images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
17:00 |  Уперше українською:
images images images
14:00 |  Станція метро "Виставковий центр" може отримати новий вихід
images images images
11:00 |  Перо й до Києва доведе: у столиці відбудеться фінал "Лескара 2018"
images images images
08:00 |  У касах столичного метрополітену встановили банківські термінали
images images images
19:00 |  У зв’язку із погіршенням погодних умов киян просять надавати перевагу громадському транспорту та не паркувати авто обабіч дороги
images images images
17:15 |  На столицю насувається негода: киян закликають бути обережними під час ожеледиці
images images images
17:00 |  Громадскість матиме доступ до редакцій рішень Київради
images images images
14:00 |  Українці застібнуть паски безпеки навіть в автобусах
images images images
11:00 |  Київ прагне отримати статус Європейської культурної столиці
images images images
08:00 |  Для громадян із вадами зору встановлять 3D-моделі зменшених історичних пам’яток
images images images
17:00 |  Сторінки історії: папір для першої київської друкарні везли човнами 250 км
images images images
14:00 |  На столичних мостах проводять ремонти. Водіїв просять передбачати більше часу на дорогу
images images images
11:00 |  У Києві за 2-3 роки планують замінити комплексно зношені мережі у найпроблемніших мікрорайонах
images images images
08:00 |  В Україні поширюють неправду про наявність нібито епідемії чуми, сказу та промислового ботулізму
images images images
19:00 |  Україна виступить в Шанхаї на п'ятому Кубку світу з карате Кіокушинкайкан ІКО Мацушима
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 9 листопада 2001 року, п'ятниця  №153 (1983) images
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
09/11/2001



images
Князь Ігор Дмитром Гнатюком через арію “О дайте, дайте мені свободу”, виконану в Америці, зацікавились компетентні органи
images
Ім’я Дмитра Гнатюка тісно пов’язане з Національною оперою України. Дмитро Михайлович відслужив у цьому храмі мистецтва 53 роки зі ста, а саме стільки нині виповнилося знаменитій будівлі. Йому рукоплескали Сполучені Штати Америки і Канада, Франція та Японія, Німеччина й Іспанія... Соліст, який виконав півсотні партій у майже тисячі спектаклях, нині головний режисер театру. Його режисерські роботи — ”Князь Ігор” і ”Тихий Дон”, ”Запорожець за Дунаєм”, ”Тоска”, ”Мазепа”, ”Травіата”, ”Аїда” та інші.

Народний артист СРСР і України, кавалер орденів Миколи Чудотворця ”За примноження добра на Землі”, ”Ярослава Мудрого” і Відзнаки Президента, ”Святого Володимира”, від Філарета, ”З Різдвом Христовим” від Володимира, ”Знака пошани” від Київського міського голови. Митець має ще й безліч радянських нагород: зірку Героя Соцпраці, ордени Леніна, Жовтневої Революції, Дружби народів, державні премії України, Грузії, Союзу та премію Ленінського комсомолу. Дмитро Гнатюк — професор Академії мистецтв України. Депутат Верховної Ради. Почесний громадянин Києва і Чернівців.

Найважче вписуватися в спектакль

— Я вже давно нікому інтерв’ю не даю,— посміхаючись, відмовляв мені Дмитро Михайлович.— Останнім часом уникаю журналістів. Мало того, що факти переплутають, так одна молода особа Миколою мене обізвала, ще й унікальні фото загубила. Звичайно, театрові віддав немало — 53 роки. Якби на моєму місці був хтось інший, про це трубили б в усі труби.

— Я зберігаю театральні програмки ваших спектаклів ще з 70-х років. “Князь Ігор” і “Запорожець за Дунаєм”, “Фауст” і “Севільський цирюльник”... Нинішній сезон почався (якщо не враховувати гала-концерту) оперою “Тарас Бульба”. Я пам’ятаю, як ви співали партію Остапа ще тоді...

— Он як? — погляд співрозмовника теплішає.— “Тарас Бульба” — близький мені спектакль. Захоплювався ним ще з юності. Це взагалі, мабуть, найсильніший твір Гоголя, який я прочитав тоді. Бо враження залишилося до сьогоднішнього дня. Почув же оперу в 46-му році у виконанні знаменитих співаків: мого вчителя Івана Сергійовича Паторжинського, Марії Литвиненко-Вольгемут, Михайла Гришка, Віктора Борищенка, Лариси Руденко. Це корифеї театру. Вони були неперевершеними. Відданими оперному мистецтву, прекрасно володіли голосом, перевтілювалися на сцені.

