images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
18:00 |  Голлівудська зірка викладатиме в київському університеті
images images images
16:00 |  Уперше за десять років у столиці придбано 122 квартири для дітей-сиріт
images images images
14:00 |  Як у Києві готують житлові будинки до зими і куди скаржитися
images images images
12:00 |  Пам’ятки Києва беруть участь у міжнародному фотоконкурсі
images images images
10:00 |  Департамент земельних ресурсів суттєво спростив процедуру видачі документів
images images images
08:00 |  Працівників публічних бібліотек Києва нагородять відзнаками до професійного свята
images images images
06:00 |  Мистецтво чекати: британець знайшов арт-галерею в німецькому бункері
images images images
03:00 |  Волоські горіхи покращують склад крові
images images images
01:00 |  Вчені створили піну, яка дозволить “запечатувати” вогнепальні поранення
images images images
22:00 |  Вчені встановили основну причину захворювань серця
images images images
20:00 |  Україна і Білорусь спільно досліджуватимуть Антарктику
images images images
18:00 |  Для киян відкривають нову зону для барбекю у Голосіївському районі
images images images
16:00 |  Киян та гостей міста запрошують відвідати вистаку фіалок присвячену Дню вчителя
images images images
14:00 |  Як не отруїтися грибами: МОЗ дав 12 порад
images images images
12:00 |  У столичному зоопарку встановлять інформаційні таблички для незрячих
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 12 жовтня 2001 року, п'ятниця  №137 (1967) images
images
полоса
images
images
КУЛЬТУРА
images  
images
images
images
12/10/2001



images
Богдан Ступка: “Мазепа — наша гордість”
images
Богдан Ступка розпочав новий сезон у рідному театрі імені Івана Франка на посаді художнього керівника. Своє крісло міністра культури гетьман вітчизняної сцени покинув з легкістю, хоча й устиг зробити на державному посту чимало. Бо все життя служив єдиній музі — Мельпомені. З нагоди 60-річчя з дня народження і 40-річчя творчої діяльності до друку готуються три книжки про творчий шлях артиста. А театр 26 жовтня репрезентує його бенефіс.

— Богдане Сильвестровичу, з якими почуттями ви йшли на посаду художнього керівника?

— Не з великої радості, а з біди і горя. Стати художнім керівником мене попросили дирекція театру і колектив. Бо я учень Сергія Данченка, котрий чверть віку керував франківцями. А ми разом працювали. 34 роки. Найращі мої здобутки на сцені пов’язані з його ім’ям.

Я намагатимусь продовжувати його театральні традиції — націленість на високу класику, виваженість у висновках, розумне ставлення до авторів. Він був, як брила. Я сам спектаклі не ставлю, тому зможу оцінювати постановки цілком толерантно. Старатимуся, щоб спектаклі були сучасні, аби їх запрошували на театральні фестивалі за кордоном. Європа дуже любить експериментальний театр, нові досягнення сценічної думки. Якщо зробимо в театрі малу сцену — там ітимуть тільки авангардні вистави, а котрі будуть дуже вдалими, переноситимемо на велику сцену.

— А досвід міністра культури тут допомагає?

— Зізнаюся, що 17 місяців міністерської практики стали для мене дуже корисними. Тепер я маю гарні знайомства і знаю, як простіше влаштувати гастролі, можу прямо виходити до посадовців. Поки я був міністром, навчився дипломатично налагоджувати стосунки з людьми. Це неоціненне надбання, бо кожен артист, співак, художник дуже болісно сприймає будь-яку критику, лихе слово. Творчі люди вкладають у свою працю дуже багато емоцій, тому їхній нерв увесь на поверхні.

— А міністр культури може щось істотно змінити у своєму “королівстві”?

— Може, але небагато.

— Серед ваших здобутків на цьому посту найвагомішим вважають те, що відтепер українські фільми матимуть змогу брати участь у міжнародних кінофестивалях, а художники вперше поїхали на Венеціанське бієнале, хоча й не без скандалу...

