підприємства. Мовляв, саме там вони бодай якось “акліматизуються”. Також нарікали, що молодь, навіть навчена і перенавчена, не може влаштуватися на роботу, бо в неї немає досвіду роботи. Та де ж його взяти, коли без нього ніхто на роботу не бере? Ось, приміром, представник громадської організації “Майбутня Україна” Наталя Лич розповіла, як за 8 місяців вона допомогла влаштуватися на виробничу практику 800 студентам, а згодом 108 із них змогли знайти роботу...

“Лише в Києві щоденно з’являються п’ять тисяч вакансій!” — інформують працівники соціальної сфери. Але ж якщо я водолаз, а мені пропонують стати менеджером з продажу “джакузі”? Тоді чую традиційну пораду — перекваліфікуватися! Добре, коли водолазу доведеться вчитися на менеджера, а коли навпаки?..

Центри зайнятості нині — така ж невід’ємна частина будь-якого району, міста, як супермаркет, ринок чи відділення міліції. В Україні 658 таких структур. Усі вони зазвичай прекрасно відремонтовані й оснащені найновішими комп’ютерами. Персонал — чуйні, сердобольні люди, більшість із яких — колишні безробітні. Щоправда, в ці офіси відвідувачі зазвичай приходять, аби “стати на облік” і кілька місяців отримувати якісь гроші (щонайменше — 60 гривень)...

Як розповіла Людмила Фокас, начальник відділу розробки та впровадження нових технологій Державного центру зайнятості, група українських фахівців два роки працювала над єдиною технологією обслуговування безробітного населення. Щоб її створити, довелося вивчити досвід американців, німців, росіян, французів, бельгійців. Звісно, не в теорії, а на практиці, відвідавши ці країни з дружніми візитами. В США, приміром, перейняли ставлення до людей, у Британії сподобалася спеціально обладнана робоча зона для отримання інформації... Як результат — перейшли на нову форму обслуговування 370 центрів зайнятості України, головний принцип якої — “активізація власних зусиль”. Мовляв, хто хоче знайти роботу, обов’язково її знайде. Отож працівники центрів теж повинні змінити власну позицію. Тепер потрібно не лише реєструвати безробітних, а й шукати та знаходити для них роботу. Зокрема, фахівці Оболонського районного центру зайнятості столиці одними з перших запровадили у себе нововведення. Нині їхній переобладнаний офіс схожий на таку собі поліклініку. Відвідувачам навіть видають талончики на прийом. (У спеціаліста на “ділянці” близько 200 безробітних, котрим потрібно допомогти. — Авт.) Коли на електронному табло в коридорі центру висвітиться номер отієї картки, людина заходить у кабінет до свого куратора. Він уважно кожного вислуховує, знайомить із базою даних вакансій. До речі, за офіційною статистикою, найменшим попитом на ринку праці користуються впевнені у собі жінки середнього віку з вищою (а то й двома) освітою та досвідом роботи. Втім, і цьому феномену є свої пояснення. Якщо ж ви нещодавно втратили роботу, вам порадять почати шукати її негайно. Бо вже за кілька місяців відчай і зневіра можуть датися взнаки, а тому і справити гідне враження на потенційного роботодавця буде важче. Усі консультації психологів у центрі, звісно, безплатні. Утім, тут клієнт номер один — роботодавець. Знайти охочих збільшувати кількість добре оплачуваних працівників нині ой як непросто. Хіба що то будуть професіонали. Тож державні центри зайнятості готові протягом року платити зарплатню працевлаштованому безробітному зі свого фонду (?!), лише б тільки його хтось узяв... Але є й одна умова: після закінчення цього терміну протягом двох років роботодавець не може звільняти цю людину. Якщо ж угоду таки розірвано, то підприємству доведеться повернути центру зайнятості суму, що була затрачена на виплату зарплатні. Втім, як на мене, і надалі головним девізом для кожного тимчасово (або хронічно) безробітного можуть стати слова: “Допоможи собі сам”. Практика показує, що той, хто шукає роботу, обов’язково її знайде.