— Чи допомагає вам нині у режисурі те, що ви раніше самі грали?

— Звичайно. Я люблю театр і не уявляю, як можна вийти на сцену, не знаючи усієї опери. Артист має прикувати увагу публіки своїм голосом, переконати (хоч нині і не дуже сповідують теорію Станіславського, за якою треба відображати правду життя). Оперний режисер повинен мати свою концепцію постановки, знати наперед, чим все почнеться і закінчиться, уявляти наскрізну дію. Розкриття музичної драматургії складне. Потрібно багато працювати над сценічним матеріалом, знайти своє драматичне вирішення. Колись на власній шкурі відчув, як це страшно, коли приходить режисер, котрий і поняття не має, що буде далі робити. І тому починає мучити артистів. Я пройшов таку школу. Наді мною буквально знущалися, примушуючи безліч разів повторювати партії, аж поки режисер нарешті не засвоїть сценарію і музики... Мене це страшенно обурювало. Тому я нині не “доводжу до ручки” своїх підопічних. І готуємо постановки ми набагато швидше, ніж раніше. Найбільше — за місяць. В середньому за три тижні. Найважче навчити соліста вписуватися у спектакль. Бо деякі досить яскраві співаки, виходячи на авансцену, так заливаються — захоплюються власним чарівним голосом, що зовсім забувають — це не сольний концерт і діяти вони повинні спільно з іншими артистами.

У мене зараз складна ситуація тому, що моє єство налаштоване на класику. На ті постановки, які були раніше. Я багато бачив на своєму віку, зустрічався з різними майстрами: режисерами, співаками, художниками... Зараз молодих тягне на модерн. Це, звичайно, допускається. Але ми можемо непомітно втратити безцінні твори через модні новинки.

— Ви маєте на увазі рок-опери?

— То взагалі не опери, а якийсь інший жанр. Там співаки навіть не обізнані з мистецтвом вокалу. Підсилюють звучання голосу мікрофонами. Я поважаю лише справжню оперу, коли людина відшліфувала свій природний голос і може завдяки йому створити образ. Вважаю, це найвище, що є у природі.

— Окрім консерваторії, ви закінчили ще й режисерський факультет театрального інституту. У цьому була необхідність?

— Я працював з гарними режисерами, мав певну школу. Але хотілося знати творчу кухню зсередини. Доля звела мене з прекрасним теоретиком режисури Василем Захарченком. Для мене було найважчим створити режисерську партитуру, адже опера — синтетичне мистецтво: хорове, образотворче, хореографічне, вокальне.

Повертаюсь у “Майську ніч”

— Над чим нині працюєте?

— Разом із німецьким режисером відновлюємо мій спектакль “Сорочинський ярмарок”. Це складно. Потрібно відчути український дух. Для іноземця таке майже неможливе. Але нехай спробує. У нас вже ставили і французи, і німці, й італійці. Щоправда, не можу сказати, що їхні постановки набагато цікавіші, ніж наші. Після Нового року приступаємо до опери Римського-Корсакова “Майська ніч”. По-перше, це Гоголь. По-друге — українська тематика. По-третє — чарівна музика. Я вже ставив раніше цей спектакль у оперній студії.

— Яка музика подобається найбільше?

— Люблю Чайковського і Верді. (Вважаю, що Верді за музичною драматургією можна порівняти хіба що з Шекспіром). Ці композитори мають силу, яка переконує. А режисерові потрібно лише підключитися до інформаційного поля композитора і розкрити те, що там є. Та пояснити все співакові. Коли слухаю таку геніальну музику, бачу виразно героїв. Сильних і красивих. Або потворних. Як, скажімо, Яго в “Отелло” або герцог у “Ріголетто”.

— Ви колись співали партію Ріголетто...

— Надзвичайно складний образ. До того ж з моєю статурою було важко грати невисокого на зріст, горбатого, кривого Ріголетто. Але скільки в ньому душі, любові до доньки, сарказму і ненависті до оточення! Бажання помститися за свою дитину, розпачу, коли не досягає мети. І зовсім парадоксальне рішення у фіналі... Останню фразу “Ось де старого прокляття” потрібно так проспівати, щоб волосся у глядачів стало дибки.