— Моїм ділом було затягти Україну в європейський культурний простір. Уперше за сто років наші митці мали змогу потрапити на найпрестижніший арт-фестиваль у Венеції. Так, стався скандал серед претендентів за право поїхати в Італію. Але тепер уся Україна знає слово “бієнале”, а Європа нас запам’ятала. Можливо, через два роки здобутим скористаються інші художники, і все буде достойно. Але ж ми туди таки потрапили! З цією ідеєю я сів у міністерське крісло і втілив її у життя.

Щодо кіно, то доклав зусиль, аби запустити два фільми: “Молитва за гетьмана Мазепу” і “Богдан Хмельницький”. Дуже мене тішило й те, що ми почали возити у Польщу обдарованих дітей на творчі канікули. У Люблінському воєводстві щоліта найвідоміші польські художники проводять майстер-класи для своїх юних колег. Поїхали туди й семеро наших. Один з Києва, двоє із Севастополя, а четверо з села Германівки Обухівського району. Нині я отримую листи від їхніх батьків, котрі не натішаться поїздкою своїх чад. Гадаю, така практика триватиме й далі. Я хотів влаштувати аналогічний відпочинок для художників з України, Білорусі, Чехії в нашому Кам’янці-Подільському. Майстри пензля там писали б картини, обмінювалися стилями і школами та передавали досвід молоді.

— А чому в Польщу поїхало аж четверо з Германівки?

— Бо там голова сільради Шафаренко дуже любить мистецтво. Він відкрив для дітей мистецьку школу, де вчать грати на бандурі, баяні, фортепіано, а також малювати. Самотужки створив музей і поставив пам’ятник гетьману Виговському. Я був у цьому селі, й Шафаренко не попросив нічого, окрім фарб і пензлів для юних художників. Мене це так підкупило, що до Польщі ми відібрали чотирьох його підопічних.

— У Польщі у вас багато поважних знайомих. Чи не думаєте владнати з їхньою допомогою фінансові проблеми фільму “Молитва за Мазепу”?

— Справді, нині йдуть переговори з польським “Кредит-банком”, який стане дистрибютором нашої картини. Це той банк, що дав гроші на “Вогнем і мечем”. Коли ми підпишемо контракт, їхні спеціалісти розповсюджуватимуть стрічку у світовому прокаті. А з українських банків жоден не пішов нам назустріч.

— Мабуть, через брак закону про меценатство. Хто перешкоджає його появі?

— Не знаю, можливо, комусь це не вигідно. У Міністерстві культури ми підготували пакет відповідних документів, а у Верховній Раді мені сказали, що є черга на прийняття законів: спочатку найпотрібніші, а вже потім — решта.

— У “Молитві...” Юрія Іллєнка ви граєте роль Мазепи. Яке ваше ставлення до гетьмана?

— Ця постать була білою плямою в нашій історії і сприймалася тільки зі знаком “мінус”. Але справжня біографія Мазепи вражає. Він прагнув незалежності України. Гетьманство Івана Степановича було найдовшим — 23 роки. І коли Петро І надумав видати указ, за яким Олександра Меньшикова призначали правителем України, Мазепа почав боротися проти цього. Найбагатший магнат у Європі, гетьман давав великі гроші на освіту. Стрімко розвивалися всі сфери культурного життя. Розквітло українське бароко. Мазепа побудував 12 церков, виділяв кошти на зведення вівтаря храму Гроба Господнього в Єрусалимі, фінансово підтримував тамтешнє православ’я. За його гетьманства Києво-Могилянська академія досягла розквіту.

А коли на Україну посунув швед, то Мазепа кинувся прохати Петра І, щоб той допоміг з військом. Російський цар відповів: “Не дам навіть десять чоловік, викручуйся сам”. І той викрутився, знайшов контакт з Карлом ХІІ... У поемі Рилєєва “Войнаровський” російський декабрист підносить Мазепу як волелюбного гетьмана, котрий протистояв царській тиранії. А нас змушували вчити “Полтавську битву” монархіста Пушкіна. Чи знаєте ви, що ця битва тривала тільки п’ять годин? І якби не Семен Палій зі своїми козаками, який поспішив на підмогу самодержцю, невідомо, хто б тікав: Карл ХІІ з Мазепою чи Петро І.

