images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
17:00 |  LED-освітлення змінює життя київських вулиць
images images images
16:30 |  «Рухова активність - здоровий спосіб життя - здорова нація»
images images images
14:00 |  Цього року на низці мостів та шляхопроводів виконано капітальний ремонт
images images images
11:00 |  Третині киян "навішали" боргів. Як перевірити, справжні вони чи вигадані?
images images images
08:00 |  Спецтехніка знаходиться у стовідсотковій готовності до зимового періоду
images images images
17:00 |  У Києві відбулося відкриття виставки, присвяченої українському святковому вбранню
images images images
14:00 |  Без секретів і втрат: усю інформацію БТІ столиці оцифрують
images images images
11:00 |  За отриманим у листопаді рахунком-повідомленням кияни можуть сплатити за усі житлово-комунальні послуги разом або за кожну окремо
images images images
08:00 |  Софію Київську підсвітять фіолетовим кольором до Міжнародного дня передчасно народжених дітей
images images images
19:00 |  Вперше в Україні театр ожив в бібліотеці
images images images
17:00 |  Зима прийшла на два тижні раніше норми і йти не планує
images images images
14:00 |  Киянам порадили "легалізувати" домашніх улюбленців
images images images
11:00 |  Ключовою темою Інвестиційного форуму міста Києва 2018 стануть інновації
images images images
08:00 |  Синоптики знову попередили про ожеледицю
images images images
17:00 |  Уперше українською:
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 16 листопада 2001 року, п'ятниця  № 15 (1987) images
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
16/11/2001



images
Зруйноване гніздо Хроніка часів розкуркулювання та голодомору у записниках, які мовчали півсторіччя
images
Цей рукопис горів двічі. Вперше — у тридцяті роки. Тоді лише за збереження цих сторінок загрожувало 25-річне ув’язнення. І щоб не знищили в сталінських таборах родину і тих, про кого йшлося у творі, його кинув у піч сам автор. Вдруге, у 1941 році, рукопис спопелила бомба, що впала на будинок, де у погребі зберігався закопаним цей “скарб”. Тоді прогоріла на кілька метрів навіть земля. Після Великої Вітчизняної війни, змінивши зброю на перо, автор відновив і доповнив цю роботу.

На першій сторінці зберігся напис: “Зруйноване гніздо” — хроніка часів розкуркулювання (1929) та голодомору (1933), де відображені лихоліття українських сіл, події у кар’єрах і шахтах Донбасу, в таборах і рудниках Колими. На жаль, жодної з цих подій я не вигадав. Лише переказав те, що бачив на власні очі або чув від близьких людей. Змінені тільки прізвища. Я не втрачаю надії, що через якихось два-три десятки років, а може, й раніше, Україна стане вільною. І нащадки захочуть знати правду про сумну долю своєї держави”.

Рукопис зберегла моя тітка Марія. Перед смертю вручила мені зі словами: “Якщо зможеш, опублікуй, але за однієї умови — українською мовою. Це бажання автора, якого давно вже немає серед живих, і моє останнє бажання. Тут все правда. Окрім прізвищ. Автор також під псевдонімом. Оскольд Вернигора — маленький осколок від великої гори, ім’я якій — український народ. Він не претендував на славу, лише хотів донести прийдешнім поколінням правду”. Згодом від двоюрідного брата Льоні я дізналася, що записники належали нашому дядькові — Трохиму Зінченку.

Багато сторінок пошкодила вода. Тому щось розібрати було важко, а тим більше об’єднати за змістом. Мені допомагав батько, який був свідком тих подій. Кілька разів я починала розшифровувати записи і кидала: не вистачало духу, мене охоплював жах, і волосся ставало дибки. Люди їли одне одного поїдом, не лише у переносному, а й у прямому розумінні. Кілька спроб зібрати все докупи закінчилися невдачею. Мене ніби хто тримав за руки. То термінова робота, то сусіди залили квартиру. Коли залили вчетверте, довелося робити ремонт, і вже підготовлений до друку рукопис зник.