— Мені шкода, але до опери нині ставляться не з таким трепетом, як раніше...

— Дещо девальвувалося і у нас на сцені. Причому, це відбулося не сьогодні. Цінності почали втрачати на початку 60-х років. Нас вчили, що навіть знамениті вокалісти мають бути перш за все акторами. Щоб основною метою було не взяти ноту “до”, а вкласти в неї кульмінацію образу. До речі, іноземні співаки не всі це вміють. Я схиляюся перед Паваротті. Але можу його тільки слухати. Я не бачу в ньому ані Альфреда, ані Радамеса. Він не переконує на сцені. Хоча співає надзвичайно гарно. Я любив італійського тенора Дельмонако. Там була гармонія. Наш великий митець Шаляпін поєднував гру і розкриття образу з унікальним голосом. Так само і мій вчитель Паторжинський.

Хрущов завжди просив заспівати “Рушничок”

— Ви стали народним артистом СРСР набагато раніше, аніж України. Як таке сталося?

— Велику роль зіграв випадок. Ще учнем консерваторії у 1949 році потрапив до Москви з хором Верьовки. Ми прибули на ювілей Сталіна. Я виступив, кажуть, дуже вдало, хоч і хвилювався страшенно. Сталін запитав: “Де працюєш?” Коли дізнався, що студент, поцікавився: “У кого вчишся?” Я назвав прізвище Паторжинського. “Славний співак, уклін йому від мене передай”,— сказав задумливо Йосиф Віссаріонович. Того ж року я дебютував в опері “Молода гвардія”, “виручав” спектакль “Наталка-Полтавка”, коли похворіли виконавці партій Миколи. У 1951-му закінчив консерваторію і дуже швидко увійшов у репертуар оперного театру. За п’ять років знав майже всі партії свого амплуа: Фігаро у “Севільському цирульнику”, Миколи у “Наталці-Полтавці”, Енея в “Енеїді”, Остапа у “Тарасі Бульбі”, Тельрамунда у “Лоенгріні”, Султана у “Запорожці за Дунаєм”, а ще “Ріголетто”, “Мазепа”, “Євгеній Онєгін”, “Демон”, “Князь Ігор”... Все це створило, як зараз кажуть, мій позитивний імідж.

— І вас помітили у білокам’яній?

— Помітили. На трьохсотліття возз’єднання України з Росією я приїхав до Москви вдруге. Цього разу з Оперою. Майже кожного дня був зайнятий у спектаклях. На сцені Великого театру грав князя Ігоря, Остапа, Миколу. А ще співав у концертах сучасні пісні. Тоді з’явилися “Очі волошкові”, “Два кольори”, “Рушничок”. Олександр Таранець виконав цю пісню під гітарний супровід у кіно. Я запропонував інше рішення. Бо відчув, що “Рушничок” оспівував і матусю, і природу, і Україну нашу... (Дмитро Михайлович заспівав: “Хай на ньому цвіте росяниста доріжка і зелені луги, солов’їні гаї...” Виконував натхненно і щиро). Пісня завоювала велику популярність. Москвичі були у захваті. Поголос пішов відразу. Дійшов і до Хрущова. Щоправда, Гришко не схвалював моїх концертних виступів: “Дмитре! Ти ж оперний співак! А захопився якимись пісеньками”. Але Микита Сергійович страшенно полюбив “Рушничок”. Як тільки я приїздив до Москви, тут же запрошував до себе. Виступав і у Палаці з’їздів. Згодом з’явилися нові пісні: “Черемшина”, “Рідна мати моя”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Летять ніби чайки”. Співав я і російські “Прощай, радость, жизнь моя” і “Ноченьку”. Одного разу мене і Георга Отса запросили в урядову ложу, де сиділи члени Політбюро. До трьох годин ночі ми спілкувалися з урядовцями... А у 1960-му на декаді українського мистецтва у Москві мене попросили виступити на зустрічі з Урхо Кекконеном. Але я не мав жодного вільного вечора. Запропонували виступити хоча б удень. Тоді я щойно повернувся з Канади, стомлений, змучений чутками, з важким серцем. Бо у Києві почали говорити, що не з тими людьми зустрічався і не те виконував за кордоном. Поїхав до Канади по культурному обміну. На концертах — не лише діаспора, прийшли й англомовні слухачі. Як слухали, як сприймали! І тому я не жалів себе. Викладався повністю. Був у своїй стихії. На піднесенні. Спочатку співав по програмі — російську і західну класику. Мене так гаряче викликала публіка, що на “біс”, на анкорд, вийшов у третьому відділенні. І ось тут я вже не міг не показати української класики “Гетьмани, гетьмани” на вірші Тараса Шевченка і на музику Лисенка: “Якби-то ви встали, встали подивились на той Чигирин”... Через цю незатверджену пісню мав величезні неприємності у ЦК...