— Вам довелося грати Богдана Хмельницького і Мазепу. На вашу думку, котрий із них обрав найкорисніший шлях для своєї держави?

— Хмельницький не знав, як побудувати в Україні державу, а Мазепа зробив тільки першу спробу. Якщо взяти архівні матеріали і документи Переяславської ради, то там можна знайти такі тексти Богдана Хмельницького після 1654 року, що волосся стає дибки...

А Мазепа — мудрий політичний діяч. Він зрадив не Україну, а Петра І. Але анафема на цього найбільшого церковного мецената не знята й досі, хоча її ініціатором був російський цар. Меньшиков у Батурині вирізав 15 тисяч жителів — від дітей до старих людей. Їх прибивали до плотів і пускали річкою Сейм до Десни, а потім у Дніпро. Шевченко писав: “І потече кров сторіками у синєє море”. Це була перша — кривава помста Петра І за зраду Мазепи, а друга виявилася, так би мовити, “культурною”. З України вивезли вісім тисяч професорів Києво-Могилянської академії та Харківського університету. Першим поїхав Феофан Прокопович. Спочатку він написав оду Мазепі, а коли той програв цареві, оселився у Санкт-Петербурзі і став другом Петра. Завдяки йому імперія стала називатися Росією. З’явився прапор. Розвинулося православ’я. Той період в історії називається українізація, бо наша наукова еліта вчила петербуржців, москвичів, новгородців грамоти. І слово “Мазепа” стало забороненим. А в Європі він здобув славу. Байрон написав поему “Мазепа”, Віктор Гюго теж. Польський драматург Юліуш Словацький створив п’єсу про молодого гетьмана. Художники ХІХ століття малювали його фантастичні портрети. Тільки у Луврі зберігається 35 таких картин. Навіть Ежен де Лакруа написав кінний портрет, що нині зберігається в національному Каїрському музеї. Я хотів до 10-ї річниці Незалежності усі ці картини привезти в Україну. Але “кишка тонка”. За страховку треба заплатити страшенні гроші.

Отже, Мазепа — то наша гордість, а не зрадник. Так само, як Богдан Хмельницький. Коли я приїхав у Польщу, у мене журналісти спитали: “Як ви цього зрадника будете грати?” А я кажу: “Для мене він національний герой”. А наші все переймалися: “Чому я знімаюся в антиукраїнському фільмі за романом Генріка Сенкевича?” Але я там не побачив нічого, щоб нас принижувало. Адже для них тодішня Україна — дикий край. А військо — народне ополчення. Окрім реєстрових козаків, туди записувалися селяни. Для битви козаки одягалися просто, щоб легше було боротися. Навіть крила на польських драгунах мали функціональний характер: вони не давали заарканити воїна й стягти його з коня. І таку шляхетську армію перемогла голота. Руський князь Вишневецький виступив проти Хмельницького саме через те, що вважав його вождем плебеїв. Це ж тільки після 1917 року “кто был никем, тот стал всем...”.

— А як Гофман про вас дізнався?

— Його дружина — киянка Валентина Трахтенберг. А Гофман закінчив Московський інститут кінематографії і потім усе життя працював на польську культуру. Там його дуже люблять.

— Мабуть, за те й люблять, що він втілює національну ідею. Поляки в його фільмах — велика нація.

