новини RSS
— Не ми перші зіткнулися з такою проблемою,— каже Іван Плачков.— У Західній Європі відходи давно утилізують — сміттєпереробний завод посеред міста (наприклад, у Відні ця споруда виглядає, як архітектурна прикраса) там не дивина.
Звісно, ці підприємства практично не дають шкідливих викидів — це заводи “шостого покоління” із очисними спорудами й потужними фільтрами. Києву потрібне саме таке підприємство — без екологічно шкідливих викидів, яке до того ж ще й забезпечувало б місто теплом та електроенергією. У Франкфурті, до речі, сміттєспалювальний завод — підрозділ енергопостачальної компанії. На тому німецькому заводі стоять електричні й парові турбіни, генератор — бо електроенергію звідти ще й продають! На нашій же “Енергії” використовується лише 20 відсотків виробленого тепла — це вкрай нераціонально...
На увесь Київ із майже тримільйонним населенням — один сміттєспалювальний завод, а треба бодай ще один потужністю 400 тисяч тонн на рік!. Через печі “Енергії” проходять усього 150 тисяч тонн відходів щорічно (дещиця від того мільйона тонн, що видає “на-гора” місто). Нині бункери-накопичувачі, звідки сміття надходить у котли, заповнені десь на третину — цікаво, невже у місті немає попиту на цю послугу заводу? До речі, багатенько міського сміття нині вивозиться навіть не на законні звалища (там за “прийомку” треба платити!), а, приміром, у найближчий приміський ліс. За словами виконуючого обов’язки директора “Енергії” Сергія Крикуна, тариф за спалювання сміття (42 гривні тонна, за собівартості 80 гривень) — єдиний серед решти комунальних, що не змінювався із 98-го року. На Заході ж ця цифра сягає 80 доларів за тонну! Та Іван Плачков обіцяє, що ціну не підніматимуть — попри те, що заводське господарство потребує оновлення, а отже, й немалих коштів.
На 2002 рік заплановано реконструювати щонайменше п’ять “енергівських” об’єктів. Найперше — електрофільтри для вловлювання з диму свинцю, кадмію й міді. Та й установку для пресування металевого шлаку, що залишається після спалювання сміття, теж треба осучаснити.
А взагалі необхідно якнайшвидше спорудити нове підприємство з переробки й утилізації відходів (до слова, подібне, приміром, у Данії обійдеться у 300 мільйонів доларів). Та й проблему сортування сміття треба якось вирішувати: поки що із цього гамузу навчилися вивуджувати хіба металобрухт.
Нині збирання побутових відходів у житловому секторі не передбачає сортування, тож спалювати таке сміття треба на дорогому газі. Столичні житловики затіяли експеримент: мешканцям запропонували складати різнокаліберні відходи в окремі контейнери. Що з того вийде — побачимо...
Ще нам розповіли, що модернізувати підприємство збираються за інвестиції Світового банку, бо купуватимуть тільки високотехнологічне обладнання! Уже накинули оком, приміром, на чеські, датські котли... Щоправда, є надія, що й київські виробники — наприклад, завод сантехнічних заготовок — невдовзі освоять випуск такої “радості”.
А тепер — дещо з наших “походеньок” по заводу. Втім, почнемо, так би мовити, здалеку. Коли на горизонті замаячіла смугаста червоно-біла труба, всі почали принюхуватися — чи справді завод отруює повітря? Бо чергова сенсація, мовляв, мешканцям Харківського масиву “Енергія” псує життя, висить у повітрі. Бачте, житлові будинки всього в якихось 700 метрах від підприємства (до речі, все за світовими нормами — ця “екологічна” відстань повинна бути не менш ніж 600 метрів). Та ми нічого так і не внюхали — навіть у “череві” заводу якогось та-акого смороду не було.
Біля приймального бункера на 18 тисяч кубічних метрів стояло кілька “альтфатерів” — солідних оранжевих сміттєвозів. Навколо чисто, пахло свіжою фарбою. Працівники підприємства розповіли нам, що зараз тут переробляється 300—400 тонн сміття щоденно. Всіх одразу зацікавило — а що можна відшукати серед того мотлоху? Нам продемонстрували патрон (щоправда, не бойовий), який недавно знайшли у контейнері. Трапляються й снаряди, гранати, пістолети — усе це, звичайно, виловлюють і здають у міліцію. А от влітку в котлі вибухнув артилерійський снаряд — розірвало чотири нагрівальні труби. Буває, але рідко, й “драгметали” знаходять — давно-давно натрапили якось на дві срібні виделки...
“Серце” заводу (зал із щитом управління) трохи нагадує операційну. За комп’ютером — один робітник, який і керує всією махиною.
— Зараз працюють тільки два котли,— пояснили нам.— Сміття у печах згорає за температури близько 800 градусів й перетворюється на шлак — тож усілякі запахи просто знищуються. До того ж на наших котлах встановлено спеціальні газоаналізатори (їх придумали на “Украналітприборі”), які контролюють хімічний склад викидів. Результати аналізу можна побачити на моніторі головного комп’ютера.
Уже зараз “Енергію” можна вважати безвідхідним виробництвом. Наприклад, із шлаку (від тонни сміття залишається по 300—350 кілограмів залишків), тут штампують будівельні блоки. З такого “каменю” житло, звісно, не побудуєш, а от для фундаментів технічних споруд чи гаражів — якраз. Щоправда, левову частку шлаків усе-таки везуть на полігони.
— Металобрухт із того шлаку витягують електромагнітом, і всі ці бляшанки й кришечки від консервів спеціальний прес перетворює у кубики по 60—80 кілограмів,— розповів Сергій Крикун.
На заводі — 280 робітників. Працюють по 8—12 годин на добу. Середня зарплатня — 350—400 гривень. Головний столичний енергетик Іван Плачков вважає її низькою і обіцяє уже з Нового року бодай трохи підвищити.