Так от на тій зустрічі Хрущов замовив “Рушничок “. Свою улюблену. А в мене увечері вистава. Але я був молодий, сил вистачало. Отож заспівав на повний голос. Хрущов сказав: “У 1949-му році ти був студентом. І тоді не міг отримати звання народного артиста. Але нині можеш. Завтра буде Указ про присвоєння”. Так я став народним артистом СРСР. І всі неприємності відійшли тоді на другий план.

“Мазепа, поменьше соплєй!”

— У вашому репертуарі була і партія Мазепи. Яким був для вас цей образ?

— Мазепу раніше трактували як зрадника, ката. А я завжди дуже цікавився історією і розумів: Мазепа зрадив лише Петра, не Україну. Коли вживався в образ, мені так хотілося вкласти той його біль, який він, на мій погляд, відчував за рідну державу, хоча б у якусь пісню. Вирішив висловити це у знаменитій арії “О, Маріє”. А у нас тоді був диригент народний артист СРСР Костянтин Сіміонов. Лише я почав співати, чую крик: “Стоп! Уважаємий, поменьше соплєй”. Я дуже поважав цього диригента, але мені й досі прикро, що він сприймав Мазепу як корисливу людину, холодного ката. І лише через 20 років я ставив цю оперу сам. Ось тоді й вклав у вуста головного героя біль і любов до вітчизни. Я вирішив застелити стіл жовто-блакитним прапором, який Мазепа, як святиню, згрібав руками і підносив до вуст зі словами: “Здобути трон своїй землі”. Це було у 1989-му році. От мені тоді дали за той патріотизм! Добре, що згодом настала Незалежність. Бо не знаю, чим би все скінчилося. Але коли ми повезли постановку до Парижа, її сприймали зі сльозами на очах.

— Нині цей спектакль є у репертуарі?

— На жаль, немає. Ставлення до Мазепи й досі неоднозначне. Дехто й зараз вважає його зрадником, а дехто не хоче цілувати жовто-блакитний прапор, бо вважає зрадником нашу незалежну Україну. Пушкін сказав, що Мазепа — кат. Але це на його думку. Насправді ж Мазепа — високоосвічена, ерудована людина. Він будував храми, пам’ятники, нарешті, він був поетом. Але у російських церквах і до цього часу йому читають анафему. Навіть у нас, у лаврі. І через усе це спектакль тихенько зняли. От вам, батюшка, і Юріїв день! Якщо гарно знати історію, то саме у гульвіси Петра не було нічого святого: він безжально нищив усіх підряд. Щоправда, збудував російську імперію і в Європу прорубав вікно.

Зняли спектакль через єдине пушкінське слово “кат”. Мазепа, звичайно, катом не був. Він відпустив Кочубея, якого впіймали російські солдати. І навіть не був на страті. Гадаю, одне слово можна було б і випустити з тексту. А спектакль нехай би йшов. Бо це наша історія, і вистава художня... Але з пісні слова не викинеш. До того ж, нам закидають, що Пушкіна редагувати не можна. Тому не знайшли компромісу. Шкода.

Голос в Америці

— Ви попоїздили по світу. Чим ми, українці, відрізняємося від інших народів?

— Своєю добротою, лагідністю. Це не похвала. Швидше, велика вада, як кажуть, мінус для нас. Може, саме через такі риси ми ніколи не були вільними. Ще з часів Київської Русі, коли князі боролися один проти одного. Потім татаро-монголи завдали такого удару, що ми довго не могли піднятися, згодом Польща, Туреччина, Литва... Народ воскрес під час козацтва, за гетьмана Хмельницького. Але Богдан залишив після своєї смерті руїну. Він не зміг виховати достойної зміни, такого героя, як сам. Син Тиміш загинув, а Юрко був ще надто молодим. І почалися свари. Росія знищила козацтво, збудувавши Петроград на кістках козаків. Все це на совісті Петра І і Катерини.