— Не знаю. Хіба п’яний товстун Заглоба, що спить в обнімку зі свинею,— така вже й повага? Ідея стрічки “Вогнем і мечем” проста: “Де двоє б’ються, там третій користає”. Вважаю, що Гофман однаково іронічний як щодо українців, так і щодо поляків. Досі дивуюся, чому в Україні режисера звинувачували в пропольських настроях, а в Польщі — в проукраїнських. У романі Сенкевича Богдан Хмельницький не знає іноземних мов, а у фільмі розмовляє трьома — польською, українською і татарською. А насправді він знав шість мов. Поляки обурювалися, чому Гофман не показав, що Хмельницький був п’яницею. Але той зауважив: “Якщо він розбив на похмілля таку імперію, як Річ Посполита, то нам це було б більш соромно. От наш князь Потоцький під Корсунем так пиячив, що лежав безтямний до кінця битви. Його військо програло і ледве втекло, винісши керманича на носилках. Отже, і цю історію треба було б достеменно розповідати”. Одне слово, є різні думки. Але наша інтелігенція фільм сприйняла дуже добре. А в Польщі писали в рецензіях, що найрозумніша людина у “Вогнем і мечем” — Богдан Хмельницький. Вони його заповажали.

Коли я приїхав до Варшави (після виходу цього фільму) і в аеропорту сів у таксі, то водій спочатку до мене придивлявся, а потім запитав: “Пан не є артистом? І часом не грав Хмельницького у “Вогнем і мечем”? Я сказав: “Так”. — “Но! Як пан зіграв! Та куди там нашим!” Підвіз під готель, я хотів розрахуватися. А він: “Ні, ні! Мені було дуже приємно, що такого пана віз. Буду дітям розповідати. Залиште мені автограф”.

— Ви знімалися за кордоном. Чим їхня кіноіндустрія відрізняється від нашої?

— Ми не вміємо створити матеріально-технічну базу, у нас немає культури кіновиробництва, хоча раніше вона була. Коли на “Мосфільмі” знімали Сергій Бондарчук і Юрій Озеров, на майданчику стояла німа тиша. Усі процеси були механізовані, ніхто не мав права пройтися перед кінокамерою: звільняли з роботи. Бо раптом у цю хвилину працює оператор. Однак тепер і там усе це втрачено. Я нещодавно три дні знімався в московському серіалі Леоніда Пчолкіна “Саломея” в невеликій ролі — такий самий бедлам, як і у нас.

А от польське виробництво ближче до європейського, поляки, як і ми, веселі люди. Люблять після роботи за столом посидіти, випити. Але кінопроцес у них закручений відмінно. Усе продумано. Скажімо, знімають на полігоні. Кругом — ні кущика. Мужчині простіше. А от жінкам? Не сяде ж зірка по нужді посеред поля. Поляки вивозять біотуалети. У двох автобусах для кіногрупи готують обіди. Не ресторан, але ж і не голодуєш. Цілий день стоять кава, цукор, чай. Захотів випити — будь ласка. Ніхто не краде. Ще й спитають — може, треба чарку коньяку, аби розслабитися?

А Франція взагалі фантастика! Я дивився, як вони перевіряють рейки, котрими їде камера. Звук писався синхронно, і щось пискнуло. То їхні оператори порскали якісь “дезодоранти”, поки усе не запрацювало, як по маслу. Якщо потрібно зробити дим, то працює спеціальний пристрій з регулятором. Хочеш — зроби більше або менше. А у нас досі бігає піротехнік з лопатою.

Українському кінематографу потрібно організувати виробництво. Але поки все робиться тільки на державні гроші, діла не буде. Я думав, що коли вибив 10 мільйонів гривень на “Мазепу”, то вони усі підуть на картину, але з’ясувалося, що три мільйони і 650 тисяч потрібно віддати на різні податки і комунальні послуги. І тепер цих коштів не вистачає для завершення стрічки. До того ж, коли у нас виділяють гроші на фільм, то витрати на плівку закладають з розрахунку — чотири дублі. А раптом потрібно сім. Бо кінь не там упав, камера не туди поїхала, актор рано вскочив у кадр. У Верньє такі самі проблеми, але він може собі дозволити зняти сімнадцять дублів. У нас усі закони зроблені так, щоб ніхто й копійки не вкрав, а насправді несуть аж гай шумить.

— А це правда, що до вас на зйомках фільму “Захід—Схід” залицялася Сандрін Боннер?

