images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
19:00 |  Вперше в Україні театр ожив в бібліотеці
images images images
17:00 |  Зима прийшла на два тижні раніше норми і йти не планує
images images images
14:00 |  Киянам порадили "легалізувати" домашніх улюбленців
images images images
11:00 |  Ключовою темою Інвестиційного форуму міста Києва 2018 стануть інновації
images images images
08:00 |  Синоптики знову попередили про ожеледицю
images images images
17:00 |  Уперше українською:
images images images
14:00 |  Станція метро "Виставковий центр" може отримати новий вихід
images images images
11:00 |  Перо й до Києва доведе: у столиці відбудеться фінал "Лескара 2018"
images images images
08:00 |  У касах столичного метрополітену встановили банківські термінали
images images images
19:00 |  У зв’язку із погіршенням погодних умов киян просять надавати перевагу громадському транспорту та не паркувати авто обабіч дороги
images images images
17:15 |  На столицю насувається негода: киян закликають бути обережними під час ожеледиці
images images images
17:00 |  Громадскість матиме доступ до редакцій рішень Київради
images images images
14:00 |  Українці застібнуть паски безпеки навіть в автобусах
images images images
11:00 |  Київ прагне отримати статус Європейської культурної столиці
images images images
08:00 |  Для громадян із вадами зору встановлять 3D-моделі зменшених історичних пам’яток
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 14 грудня 2001 року, п'ятниця  №173 (2003) images
images
полоса
images
images
КУЛЬТУРА
images  
images
images
images
14/12/2001



images
“Я — Україна” Раїсу Кириченко москвичі називають українською Зикіною, а земляки — Гетьманшею, Козачкою, Берегинею...
images
На урядових концертах Раїсу Кириченко зазвичай просять заспівати “Я — Україна”. Справді, кому, як не їй, виконувати цей твір: вродлива, статурна, з пишною зачіскою і чудовим голосом... На день святкування десятої річниці нашої Незалежності вийшла на головну сцену держави у Національному палаці “Україна” в жовто-блакитному вбранні — ніби прапор упав на плечі. “Мамина вишня” і “Я козачка твоя” в її виконанні стали шлягерами минулого століття. Народна артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, кавалер ордена святої мучениці Варвари і повний кавалер орденів Княгині Ольги (до слова, вона єдина серед жінок удостоїлася такої честі) нещодавно записала кілька нових пісень, які вже звучать на українському радіо. Про творчі плани артистки ми говорили в її новій затишній квартирі біля Покровського монастиря. З великого портрета дивилася на мене Козачка у вишневих строях. У таких самих тонах і оббивка меблів вітальні. На столі Біблія у вишуканій оправі з інкрустацією. Помітивши мій погляд, усміхнулася:

— Біблію мені подарували нещодавно, на Покрову, коли відкривали церкву в нашому селі. Я довго домагалася, щоб у Корещині Глобинського району на Полтавщині звели храм. І ось нарешті за підтримки Аграрної партії України, Полтавської обласної та Глобинської районної держадміністрацій, місцевої агрофірми “Землянка” це здійснилося. Церква хоча й невеличка, але гарнесенька. У нашому районі було мало таких споруд. Тож коли їх нищили по всій Україні, там і руйнувати не було чого. Я пам’ятаю, як бабуся з мамою їздили за вісімнадцять кілометрів на Пасху, Спаса чи Маковія аж у Біляки або Глобино послухати проповіді. Просили у голови колгоспу коней, запрягали і — в дорогу. А взимку намітало стільки снігу — кіньми не проїхати. Дітей із собою не брали. Не можна було тоді. Отож уперше зайшла до церкви років десять тому, коли одружувався племінник. І відчула: ніби мене щось підтримує, підносить, вивищує. Відтоді замислила збудувати для земляків храм. І ось нині вдячні односельці прибили на його стіні табличку з написом: “Церква збудована на честь народної артистки України Раїси Кириченко-Корж”. Називається вона Покровською.

— Раїсо Опанасівно, я чула, що народилися ви якраз на Покрову?