— Мабуть, хтось із малярів руки витер,— жартував син. Але мені було не до сміху — доведеться все починати спочатку... Записники знайшлися несподівано. Після виходу в “Хрещатику” моєї статті “У Києві Михаїл Булгаков жив у “хорошій” квартирі, на відміну від московської нехорошої” мені наснився відомий письменник. Він нагадав, що рукописи не горять, і простягнув мені книгу. Палітурка мала вигляд невідбіленого полотна. На ній два слова. Я прочитала... Але, прокинувшись, відразу забула ті слова, хоча сон пам’ятала. Під час роботи над статтею про Булгакова зі мною вже траплялися містичні речі. Їх цікаво пояснила моя колега Тетяна Кузьмичова. І цим, треба сказати, мені дуже допомогла.

— Таню,— звернулася я до неї знову.— Що то за сон?

— Булгаков підштовхує тебе до якоїсь закритої інформації,— сказала вона мені.— Ти мусиш почати певну велику роботу. Він дав тобі ключ, але не може працювати за тебе.

Я вже здогадалася, що маю робити. Полізла на антресолі за папером, щоб почати все спочатку. І несподівано знайшла папку з рукописом. Здивувалася: я ж шукала тут десяток разів. І нічого не було. А як же назва з двох слів? Робочий варіант у мене був довший: “Чому мовчали записники”. У автора ж — “Зруйноване гніздо”. І я остаточно вибрала назву з двох слів.

“Повисмикуємо плоскінь з матірки!”

За сім років непу село Михайлівка піднялося з руїн. Навіть колишні шибайголови, отримавши землю, стали поважними господарями. Перед Покровою вінчалися у церкві аж вісім пар молодят. Роман Сорокопуд став на рушник з Галею Гайдаренко. Веселі сині очі дівчини так і прискали сміхом, а Роман, як і належить нареченому, був серйозним.

“Яка ж гарна пара!” — захоплено говорили односельці. І лише Семен Чирва мовчав. Галя відмовила йому, ще й посміялася: куди тобі до Романа! Семен був низький на зріст, не мав такого кучерявого чуба, як суперник. Руде волосся й вуса робили його схожим на прудкого таргана. Був закоханий у дівчину без тями. Зараз стояв у церкві, посміхаючись, дивився на молодят, а до горла підкочувалася грудкою лють. Вона спотворювала обличчя, і посмішка ставала схожою на звірячий оскал. Від безсилля відчував себе страшенно жалюгідним. Йому здавалося, що його поразку зараз усі бачать і знущаються над ним. Якби Семен міг, то задушив би свого сусіду власними руками. Та вже нічого не вдієш...

Минуло кілька років. У Романа та Галі вже ростуть троє діточок. Старшенька Надійка схожа на маму, така ж весела і співуча, як пташка. Мала Оля поважна не по роках, а їхній братик Федір іще немовля. Сім’я потихеньку спиналася на ноги. Роман працював і вдень, і вночі, щоб мала його родина хліб і до хліба. Здавалося, ніщо не могло затьмарити щастя молодих...

Та не так сталося, як гадалося. У 1927 році XV з’їзд ВКП(б) узяв курс на колективізацію сільського господарства. І зразу ж у районі був створений штаб з колективізації та розкуркулення. Керував штабом начальник управління ДПУ Ростислав Тигров. У кожному селі призначали уповноваженого. Від Михайлівки ним став Семен Чирва.

В кабінеті голови сільради Луки Деньгуба таємна нарада.

— Скільки колишніх членів комнезаму в селі? Скільки куркулів? — ставив одне за одним запитання товариш Тигров, чекіст з перших років революції, не звиклий до зайвих балачок та суперечок.

— Та майже з півсела куркулів,— відказав голова.— Революція ж багатьох поставила на ноги.

— Невже? — зрадів Тигров.— Скликай, Лука, на вечір загальні збори. А мені напиши список отих кровососів. Будемо викликати їх до себе по черзі. Нічого, наведемо порядок, повисмикуємо плоскінь з матірки!

“Більше не існуватиме клаптиків землі”

Гамазей, в якому відбувалися збори, існував давно, понад сто років збудований ще за часів кріпаччини, цегляний і критий околотом. До революції сюди зсипалося зерно, яке йшло у фонд допомоги бідним вдовам. На імпровізованій сцені — стіл, ослін і три стільці. На столі дві гасові лампи, а по стінах — кілька ліхтарів “летюча миша”. На зборах сиділи лише уповноважені. Інші присутні стояли, як у церкві. Тигров виголосив промову.

