images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
17:15 |  На столицю насувається негода: киян закликають бути обережними під час ожеледиці
images images images
17:00 |  Громадскість матиме доступ до редакцій рішень Київради
images images images
14:00 |  Українці застібнуть паски безпеки навіть в автобусах
images images images
11:00 |  Київ прагне отримати статус Європейської культурної столиці
images images images
08:00 |  Для громадян із вадами зору встановлять 3D-моделі зменшених історичних пам’яток
images images images
17:00 |  Сторінки історії: папір для першої київської друкарні везли човнами 250 км
images images images
14:00 |  На столичних мостах проводять ремонти. Водіїв просять передбачати більше часу на дорогу
images images images
11:00 |  У Києві за 2-3 роки планують замінити комплексно зношені мережі у найпроблемніших мікрорайонах
images images images
08:00 |  В Україні поширюють неправду про наявність нібито епідемії чуми, сказу та промислового ботулізму
images images images
19:00 |  Україна виступить в Шанхаї на п'ятому Кубку світу з карате Кіокушинкайкан ІКО Мацушима
images images images
17:00 |  Мобільний додаток Kyiv City Guide отримав престижну міжнародну відзнаку
images images images
14:00 |  97 інформаційних табло допомагають пересуватися Києвом
images images images
12:30 |  Пам’яті академіка Олександра Топачевського
images images images
11:00 |  Для радіо та телебачення збільшили квоти на українську
images images images
08:00 |  Понад 8 тисяч киянок знайшли роботу завдяки службі зайнятості
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 26 жовтня 2001 року, п'ятниця  №145 (1975) images
images
полоса
images
images
ТАЛАНТИ І ШАНУВАЛЬНИКИ
images  
images
images
images
26/10/2001



images
Майстер Тринадцять років Степан Олексенко виконує головну роль
images
Корифею українського театру Степанові Олексенку виповнилося шістдесят. Сорок із них він віддав служінню Мельпомені в Національному драматичному театрі імені Івана Франка. Слава прийшла до актора ще в студентські роки після ролі Лаерта

у фільмі Козінцева “Гамлет”. А київська публіка брала театр в облогу, коли він виходив на підмостки. Його прихід на франківську сцену в шістдесяті роки щасливо збігся з її відродженням у часи тотальної русифікації нашої держави. Отож мій співрозмовник — неперевершений Майстер, народний артист СРСР,

член-кореспондент Академії мистецтв Степан Олексенко.

— Степане Степановичу, ви прийшли в театр імені Франка, коли тут ще працював Гнат Юра. Розкажіть про ті часи.

— Я пам’ятаю, як Гнат Юра здебільшого сидів на балконі і активної участі в житті колективу не брав. А про театр того часу важко розповідати, тут панувало міжвладдя. Зробили так, що Гнат Юра обіймав посаду художнього керівника, а Мар’ян Крушельницький — головного режисера. Їхні суперечки призвели до того, що публіка перестала ходити в театр, бо вистави були жахливі.

Отож коли мене із дружиною (народною артисткою Мариною Герасименко.— Прим. авт.) після закінчення театрального інституту направили сюди, для нас це стало трагедією. Адже ми ще студентами працювали в Російській драмі, мали головні ролі. І той театр гримів на увесь Радянський Союз. Але на дипломний спектакль “Назар Стодоля” прийшов тодішній міністр культури Ростислав Бабійчук і сказав: “Оцю пару — в театр Франка”, і його наказу ми ослухатися не могли. Пізніше, коли у 1991 році я отримав звання народного артиста СРСР, він подзвонив, поздоровив і сказав: “Я вважаю себе вашим хрещеним батьком і стежу за вашою творчістю”. Дійсно, його тодішнє рішення стало для нас щасливим. Через рік після нас у театр прийшов Дмитро Олексідзе. До цього він був головним режисером Театру імені Шота Руставелі в Тбілісі. Там у нього виник конфлікт із режисерами Робертом Стуруа і Тимуром Чхаїдзе. Вони були тоді ще дуже молодими і Олексідзе вважали старим ретроградом, хоча йому виповнилося трохи більше сорока років. До Києва він приїхав поставити спектакль “Антігона”, а потім залишився художнім керівником театру імені Франка. І для нас розпочалася нова ера. Зовсім молодими ми грали ролі, про які могли тільки мріяти у виставах “Антігона”, “Урілі Коста”, “Сезар де Базар”, “Патетична соната”. І все це у 25 років! Зважте, тоді в українському театрі було заведено, тоді молодь повинна років з десять походити в масовці, а вже в середньому і похилому віці — грати молодих героїв. І раптом такий прорив! Світлана Коркошко, Марина Герасименко, Павло Морозенко, я почали грати головні ролі і які! У двадцять дев’ять я вже отримав звання заслуженого артиста України — був наймолодшим у цій когорті. А театр тоді загримів на увесь Радянський Союз. Писали у “Правде”, в “Известиях”.