— Які закордонні гастролі запам’яталися найбільше?

— У Сполучених Штатах Америки я бував дуже часто. Разів, мабуть, з п’ятнадцять. Їздив туди, як нині їдуть у Польщу. Одного разу співав “Князя Ігоря”. Повернувся задоволений. Раптом присилають з радянського посольства в Америці до Опери депешу: “Чому не слідкуєте за репертуаром? Ви хоча б знаєте, що співають ваші артисти за кордоном? Соліст Дмитро Гнатюк на всю Америку просив: “О дайте, дайте мені свободу!” Що подумають американці? Що у нас не вільна країна?” Певне, вирішили, що я політичного притулку прошу у такий спосіб. Наші сміються: це ж епоха Древньої Русі. Не Гнатюк у Америки свободи просить, а князь Ігор у полоні Кончака. А я переживав. Бо тоді все так близько сприймав до серця. Ще й навантаження було страшенним. Зараз, якщо актори потрапляють на гастролі за кордон, повертаючись, вони вже не співають в театрі. А я повинен був співати, інакше не отримав би характеристики на виїзд. Нині солісти зайняті лише у двох спектаклях на місяць, а я мав по вісім, ще й кожного дня концерт. Мене рятувало лише те, що малим босоніж ходив по землі. І та земля давала мені сили. Родом я з Буковини, з Прикарпаття.

— Ненька-Україна давно визнала?

— Вона мене визнала першою. Ще зі студентських років помітили і запросили на оперну сцену. А звання народного артиста України, якщо ви це маєте на увазі, я не отримав лише тому, що відразу став народним СРСР. Коли ж Союз розпався, а мене продовжували оголошувати народним артистом СРСР, почали закидати, що я артист країни, якої вже немає. Отож недавно, рік чи два тому, мені присвоїли звання народного артиста України.

— Ви часто гастролювали у Москві. А чи не запрошували вас переїхати?

— Ще й як запрошували! Навіть показали квартиру, де я мав жити. У нас директором на той час був зять Хрущова. Диктатор, з яким сперечатися неможливо. Всі мали робити лише так, як він хотів. Атмосфера була напруженою. Мені вже стало байдуже, куди податися. Аби подалі. І я дав згоду москвичам. Приїхав, подивився помешкання. На одній площадці з Валентиною Терешковою. Біля пам’ятника Юрію Долгорукому, поряд з мерією. Дуже гарний будинок. Але я так засумував... Зрозумів, що окрім Києва, ніде більше жити не зможу. Скоро виповниться 60 років, як я мешкаю тут. Моя любов до столиці почалася в 1945-му, коли демобілізувався з військового заводу, де працював після фронту, контузії і госпіталю. Тоді я, як співається у “Севільському цирульнику”: “хоч і хворий, та не дуже”, приїхав здавати екзамени до Київської консерваторії. У мене не було в місті ані родичів, ані знайомих. Київ лежав у руїнах. А я не мав, де голову прихилити. Прийшов на Володимирську гірку. В альтанку над Дніпром. І ночував там чотири ночі. Зустрічав ранки. Й досі пам’ятаю, як з’являлося з-за обрію сонце. Спочатку показувався невеличкий ріжечок, потім він більшав... Володимир Хреститель дивився на все це разом зі мною. І я так закохався у ту красу... З того часу безумно люблю Київ. Де б я не був, сумую. Навіть Буковина зараз на другому плані. А якою наша столиця стала нині! Мені подобаються її розбудови, відтворення пам’яток, оновлений майдан Незалежності. А площа — ніби дівчина вмилася — стала теплою і ласкавою. Місто помолодшало, і до мене ніби друга молодість прийшла. А все завдяки Київському міському голові Олександру Омельченку. Він унікальна людина. Стільки енергії! Нівроку. Дуже його поважаю. Як багато він вклав праці, сил і розуму у розбудову нашого Києва. Він дійсно з народом. Я ним захоплююсь.

— Виявляється, ви учасник війни?