— Це так. 14 жовтня. Під час війни голови сільради не було, отож записали мене 14 листопада. Жінка, яка реєструвала, помилилася місяцем. На це не звернули особливої уваги. Хоча вдома мій день народження завжди святкували в жовтні. Мама пекла пиріг, а я приймала вітання. Помилку помітили тільки тоді, коли мала отримувати паспорт. У вісімнадцять років. Але також не надали значення. У молодості над цим не замислюєшся. Згодом мене почали поздоровляти 14 листопада, як у паспорті вказано. Нещодавно у Покровському монастирі, біля якого живу і куди ходжу по святу воду, зустріла молоду черницю — сестру Домініку. Вона із Західної України. Розговорилися. Дякувала мені за пісні, а я розповіла їй історію про свій день народження — на Покрову — і про те, що отримала квартиру саме біля цього монастиря. А вона мені й каже: “У світі не буває нічого випадкового. Це Божий знак. Пресвята Богородиця оберігає вас. Тому маєте святкувати день народження тільки на Покрову. Бо то ваш день. Бог на Покрову привів вас у світ. Тож саме тоді всі мають славити його творіння. Хай знають про це і ваші шанувальники”.

* * *

— Над чим працюєте нині?

— У мене багато різнопланових і різножанрових пісень. Модерн і попсу я, звичайно, вже не співатиму. Залишаю це молодим. А ось народні пісні в сучасній естрадній обробці і хороші нові авторські беру до репертуару. Уже записала кілька. Дві з них композитора Людмили Єрмакової: “Ця земля — Україна” на слова Йосипа Фиштика та “Гірка покара” — Ганни Чубач. Ще “Синьоокі солов’ї” — музика полтавця Олексія Чухрая, слова Михайла Шевченка. З цим композитором ми створили понад два десятки пісень. Остання присвячена Дмитрові Луценку. Вона вже звучала в моєму виконанні у Національній опері на творчому вечорі поета з нагоди його 80-річчя. Буквально вчора Микола Ляпаненко і Олексій Чухрай привезли мені нову пісню — про кохання. Вона навіть назви ще не має. Їм належить написаний для нас із чоловіком дует “У нас доля — два крила”.

— Що має бути у творі, аби ви його захотіли виконати?

— Душа, поезія і музика. Якщо вірші зачеплять, значить вийде пісня. До репертуару ставлюся прискіпливо. Нехай у мене буде менше творів, але хороших. Буває, й слова непогані, але не виспівуються. Прошу переробити...

— Не ображаються?

— Хто як. Одні забирають текст мовчки, і на цьому співпраця припиняється. Інші переробляють по кілька разів. Є й такі, що мене і мої уподобання добре знають. З ними легко. Передусім це Вадим Крищенко, Леонід Нечипорук, Людмила Єрмакова, Олександр Білаш, який нещодавно написав для мене пісню на вірші землячки з Глобина Тамари Голобородько “Світи нам, матінко”.

— А як народилася “Козачка”?

— Я почала співати її не відразу. Спочатку навіть хотіла віддати своїй учениці Аллочці для екзамена. Довго вчитувалася, вспівувалася. І нарешті відчула душею, зрозуміла — моя. Режисер звукозапису, почувши її вперше, сказав: “Це шлягер!” Не помилився. Коли після концерту на Святвечір, де її виконала, поверталася додому, вже чулося на вулиці: “Пане полковнику, мій синьоокий”. Приїхала додому, а вона вже звучить у моєму селі, бо показали по телебаченню. Сусіди радіють: “Раю, яка пісня! Такої ще в тебе не було”. Дуже часто просять виконати її по радіо. Якось у Полтаві я кажу дівчатам зі студії: “Годі крутити. Мабуть, уже всім набридла”. Вони й поставили іншу. Здається, “Ой на горі два дубки”. А замовив тоді пісню інвалід війни для фронтового друга. Наступного ранку вривається цей ветеран до редакції з криками і по столу костурами гамселить: “Я всіх вас пересаджаю! Що ви мені поставили? Я “Козачку” просив. І гроші за неї платив”. Ледве вмовили. Прозвучав шлягер для його друга у той самий день, уже безплатно. Щоправда, якось зателефонував мені полковник у відставці й страшенно обурювався: чому, мовляв, пане полковнику? Адже має бути товаришу! По радіо часто також просять виконати “Мамину вишню” і “Світи нам, матінко”. І діти їх виводять. Отже, справді шлягери. Довго житимуть.

* * *

— На день Незалежності в палаці “Україна” на вас було жовто-блакитне вбрання...