— А як це ви так зуміли сподобатися режисерові?

— Він мене знав ще до приходу в театр по фільму “Гамлет” Козінцева, де я зіграв Лаерта.

— Хто вас запросив на зйомки?

— Асистентка режисера Інна Мочалова з “Ленфільму”. Вона була дуже добросовісною, бо тоді знімали перший фільм, в якому вона допомагала режисерові. Мочалова їздила по театрах й інститутах Радянського Союзу, добираючи артистів. Мене зустріла випадково у кафе на Хрещатику в перерві між лекціями. Підходить і каже: “Знімається фільм “Гамлет”. Не хочете попробуватися на Лаерта чи Фантенбраса?” А я після першого курсу ще навіть не знав, хто це такі. Вона мене заохочує: “Знімає Григорій Козінцев”. А я теж вперше чую це ім’я, хоча його картини “Юність Максима” і “Виборзьку сторону” бачив п’ятдесят разів. Одне слово, домовилися ми зустрітися біля пам’ятника Леніну, а я не прийшов. Щойно оженився, тому ні на які зйомки їхати не хотілося. А вона мені дзвонить і лається. Довелося поїхати в Ленінград на проби. Я був першим, хто претендував на роль Лаерта. Асистентка потім написала мені листа, що я дуже сподобався Козінцеву, але надто молодий для ролі. Це було весною, а восени — телефонують. Перепробували всіх молодих акторів — Івашова, Племяннікова, Шалевича, і режисер вирішив повернутися до моєї кандидатури.

— Яке враження справив на вас Іннокентій Смоктуновський, котрий грав роль Гамлета?

— Хороше. У нас склалися гарні стосунки. Він сказав: “Називай мене Кеша”, хоча йому було сорок два, а мені — двадцять. Але в роботі мені було із ним дуже важко. Всі інші актори — відкриті, видно, що у них в очах і на серці. А що робилося в голові Іннокентія Михайловича — знав тільки Бог. На знімальному майданчику між нами наче стояла стіна. Потім я казав, що копіювати його гру просто неможливо. До речі, я намалював шаржі і на усіх персонажів фільму. Всі добре вийшли, окрім Смоктуновського. Проте згодом я кілька років відчував вплив його акторської манери на власній роботі, не хотів, але тримав у голові його гру.

Ми часто спілкувалися поза зйомками. Він був досить прагматичним, чимало бачив у житті. Одного разу мене спитав: “Ти колись крав? А я крав. Це дуже цікаво”. Смоктуновського багато кидало по світу. Де він тільки не був — у Сталінграді, Норильську... Мало того, коли дізнався, що мій батько командував партизанським з’єднанням на Поділлі, каже: “Я був у цьому з’єднанні”. Смоктуновський потрапив у перші місяці війни в полон. Партизани його звільнили, і він потім з ними воював проти фашистських загарбників.

— Ким ваш тато був до війни?

— Військовим. А коли почалася війна — першим секретарем підпільного обкому. Його хотіли розстріляти. Але Хрущов сказав: “Не потрібно. Давайте краще пошлемо його в тил ворога, там його й так уб’ють”. Так батько став партизанським командиром. Під його керівництвом воювали Федоров, Сабуров, Наумов, піонер-герой Валя Котик, всі отримали звання Героїв Радянського Союзу. А батькові не дали, бо посилали на смерть. Навіть генералом він через це не став. У сорок четвертому його послали першим секретарем обкому партії Дрогобицької області. Там я зустрічався з його бойовими друзями — Федоровим, Музальовим. Я виріс у цьому середовищі. Старший брат навіть пішов у військові, але мене ще змалку називали артистом. Безперечно, Іннокентія Смоктуновського мій батько не запам’ятав, бо в з’єднанні були тисячі партизанів, але той його добре знав.

— З Анастасією Вертинською ви теж подружилися?