— Просто я Сандрін дуже симпатизував. Вона не красуня, але дуже мила, цікава внутрішньо. На її обличчі відбиваються найтонші порухи душі. У нас на знімальному майданчику склалися дуже гарні стосунки. Верньє навіть розповідав західній пресі, що з усіх артистів Сандрін найбільше сподобався Ступка. А історія така. Після зйомок я пішов у бар випити пива. Там було дуже багато людей, але я довго не затримався і піднявся в номер подивитися “Євроспорт”. Подзвонив телефон, а коли я відповів, поклали трубку. За кілька хвилин стук у двері. Я питаю: “What?” (“Що?”) А мені через двері відповідає жіночий голос: “Give me sex” (“Дай мені секс”). Я відповів: “Sex slepping in the bad” (“Секс спить у ліжку”). Більше ніхто не стукав. Наступного дня я розповів цю історію режисеру Верньє. Він помирав від сміху і по-французьки переказав цю історію Сандрін. Та загадково посміхнулася і сказала, що то була вона. Але це жарт, кокетство з її боку. До речі, ми жили в різних готелях. Просто актриса перевіряла мою реакцію. Я удав, що дуже шкодую, постукав себе по голові. Ми посміялися. Але потім я дійсно почав сумніватися: а раптом це була вона, то чого ж я не відчинив!

— Аристарх Ліванов якось сказав, що ви не переїхали до Москви через невикоренений український акцент. Чи справді вам колись хотілося покинути український театр?

— Не скажу, що колишній киянин Аристарх Ліванов так уже відбувся у Москві. Кому допоміг переїзд до російської столиці, то це Олексієві Петренку. Він чернігівець, працював у запорізькому театрі, тамтешній режисер Магар йому сказав: “Льошо, я не знаю, що ти гратимеш. На героя не тягнеш, а простачка не можеш”. Петренко поїхав спочатку до Петербурга, а потім відбувся у Москві.

А щодо мого акценту, то бачили б ви, як на мій спектакль українською мовою на малій сцені МХАТу “Записки божевільного” зібралася вся московська еліта на чолі з Іваном Козловським. Артисти запитували: “Як ти їх зібрав?” А після спектаклю до мене підходили глядачі й казали: “Боже, яка гарна українська мова. Ми були такі упереджені, перечитали ще раз Гоголя. А тепер просто закохані у мелодику української мови”. Згоден із Михайлом Коцюбинським: “Перед тим, як бути українцем, потрібно стати європейцем”. А щодо Москви, то таке питання справді переді мною стояло. Хомський мене запросив у театр Моссовета, коли його прим Марков перейшов у Малий театр. І ми з дружиною зібрали речі й поїхали. Але не склалося. Відчув, що можу стати імпотентом на чужому грунті.

— Ваш акторський злет усі пов’язують з творчістю режисера Сергія Данченка.

— Скажу чесно: коли помер Сергій Володимирович, то не стало моєї половини. Наша остання спільна постановка “Король Лір” вийшла ще у 1997 році. Все найкраще, що зробив я в театрі, пов’язане з Данченком. Знаєте, актор повинен знайти свого режисера, а режисер — актора. І в нас це відбулося. Ще невідомо, чи був би Данченко таким без мене, а я без нього. Нас єднало повне творче взаєморозуміння. Сергій Володимирович не любив понтів. Він закінчив геологічний факультет Львівського університету і Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. Отож глибоко бурив. Ніколи не звертав уваги на суєту. Не любив, коли щось доводять у коридорах і буфетах. Вважав, що треба вийти на сцену і зіграти. Ото найбільший доказ. І ще треба завжди сумніватися. У Драча є гарний вірш. Поет питає у Господа, чому так безперебійно працює Сонячна система. А Бог відповідає: “Я завжди сумнівався”. Таке ставлення до себе — прогрес, а переконаність — пиха.

— Данченку закидали, що він створив чоловічий театр і не використовує потенціал актрис.