— ХV з’їзд нашої партії взяв курс на усуспільнення господарств. Більше не існуватиме клаптиків землі, а буде один великий суспільний лан, на якому працюватимуть трактори й комбайни. Замість кінних молотарок придбаємо для вас парові. Ваші господарства утворять одне колективне, тобто колгосп. Урожай розподілятиметься так. Спочатку здаватиметься продподаток державі, потім відсипатиметься зерно на насіння та на фураж, а решту отримають колгоспники за трудоднями. Кожен матиме стільки, скільки виробив за рік. За два тижні ви повинні зібрати насіння, реманент і утворити робочий двір. Хто не захоче бути членом колгоспу, отримає землю десь скраю суспільної. Ваше село дуже велике, то, певне, створимо не один, а скажімо, три колгоспи.

Що тут зчинилося! В гамазеї наче вибухнула бомба. Селяни не могли уявити, як можна добровільно позбутися усього того, що роками так важко зароблялося.

— Я копійку до копійки складав, у дітей від рота відривав,— кричав Іван Хмелик,— щоб конячину та воза придбати. Ми голі й босі ходили, збирали кошти на плуга. Для того, щоб зараз вам оце все віддати? Іроди, душогуби прокляті, не діждетесь! Та й “робити на бугая” дурнів немає! Що ми будемо мати з цього: дулю з маком? В баранячий ріг нас вирішили скрутити? Нате, рішіть мене отут,— і він рвонув на собі сорочку за комір, роздерши її навпіл і оголивши волохаті груди.

— Геть звідси! — скаженів Тигров.— Це рішення нашої партії. Ви що, партії не довіряєте?

Інші виступали обережніше, пропонували просто відкласти організацію колгоспу на рік-два. Подивитися, що воно буде, на прикладі тих дворів, які вже погодились бути колективними. Стало зрозумілим, що ніяких волів та коней добровільно ніхто не приведе.

— Голосуємо, — не витримав Тигров.— Хто за?

У залі запанувала тиша. Жодної піднятої руки. Утримались із півсотні чоловік. Здебільшого куркулі, помітив Деньгуб. В його кабінеті увечері зібралася нова нарада. Там якраз і обговорювали список сільських експлуататорів. Їх насправді виявилося не півсела, а лише вісімнадцять.

— Оце й усі? — здивувався Тигров.— Ти ж казав, що з півсела куркулів у тебе. Як же тобі довіряти після цього? Ти що, став на їхній захист?

— Чому у списку Романа Сорокопуда немає? — прискіпувався Семен Чирва. — В нього міцне господарство.

— Та який же він куркуль? — здивувався Деньгуб.— Ти що? Батько його увесь вік мотузкою хліб пиляв, син ледве-ледве із злиднів виліз. Та й не експлуататор він, сам усе робить.

— Та не скажи. Вони ж мають дванадцять десятин землі, пару волів, пару коней, корову,— не вгавав Семен.— Справжній куркуль.

Більшість присутніх співчували Сорокопуду й іншим селянам, які хіба що до рівня середняка ледве дотягували. Але проголосували, підтримуючи Чирву і Тигрова. Певне, з міркувань: на чиєму возі сидиш, тому й пісню співай. Так і повіз товариш Тигров у штаб району список, що у Михайлівці куркулів аж 95 сімей.

Арештанти підземелля

З п’ятнадцяти сіл району лише у чотирьох були створені колгоспи. Ані зимою, ані весною михайлівці свої господарства так і не об’єднали. У 1928 році сіяли одноосібно, як і раніше. Щоправда, на село штаб наклав непомірно великий план хлібозаготівлі. А восени вирішив вжити більш крутих заходів до непокірних селян. Все літо люди ходили, як очманілі. Молодь майже не збиралася на гульбища, і на осінь жодного весілля призначено не було. Зате у кожному дворі чомусь щоночі безпричинно вили собаки. Роман виходив на двір, щоб віддубасити свого Сірка, слухав страхітливі звуки, які чулися із сусідніх дворів, і думав: не добро собаки віщують, бо виють, як на покійника.