— Вона ж тоді була зовсім дитям. Вчилася в 10 класі. Хоча вже встигла знятися в “Червоних вітрилах” і “Людині-амфібії”. Поводилася скромно, ніякої пихи дочки знаменитого Олександра Вертинського. Але освіченістю і ерудицією я їй відчутно поступався. А коли ми знімалися в Естонії, до неї приїхала старша сестра Маріанна, тоді студентка Щукінського театрального училища. Настя саме працювала перед камерою, а я був вільний і пішов з Маріанною на море поплавати. Ну, думаю, зараз себе покажу. Я ж був спортсменом! Проплив метрів п’ятдесят, дивлюся, а вона брасом пролетіла вже п’ятсот. Я за нею, а потім ледве вернувся до берега. А їй — нічого.

— Мабуть, режисура Козінцева стала для вас гарною школою?

— Ні, бо він із тієї плеяди режисерів, котрі прийшли в кіно з художників, як Ейзенштейн і Протазанов. Про його роботу з акторами Смоктуновський казав: “Знаєш, що таке Козінцев? Він тобі детально розповість, як запалити сірник, а візьметься зробити це сам — той поламається”. Мені було дуже дивно, що я, студент другого курсу, мав усе додумувати сам. Приходжу на майданчик, Козінцев каже: “Степане, покажи, що ти будеш робити”. Перед цим розповість, що має вийти. Як — це вже не його справа. А я вперше камеру побачив. Але щось показую. Він кричить: “Жахливо, жахливо! Давай знову!” Показую вже якось інакше. Він тоді операторові: “Йонас, знімай!”

— Із Смоктуновським так само?

— Ні, Іннокентій Михайлович працював додатково з Розою Сиротою, помічником режисера Товстоногова, з Великого драматичного театру. Смоктуновський навіть вимагав, аби її викликали на зйомки, чим дуже образив Козінцева. Роза пояснювала детально, як грати, і актор приїжджав, готовий до роботи на майданчику.

Пам’ятаю, після виходу фільму ми з Козінцевим поїхали в Італію в гості до Фелліні. Великий Федеріко саме знімав “Джульєтту і духів” з Мазіною. Прийняв нас на кіностудії. Козінцев перед цим дуже хвилювався, чи знає маестро англійську. Бо сам володів нею досконало, був доктором Кембріджського університету. Йому сказали, що Фелліні знає мову не дуже, потрібен перекладач. Я зрадів, що усе розумітиму. Але тільки-но вони зустрілися, почали між собою так торохкотіти! Я тільки стояв і роздивлявся італійця. По фотографіях уявляв його маленьким і товстим. А виявилося, що він під два метри зростом, широкий, чорне волосся стоїть дибки, і чорні очі свердлять, наче буравчики, наскрізь. Було йому тоді 44 роки.

— Після цього фільму вас запрошували перебратися в Росію?

— Так, отримав пропозицію від ленінградського театру імені Пушкіна. Але не міг уявити, що розлучуся з Києвом, Україною. З кіностудій надходило багато пропозицій. Запрошували на головну роль в “Руслані і Людмилі”, “Офіцерах”. Але я всім відмовив заради роботи з Райзманом у його новому фільмі. А дирекція нашого театру не пустила на зйомки!

— Як ви сприйняли прихід у театр імені Франка нового художнього керівника Сергія Данченка?

— Добре, бо після того, як Олексідзе перейшов у Російську драму, тут панувало безвладдя. А Данченко — мій однокурсник. Тоді в Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого майбутні артисти і режисери вчилися разом в одного геніального педагога — Леоніда Олійника. Тому розуміли одне одного з півслова.

— Але ж до приходу Сергія Володимировича вас вважали безперечним “примом” франківської сцени, а потім преса почала все більше писати про творчий тандем Ступки і Данченка.

— Критика так вирішила, і мене посунули.

— Переживали?

— Аякже, актор — професія гонориста. Що ж ти за артист, якщо не хочеш бути першим? Але мої переживання не відбивалися на роботі. Ми з Данченком стільки вистав поставили: “Загибель ескадри” “Вибір”, “Украдене щастя”, “Візит старої дами”. З’явилося гарне акторське тріо — Богдан Ступка, Валерій Івченко і я. Із Сильвестровичем ми грали різні ролі. Щоправда, якось нас поставили в парі на одну роль. Вийшло щось незрозуміле. Бо у нього зовсім інше уявлення про гру. Він надзвичайно талановитий, але з іншим баченням. До речі, вони із Данченком багато лаялися через це, хоча Ступка — його соратник.