— То експромт. На бенефісі я вдягла голубу сукню. Вона мені до лиця. Легка, з вишивкою по шифону. Робота Валентини Кулик. Вона для мене й пісню “Ластівка” написала. Вбрання сподобалося усім. І я вирішила його одягти знову. Але мала якось оновити. Дуже люблю шарфи, а під рукою була жовта тканина, отож і накинула її на плечі... Саме зайшла сусідка і аж зойкнула: “Як гарно!” На Заході таке поєднання кольорів використовують часто. Особливо молодь і спортсмени. Шиють курточки й фарбують так автомобілі. Про те, що то кольори прапора, ми навіть не подумали... З переїздом до Києва я втратила своїх художниць-модельєрів. Вони знали мою статуру, уподобання, репертуар. Мої строї — то твори мистецтва, адже їх моделювали майстрині. Там і ручна вишивка, і ткацтво, і плетіння. Галина Забашта створила для мене три сценічних костюми. Жінка спеціально приїхала в Полтаву і цілий місяць працювала над моїм вбранням на фабриці. Аріадна Перепелиця змоделювала білі шати. А Байбарак — червону сукню. А тепер мій імідж нікому створювати. Доводиться мізкувати самій. Коли в палаці “Україна” я накинула імпровізований шарф на голубе, мене охопив сумнів. Я ж не художниця... Та в цю хвилину з’явився режисер і промовив: “Раїсо Опанасівно, ви ж справжня Україна! Так і йдіть на сцену.” Тож усе вийшло випадково.

— Вас порівнюють з Людмилою Зикіною...

— Певне, через зачіску. Шанувальники не дають її змінити. Якось, ще коли співала у Черкаському хорі, підстриглася. Так на концерті до мене підійшли слухачі: “Чому ви така оце голомоза?” А коли виконувала у московському будинку офіцерів “Козачку” і “Ой гарна я, гарна”, оркестранти, які акомпанували, зауважили: “Раїса Кириченко — то українська Людмила Зикіна”. Певне, єднає нас народна пісня. До слова, коли Зикіна намагалася змінити зачіску, я також обурювалася. Навіщо?

— Що з гастрольного життя запам’яталося найбільше?

— Всі гастролі були схожими. Концертні норми тоді були великими — до двадцяти пісень за вечір. У пам’яті залишилися переповнені зали, море квітів, а ще короваї на вишитих рушниках. Я всі ті вишиванки зберігаю. Це мої обереги. Від них іде колосальна енергетика. Я це відчуваю. Вони такі теплі. А запам’ятався випадок на Херсонщині. Ми виступали тоді перед керівниками колгоспів і секретарями райкомів. Один голова колгоспу, почувши у моєму виконанні “Два кольори” Білаша, запросив дати концерт у себе в селі. За це нам мали подарувати машину кавунів. Я тоді дуже багато співала. Нарешті опустили завісу. Коли раптом голова вискакує на сцену: “Співай “Два кольори”!” А я вже не можу. Тоді він гукнув хлопцям: “Якщо так, вивантажуйте з машини кавуни”.

— А як зустрічає діаспора?

— Завжди чекає. У Канаді зробили для мене ось цю ляльку. Назвали її Раєю Кириченко. Це було у 1996 році. Тоді концерти мої відбувалися у великих залах. Море квітів. Взагалі в Канаді це не заведено. Але у них багато моїх касет із записом бенефісу, де я з мамою співала, й інших концертів. Після кожної пісні несли пишні букети. Певне, канадці під час мого останнього приїзду вирішили зробити так само. Я була зворушена. Десять мої концертів відбулися з аншлагом.

— Які квіти улюблені?

— Всі. Лише лілеї не підходять. Я про це випадково дізналася. Колись прийшла до мене на сцену жінка і подарувала пречудові білі лілеї. Я притиснула їх до себе і раптом відчула, що у мене дере в горлі, а потім градом покотилися сльози. Ледве доспівала. А за кулісами так розбухикалася, що не могла зупинитися. Тоді й дізналася, що лілеї — не мої квіти. Лише їх не приношу до хати. Решту ж забираю додому, ніколи не лишаю. Ось і зараз стоять на балконі розкішні жовті троянди. А ще обожнюю польові квіти, ромашки, волошки. В селі, де я народилася, за нашим городом починався степ. Йду дорогою, а там ромашки в пшениці... Волошок нині чомусь не стало. Дивлюся на степ і чую спів жайворонка в небі. І серце починає так тріпотіти, що ладне вирватися з грудей. Ось це мені дороге. Це мене хвилює. А ще журавлі, котрі прилітають рано навесні. Коли чую їхні перегуки з переливами та переспівами, самій хочеться з ними в небо...