Рік видався неврожайним. Більшість селян потрібної цифри хлібоздачі досягти не змогла. До державних комор відправили лише трохи більше половини плану. У жовтні до села прибув сам товариш Тигров з двома десятками озброєних вершників з війська ДПУ (Державного політичного управління). Відразу ж викликав до себе усіх “куркулів” за складеним раніше списком.

— Ну що, хлопці, чому не виконали плану хлібоздачі, який був доведений?

— Рік же неврожайний. А п’ятсот пудів хліба з нашого двору аж надто велика цифра,— зітхнув Роман Сорокопуд.— Немає вже чого вивозити, хоч плач...

— А ти плач, та вивозь,— розсміявся своєму дотепу Тигров.— Зрозумів?

Відпустили додому лише трьох чоловіків, які на ранок пообіцяли привезти зерно. Надвечір вивели з двору сільради, вишикували по шестеро в ряд, погнали до району. Галя ледве встигла передати Романові харчі та білизну. Вона припала до його грудей і заголосила так, неначе прощалась назавжди.

— Довольно нюни распускать! — горланив старший сержант Каверзнєв.— Стройся! Шагом марш!

Жінки відійшли вбік, і валка рушила...

У двір ДПУ потрапили тільки опівночі. Посеред двору був великий льох, котрий колись належав купцеві Кучугурі. Зараз стіни й долівка були зацементовані, по обидва боки встановлені дощані нари, на яких вже спали чоловіки. Михайлівцям місця не вистачило не те щоб сісти, а навіть щоб увійти. Сержант розбудив тих, хто спав, підняв їх з нар, примусив сісти щільніше, загнав туди всіх новоприбулих, зачинив двері та засунув знадвору засув. Роман опинився біля параші. Нічим не прикрита, вона нестерпно смерділа, вивертаючи всі нутрощі. Запах чоловічого поту, особливо від мокрих ніг, також був сильним, але менш неприємним. Тому Роман поліз під нари і примостився на жердині, яка з’єднувала дві підпірки, обхопивши її руками. Подумав про себе: як сорока на тернині почав дрімати. Тільки заснув, як зірвався і впав, розбудивши хлопців на долівці і вислухавши їхню лайку...

У льоху вікон не було. Лампи горіли цілодобово. Двері відчиняли лише для того, щоб винести парашу. Ось тоді лише арештанти могли дізнатися — день на дворі чи ніч. Тижнів зо два їх тримали в цих нелюдських умовах. Їжу і воду передавали родичі. Якось парашники принесли звістку: готується ешелон для вивезення куркулів до Сибіру.

Не суд, а судилище

Незважаючи на те, що господарів погнали у район, штаб продовжував стягувати рештки незданого плану хлібозаготівлі з членів родин. Село було поділене на кутки, і старший кутка виконував завдання уповноваженого штабу з колективізації та розкуркулення Семена Чирви. Найчастіше збори проводив сам Семен. З кожним днем ставав усе лютішим. Коли він починав кричати, його руді очі світилися жовтими вогниками, як у кота вночі. Може, тому михайлівські баби прозвали його нечистою силою.

...На столі блимає каганець. Онисько Курмаз раз у раз підкручує його, щоб краще горів. А він пошкварчить, пошкварчить та й знову блимає, як мертвий дивиться. За столом — Семен, два охоронці — Гаврило Кібець і Купріян Ведмідь — та кутковий Степан Джура. На підлозі, на лавах, на соломі біля печі — три десятки чоловіків і шестеро жінок. Це члени родин куркулів. Всі мовчки куняють. Хліба, який намагаються з них вибити, давно майже ні в кого немає. Проспівали перші півні.

— Ану, Гавриле і Купріяне, трусіть Федора Кавуна, щоб з нього пшениця посипалась,— киває своїм хлопцям Чирва.

Ті хапають Федора, перевертають догори ногами і трусять з нього “пшеницю”.

— Що ви робите, проклятущі, пустіть! — лементує Кавун.