— А чому для свого бенефісу до шістдесятиріччя ви вирішили відродити саме “Візит старої дами”?

— Бо вважаю його геніальним. Я взагалі не хотів нічого святкувати, але дружина порадила поновити цей спектакль. Він у нас не йде уже вісім років, а колись неможливо було дістати квиток. Саме тоді драматург Олексій Арбузов, приїхавши на прем’єру вистави за своєю п’єсою в Російську драму, у вільний вечір завітав до нас і побачив “Візит старої дами”. Так потім лесиківець Валерій Бесараб телефонував і питав: “Що ви там таке створили, що Арбузов про вашу виставу розповідав півтори години, а про нашу — нічого?”

“Візит старої дами” нині виглядає навіть краще, ніж тоді. Бо став актуальним. Його тема — влада грошей. Люди заради багатства перетворюються на звірів. Мораль відступає на задній план. А фрази — просто про Київ: “Неможливо перейти вулицю, кругом іномарки, іномарки, а на обличчя подивишся, хай Бог милує, тупі”. Ця п’єса написана ще в 1935 році, а наче про нас.

До того ж я тепер у театрі граю мало. Зайнятий лише у “Королі Лірі”, “Майстрі і Маргариті” і “Трьох сестрах”, тому захотілося поповнити свій репертуар гарною драматургією.

— На репетиції “Трьох сестер” Жолдака артисти не витримували сентенцій експериментального театру, відмовлялися від ролей. Чому залишилися ви?

— Спектакль покинули лише двоє. Щоправда, і я не раз підводився, щоб піти. Але дружина просила почекати. Слава Богу, послухав. Самому було цікаво — чи не заіржавів, чи зможу зіграти авангард. Цей спектакль об’їздив театральні фестивалі — і завжди збирав повний зал. У Белграді його грали у день виборів президента. На вулиці перед театром — мітинг, а у нас — аншлаг. У Петербурзі теж зал був ущерть набитий. У нашому театрі після першої дії виходять чверть глядачів, а ті, що лишаються, аж кричать від захвату.

Сергій Данченко цю виставу не сприймав, він колись і сам хотів поставити “Трьох сестер”, але боявся, що не піде публіка. Я теж дуже болісно входив у жолдаківську концепцію, бо режисер таке пропонував! Але я працював по Товстоногову. У мене є його щоденники, де він записував кожен день репетицій “Трьох сестер”, я це вивчав і грав чеховського Вершиніна, тільки в 1943 році. Характер той самий, але в інших умовах. Текст ми не міняли. Було у нас із Жолдаком чимало суперечок. Доходило майже до бійки. Але я настояв на своєму, бо ж режисер пропонував якесь клоунство. Ми так кричали один на одного, доводячи власну правоту, що горло захрипло. Але врешті Андрій зрозумів і здався.

— А ви не боїтеся грати Майстра, адже з булгаковськими героями трапляються різні фатальні речі. Ступка навіть відмовився від цієї ролі.

— Нічого містичного зі мною досі не траплялося, а Ступка відмовився не через воландівські штучки. Просто на Булгаковському фестивалі, куди Ірина Молостова послала замість мене Богдана Сильвестровича, першу премію отримав не він, а Хостікоєв за роль Воланда. Ступка пішов зі спектаклю. А я теж написав заяву, бо образився. Адже до цього три роки грав Майстра один, без заміни. Потім вона переді мною дуже вибачалася, і дирекція вмовляла. Адже спектакль уже тринадцять років на аншлагах. Отож у цій ситуації винен не Булгаков і не Воланд.

— Ваша дружина Марина Герасименко теж актриса. Важко у сім’ї двом лицедіям?

— По-іншому не уявляю. Марина — моя однокурсниця. З першого ж року навчання ми разом. Завжди допомагаємо і розуміємо одне одного. Разом зіграли увесь репертуар. Не розлучаємося навіть на гастролях. Донька, цілком природно, теж стала актрисою, бо виросла за кулісами. Тепер онук Кость виходить на сцену в “Майстрі і Маргариті”. До речі, в нас у театрі багато акторських династій — Юри, Бучми, Задніпровські, Сумські, Ступки.

Ліліана ФЕСЕНКО “Хрещатик”

прочитало 7545 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.4491 sec