* * *

— Ваші батьки співали?

— Аякже! Дуже гарно співали. І тато, й мама. У батька був справжній баритон. Але він ніде не вчився музики. Закінчив лише чотири класи.

— Важкий шлях до успіху?

— Мені поталанило. У селі Великі Кринки на День молоді почув, як я співаю, земляк Павло Отченаш. Він керував Будинком культури КрАЗу в Кременчуці. Прекрасний хормейстер і чудова людина. Він зробив усе, щоб забрати мене до себе в хор. Півроку вмовляв нашого парторга і райком партії, щоб дали мені паспорт. Тоді села лише почали паспортизувати. Отож ніякої довідки мені не хотіли давати. Але він свого домігся. Два роки я співала в хорі. А потім мене запросили до Полтавської філармонії. І пішло-поїхало. Черкаський народний хор, Житомир... У хорі я була солісткою і паралельно готувала інші програми. Записалася з оркестром народних інструментів України під керівництвом Андрія Бобиря, з естрадно-симфонічним Ростислава Бабича. Співала і на українському радіо, і на телебаченні. Знялася у фільмах-концертах. Та згодом з Черкаського хору довелося піти. Бо коли виступали колеги, їх запитували: “А Кириченко буде?” Не всім це подобалося. Мені ж бути лише хористкою стало нецікаво. І я створила ансамбль “Росаву”. А тоді на запрошення першого секретаря обкому партії Федора Моргуна повернулася до Полтави. Ніколи й нікому не набивалася зі своїми піснями. Мені часто пропонували взяти участь в урядових концертах. Володимир Щербицький вельми шанував мою творчість. Навіть на партактиві говорив про це не раз. Коли подали документи на присвоєння звання народної артистки України, я навіть не знала. Під Новий 1979 рік приїхала додому, у Корещину. Приходить мій брат (а він був у бригадній хаті — там роздають наряди на роботу). І йому хтось показав газету, де написано було, що Раїса Кириченко — народна артистка. Він подивився та й каже: “Вона й була народною. Завжди”. Брат навіть не подумав, що то звання таке. А сусідка Маруся почула й бідкатися почала: “Раю, чому ж тебе так понизили! Адже ти вже була заслуженою. Та хоча б же у газеті про це не писали. А то ж сором який!” А я тоді так зраділа. Маруся не може зрозуміти, чому я сміюся, коли нібито плакати треба. Ледве пояснила. Для мене це було свято, якого не чекала. Не заповнювала ніяких анкет. Про Шевченківську премію дізналася у Ладижині Вінницької області. Адміністратор обласної філармонії привіз газету і простягає мені: “Читай! Ти вже лауреат Шевченківської премії”. Я й не мріяла, що колись стану на один щабель з Євгенією Мірошниченко, Дмитром Гнатюком, Анатолієм Солов’яненком. Це ж так високо. Бо вони — корифеї. Чомусь я завжди трішки применшую свої заслуги. Один поет сказав мені: “Раю, тобі заважає твоя простота. Ти дуже доступна. Треба бути гордовитою”. Але я не можу себе переробити. Досі відкрита і наївна. Може до мене підійти будь-хто. Навіть на вулиці, не кажучи вже про концерт. Обійняти й розцілувати. Коли до мене кидається людина з блиском у очах, я не можу її відштовхнути, пройти мимо. Років із сім тому ми гастролювали в Черкасах. Тоді якраз приїхала з Москви Ірина Аллегрова. Жили ми поруч. Біля її дверей цілодобово чергували два охоронці. А коли ми одночасно їхали на концерт, її супроводжували вже чотири стражі. Я ж ішла сама. Коли наблизилася до дверей, швейцар сказав: “Господи, ось цю жінку потрібно охороняти! Вона Берегиня нашої пісні”. Берегинею називали мене і в Полтаві. А ще Гетьманшею і Козачкою, Квіткою і Мадонною. Мама моя почула це на концерті, образилася: “Раю, чого вони тебе так обзивають? Ти ж так гарно співала”.