— Даєш пшеницю — пустимо,— відказує Чирва, задоволений своєю вигадкою. Це повторюється ще і ще. Нарешті Федір не витримує:

— Забирайте, хай ви подавитеся. В мене один лантушок пудів зо три залишився. Віддам, тільки відпустіть, бо заллюся.

Федора відпускають, починають “трусити” Луку Гаращенка. Той вже старий і набагато слабший за Кавуна. Тому через дві хвилини катування захарчав і знепритомнів.

— Киньте його на солому, нехай одійде,— наказав Чирва. — Починайте трусити жінок. Не хочете допомагати державі — заставлю. Усіх покладу біля Луки, а витрушу НАШ хліб.

Коли схопили Явдоху Ялову, вона заверещала так, ніби її різали. Навіть Семен від несподіванки здригнувся. Але її все одно трусили, як і мужиків.

...Заспівали треті півні. З тридцяти куркулів лише п’ятеро зобов’язалися привезти вранці по три пуди зерна. Мало. Вчора було набагато більше. Завтра знову треба буде трусити. О п’ятій ранку збори закриваються. Ледве живі господарі розходяться по домівках, подумки проклинаючи Семена Чирву і свою гірку долю.

У лютому 1929 року над злісними неплатниками по хлібоздачі, а їх виявилося більше сотні, відбувся суд. З району прибув товариш Тигров з іншими членами штабу.

— Не думайте, що на “нема” і суду нема,— сказав він притихлим селянам.— У нас на “нема” суд є.

Такий початок не віщував нічого хорошого.

— Ось ти, бабо, може, розкажеш, куди хліб сховала? — тицьнув пальцем на стару Уляну Дробітько.— Пригадай і розкажи суду.

— А чого ж, скажу,— спокійно відповіла Уляна.— Вам відвезли триста сорок пудів.

— Не вам, а державі,— поправив її Тигров.

— Я й кажу, вам, чи пак державі,— продовжувала Дробітько.— Посіяли три десятини озимини — жита й пшениці. На насіння пішло ще двадцять п’ять пудів. Змололи трохи. Уже ж відколи їмо. Залишилось ще на раз змолоти. У нас же сім ротів, котрі щодня просять їсти... Оце й усе...

— А продали скільки? — не вгавав Тигров.

— А продали зовсім трохи, бо ж чоботи мали купити. У нас на сім душ і так лише дві пари...

З-за столу підвівся громадський обвинувач Прокіп Білан. Закинув назад п’ятірнею чуб, пильно подивився на бабу, обвів очима громаду і почав:

— Товариші! Ви бачите, хто стоїть перед вами? Це ваш споконвічний ворог, куркуль, кровосос, що багатів вашим потом і кров’ю.

— Що ти мелеш, дурило?— не витримав хтось позаду.— Який же кровосос баба Уляна?

— Вона мала здати п’ятсот пудів хліба. А сама продає, розтринькує, а може, десь і закопує НАШ хліб. Гноїть його, аби лише не дати державі. Ні, ми візьмемо її за горлянку та почепимо на кремпель. Нехай дригає ногами, звивається, як гадина. А ми будемо плювати на неї, як на скаженого собаку.

З цими словами він плюнув на бабу Уляну. Стара зблідла, поточилася і трохи не впала. А потім вибухнула таким нестримним конвульсивним риданням, що присутні мимоволі також зашморгали носами.

Два дні розбирали справи обвинувачених у невиконанні плану здачі хліба. Зі ста десяти осіб не виправдали жодного. Таємна нарада ухвалила включити господарства розкуркулених до складу колгоспу, а сім’ї вивезти на Північ, до Архангельських лісів. Ще була вказівка — особливо небезпечних ліквідувати на місці. До числа таких небезпечних потрапила і родина Сорокопудів.

Ешелон на Колиму

Коли чекаєш лиха, як віл обуха, то краще вже нехай він падає, аніж висить над тобою, роблячи життя нестерпним. Галя все плекала надію, що її любий Роман повернеться. Аж ось дізналася, що за кілька днів заарештованих повезуть до Сибіру.