— А у Товстоногова який був театр? Теж чоловічий. Зірки Великого драматичного театру Владислав Стржельчик, Олег Борисов, Олег Басилашвілі, Іннокентій Смоктуновський. А Данченко — учень Товстоногова. Річ у тім, що вся світова філософія написана чоловіками. Вони керували життям, а не жінки. До того ж чимало актрис просто не розуміли, що режисер від них хоче, бо 98 відсотків із них нічого не читають. Даєш їй роль — і нічого не виходить, даєш іншій — те саме. Актори ж ніколи не визнають своєї вини. Станіславський казав: “Потрібно вміти високо літати і низько падати”. Якщо я звинувачую себе в тому, що роль не вдалася, то аналізую причини. А сидіти в буфеті, курити й каву пити з ранку до вечора і виголошувати “тут цвинтар актрис” простіше простого. А як дадуть роль — бояться брати. Не кажу про всіх. Є у нас прекрасні актриси, які себе постійно готують до роботи.

— Ви справляєте враження дуже гарного сім’янина. Єдина дружина для актора — велика рідкість. Оця вірність — завдяки тому, що вінчалися в церкві?

— Це як в “Украденому щасті” Івана Франка. Микола щиро вірить своїй дружині, хоча знає, що вона кохалася до заміжжя з Михайлом. Але ж вони повінчані. “Буду до смерті тобі вірний.” Клятва дана перед Богом. Отже, можна зрадити шлюбного партнера. Але ж Господа? Цього неможливо було уявити. Я сам виріс у патріархальній сім’ї, де основою “партячейки” був домострой. Усі допомагали одне одному. А моя дружина Лариса могла стати чудовою балериною. Вона закінчила Бакинське хореографічне училище у Тамари Ханум. Молодий Григорович хотів забрати її в Маріїнський театр в Санкт-Петербург. Але їхня сім’я жила дуже бідно, батько загинув на фронті. Мати плакала: “Доню, на кого мене покинеш!” І Лариса відмовилася від пропозиції Григоровича. Написала у Львівський театр опери і балету, куди її радо прийняли. І ми там познайомилися. Я тоді служив у армії, мав 3 рублі 80 копійок на місяць. Але ми зустрічалися, бо хотіли одне одного. Вона отримувала всього 70 рублів у театрі, а я ще мав служити півтора року. Проте це не завадило нам одружитися.

— Тож дружина пожертвувала своєю кар’єрою заради вашої?

— У неї домінувало материнське почуття. Народився Остап, і вона повністю присвятила себе його вихованню. Як тепер онукові. Ще тоді Лариса зауважила, що в сім’ї не можуть обоє бути особистостями. Хтось має грати другу скрипку. Я одразу відчув, що маю тил. Ніколи не думав: ось, жінка поїде на гастролі, там шанувальники... А замолоду був дуже ревнивий. Дивився, як там у балеті кавалери її обіймають, а хлопці знайомі ще й підливали масла у вогонь: “Дивися, як твою жінку носять чужі...” Лариса для сім’ї геніальна. Вона допомогла мені реалізуватися.

— Син Остап пішов вашою стежкою. Навіть працюєте на одній сцені. Бувають через це проблеми?

— Я ніколи не роблю йому зауважень. Колись казав, але зрозумів, що всі гулі він має набити сам. Але ж гени у нього мої! А яблуко від яблуні недалеко падає. Хоча йому дуже важко. Так само, як онукові у Дитячій академії мистецтв. Учитель мені скаржиться: “Він користується ім’ям діда”. “Як?”— питаю. “Погано поводиться?” — “А що робить?” — “Показує диски музичні”. А що він має показувати — цигарки? Це ж мистецька школа. Він потім мені каже: “Бодьо, чого вони до мене чіпляються. Я ж нічого такого про себе не думаю”. Мій онук тільки тепер починає розуміти, хто його дід. Бо якби усвідомив це раніше — не тікав би з дому, знав би, що про це гомонітиме вся Україна.

Ліліана ФЕСЕНКО “Хрещатик”

прочитало 8623 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.4334 sec