* * *

— Як ви дивитеся на таке словосполучення — “політика і держава”?

— Пісня — це могутня зброя української державності і гуртування. Коли я була на Філіппінах, нашу делегацію під керівництвом Марії Орлик запросив до себе посол Радянського Союзу. Сказав: “Ми, дипломати, не змогли за десять років зробити того, що ви зробили за один день”. Справжня пісня западає людині у саму душу, змушує її замислитися. І я дуже рада, що нині, нарешті, звернули увагу на нашу пісенну культуру. Так має бути. Пригадую, як у Канаді мені поскаржилися: “То щастя, що ви зберегли фольклор. У нас уже цього немає”. Якось у Штутгардті — у мене там було три концерти — помітила: щодня приходить один німець. Сідає у першому ряду і плаче. Коли дізналася, що він жодного слова українського не розуміє, здивувалася. Чому в нього сльози на очах? А він пояснив: “У вашому голосі є щось таке, що мене так сколихує. Я відчуваю, яке саме слово може бути в цьому звукові”.

— Як познайомилися зі своїм чоловіком?

— О, то цікава історія. Коли я вперше прибула до Полтави на прослухування зі своєю подругою, мене прийняли, а її ні. Ми мали повернутися додому. І її пішов проводжати до поїзда Микола Михайлович, мій нинішній чоловік. А я за ними плентаюсь і дивуюся: ну що він у ній знайшов? Повернулася до Полтави на роботу. Це було в 1963 році. Микола був концертмейстером у жіночому вокальному ансамблі “Веселка”. Керували тоді колективом — спочатку Парасковія Зірка, а потім — Богдана Авдієвська. Працювали разом. Я співала, він акомпанував. Потоваришували. Врешті-решт дружба переросла в щось більше. Микола запропонував вийти заміж, я не відмовила. Побралися 15 грудня 1963 року.

— Хто у вас глава сім’ї?

— Він. Я біля нього. Може, як артистка маю вищі титули, але все завдяки йому. Він допомагає мені і як продюсер. І як організатор, і як музикант. Репертуар підбираємо разом, аранжує він.

— Маєте учнів?

— Дві учениці підготувала в Полтавському музичному училищі. Одна із них, Алла Гнатенко, нині навчається в Харківському інституті культури. Має чудовий тембр голосу. Хотілося б з нею і надалі працювати. Можливо, вона приїде до Києва.

— Наступний рік оголошено роком України в Росії. Як ви до цього ставитеся?

— Так і повинно бути. Людям треба пізнавати культуру одне одного. Певне, то політична акція, але це не має значення. Під час гастролей на Філіппінах місцеві жителі підтанцьовували, коли я співала. А потім сказали, що наші пісні дуже схожі на їхні. А в Росії навіть перекладати не треба. Нині мене запрошують до Москви виконати “Я — Україна”.

— А переїхати не кликали?

— До Канади дуже кликали. І не раз. Якось після виступу повели й показали триповерховий особняк. Чистенький, свіжий, увесь у килимах. Запитують, чи подобається. І коли я похвалила, запропонували: “Пані Раїсо, якщо захочете, все це належатиме вам. Залишайтеся з нами. З вашим голосом станете мільйонеркою”. Мені так страшно стало. Бо досі навіть у думці не було покинути Україну. Поділилася новиною з подругою. А вона каже: “Раю, ні в якому разі. Це лише обіцянки. А там буде, як буде”. Але й без неї я вже почула запах борщу та вареної картоплі. І мене так потягло на батьківщину.

— Борщ — ваша улюблена страва?

— Звісно, борщ. А ще галушки та вареники. Я ж полтавка.

— Шанувальники раді були б почути нові пісні. Коли ми побачимо вас у концерті?

— На Різдво мають повторити програму “Хай святиться ім’я твоє!” у Національному палаці “Україна”, це було повне єднання залу з артистами. Я маю співати там “Неділю” (слова Вадима Крищенка, музика Геннадія Татарченка) і “Святий вечір” Володимира Назаренка та Олексія Чухрая. Без пісні для мене нема свята.

Наталя ЗІНЧЕНКО “Хрещатик”

прочитало 6303 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.3224 sec