— Господи, що він зробив злого, кому заподіяв лихо! — Галя за сльозами не бачила дороги. Коли на порозі хати до неї кинулась старша донька Надійка, запитуючи про тата, розридалася вголос. Та так гірко, що малі Федір і Оля також заревіли, навіть не розуміючи, чого плаче мати.— Його засудили. І повезуть бозна-куди.— Пригорнула до себе всіх дітей і довго тужила над ними, обнімаючи і голублячи.

На третій день заарештованих погнали на станцію. Жінки проштовхувалися до вагонів, притискаючи до грудей вузлики — з останніми крихтами вирощеного хліба, який мав нагодувати їхніх суджених у дальній дорозі.

— Романе, Романе! — розпачливо закричала Галя, яка не могла пробитися до вагона.

Чоловік почув і визирнув. У цей час вартовий загорлав: “Зачиняю, не підходь близько!” Двері загуркотіли, відрізаючи Романа від Галі, але вузлик із харчами дружина встигла вкинути до вагона. Паровоз дав довгий гудок, і потяг рушив. Жінки заголосили так, ніби цей ешелон забрав від них чоловіків на той світ, а разом і їхні спокій, щастя, долю. Додому поверталися мовчки. Горе вбило мову, висушило мозок і позбавило думок.

Дзябуриний байрак

Галина свекруха Марина Сорокопуд пішла до старшої доньки, яка вийшла заміж у сусіднє село. Засиділась допізна і там заночувала. Невістка залишилась вдома одна з дітьми. Малі вже поснули, а вона сиділа на лежанці і чекала. В голові роїлися думки, які не давали ані втіхи, ані спокою. За стіною проспівали перші півні. Одинадцята вечора. У дворі зарипів сніг, неначе під’їхали ріжчаті сани. Хтось тихенько постукав. У Галі похололо в грудях:

— Хто там?

— Відчиняй! Свої,— на порозі стояли Семен Чирва і Гаврило Кібець.— А де баба Марина?

— До дочки пішла, в сусіднє село,— Галя затремтіла від страху, навіть зуби в неї зацокотіли.

— Ну й чорт її забирай,— засміявся Семен.— Збирайся, Галю. І діточок вдягай. Поїдете за Романом до Сибіру.

— Дітей хоч не чіпайте. Вони ж малі і ні в чому не винні. Мороз на дворі лютий. Не доїдуть...

— Мовчать! — закричав Семен.— Доїдуть! Одягай дітей, а то голих повеземо.

Галя вдягла дітей, закутала малого Федька у теплу ковдру. Поклала до лантуха дві хлібини. Третю залишила свекрусі. Повернулася до образів:

— Господи, збережи мене й моїх діток від усякого лиха, напасті і нещастя. Нехай страждання і біди, що їх заподіяно нам, повернуться на голови тих, хто їх сіє...

— Годі тобі! — гримнув на неї Гаврило.— Бог казав, збереже...

Сіли в сани. Галя спочатку сиділа мовчки, пригортаючи малих і не дивлячись навкруги. Вона, як квочка курчат, вкрила дітей полами кожушини, зігріваючи своїм теплом. Раптом, озирнувшись, помітила, що вони прямують у протилежний бік.

— Куди нас везуть? — злякалася.— Я знаю дорогу на станцію. Це зовсім в іншому напрямку. Ми їдемо не туди.

— Туди,— заспокоїв погонич.— Вже скоро будемо на місці.

Галя почала плакати. За нею зарюмсали й дівчатка. Їхали довго. На обрії забовваніла темна пляма. Це був пагорб, за яким розкрив свою пащу зловісний Дзябуриний байрак. Коні тривожно заіржали і стали над прірвою.

— Приїхали. Вилазьте! — скомандував Семен.

Галю охопив жах. Тіло заклякло, заціпеніло від страху. Вона не могла навіть поворухнутися. Лише притискала до грудей Федю. Семен вирвав у неї з рук немовля і жбурнув його на дно провалля, як лантух соломи. Слідом за Федьком поскидав у байрак і дівчаток.

— Ну от, Галю,— засміявся Семен Чирва.— Роман на Колимі. Його виродки тут подохнуть. А ти станеш моєю дружиною. Нарешті я дочекався свого часу. Тепер ти моя, моя...

Наталя ЗІНЧЕНКО “Хрещатик”

прочитало 6855 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.5734 sec