— Мені було 18, коли мобілізували на фронт. А там моїх ровесників так переколошматили... Поранених і убитих було найбільше саме серед них. Ненавчених, невмілих. Після госпіталю мене відправили на Урал працювати на воєнний завод. Там було понад 30 тисяч робітників. Серед них — 70 відсотків українців. Холодним, голодним дітям від землі серед скреготу металу було дуже важко вижити без пісні. Саме вона наділяла енергією. І ми створили великий хор з 400 чоловік. Коли співали, глядачі плакали.

Талант повинен мати право працювати на себе

— Як депутат Верховної Ради, чого б ви прагли досягти для вітчизняної культури?

— Хотілося, щоб молодим митцям дозволили стати... виробниками. Щоб вони мали право самі записати пісню, касету, диск, видати проспект, плакат або книгу, скажімо, про вокальне мистецтво чи режисуру тощо. Раніше нічого з цього митець робити не міг. Всі підприємства такого профілю належали державі. Але голос — велике багатство. І таланти повинні мати право працювати на себе. Коли я їздив за кордон, заробляв величезні гроші для країни. За одні гастролі привозив 100—200 тисяч доларів прибутку. Але не дай Боже, щоб мені переплатили кілька десятків доларів! Мусив повертати їх у десятикратному розмірі, інакше звинуватять у розтраті. Ніхто не думав, що артистові треба сплатити не 220 доларів з п’яти — шести тисяч, одержаних за концерт, а скажімо, половину. Тому мені хочеться, щоб митці були господарями свого таланту. Сьогодні наші солісти їдуть до Німеччини і співають там у хорі, отримуючи у 10 разів більшу зарплатню, аніж тут. В СРСР культурі приділялася більша увага. Визначні актори отримували персональні пенсії. По 250 рублів мали Паторжинський, Гмиря. Це були невеликі гроші. Але ж не такі мізерні, як нині! Я не сумніваюсь, що колись і в нашій незалежній Україні будуть відзначати провідних митців персональними пенсіями. Навіть у царській Росії видатним акторам до смерті залишали їхню зарплату. А наша ненька-Україна 5—7 років тому так принизила своїх корифеїв, ветеранів сцени... Моє покоління збирало щось на старість. Та всі вклади пропали. Я пішов на пенсію дуже пізно, довго працював, не здавав клейнодів. Виявляється, заробив за свій труд аж 49 гривень! Мені було так боляче... Я залишився працювати у театрі, хоча зарплата у нас також була невеличкою.

— А зараз щось змінилося?

— Президент України Леонід Кучма звернув увагу на наш колектив. Адже тут зібралися найвидатніші співаки і музиканти держави. Труд їхній важкий і тому має винагороджуватися достойно. Нині досягли у зарплаті того рівня, який був вісім років тому, обіцяють ще підвищити. Щоправда, деякі солісти вже розлетілися по світу. Але є й ті, котрі хочуть працювати тут. Особливо я радий за нашу молодь.

— Кого б ви відзначили з молодих?

— Ольгу Нагорну, Ольгу Микитенко, Андрія Романенка, Олександра Гурця, Катерину Стращенко та інших. В їхніх руках майбутнє нашого театру.

“Нехай тремтять імперіалісти”

— Ви давно є депутатом Верховної Ради?

— За радянської влади був депутатом трьох скликань. Це 12 років. Обрали по київському сільському округу. Якось спробував довести своє високому зібранню. Часто буваючи за кордоном, ніде не бачив у аеропортах, щоб літак під час зустрічі оточували військові з гвинтівками і багнетами на них. Таке враження, ніби зараз стріляти почнуть. Виказав свої зауваження на сесії: нехай, мовляв, військові будуть, але щоб їх не помічали. А то відразу видно, що у країні військова дисципліна. Зустріч на високому рівні — елемент культури. Уявляєте, як нас сприймають у світі? За цей виступ мені так дали, як зараз кажуть, по мозгам: “Ви нічого не розумієте! Нехай тремтить та сволота-імперіалісти, які приїздять до нас”. Тоді гадав, що зможу щось змінити, але ту систему перемогти було важко. А нині я депутат останнього скликання Верховної Ради. У фракції “Трудова Україна”. Думаю, якщо будуть блокуватися національні партії, центристські, які працюють на розбудову України, ми зможемо чогось досягти. Коли стане наша держава багатою, житиме наш народ прекрасно, тоді і світ нас поважатиме.

Наталя ЗІНЧЕНКО “Хрещатик”

прочитало 6682 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.6375 sec