“Акція! Дорого купуємо волосся. Один кілограм — шістсот гривень!” Скільки стовпів у місті обклеєно такими рекламами-листівками. Прочитала і зразу ж згадала героїню роману “Знедолені” Віктора Гюго, яка, щоб прогодувати дитину, продала розкішний “хвіст”. А хто сьогодні продає свої коси і чому? Цікавість і привела мене за вказаною в одному з папірців адресою.

Це виявилася простора приватна перукарня. Всі крісла були зайняті клієнтками, а навколо них, мов бджілки, метушилися перукарки з ножицями і різновеликими гребінцями. Збоку у куточку примостилася жінка, яка доводила до ладу (підрівнювала, вичесувала) світлі пасма. Я одразу вгадала, що це та сама “точка”, яка мені й потрібна.

Виявляється, пані Віра — мешканка Донецька, приїхала на деякий час у столицю до рідні, а при нагоді вирішила підробити. Орендувала кілька квадратних метрів у перукарні, розтиражувала рекламки і чекає відвідувачів. “Улову” не густо. Найчастіше свій “скарб” приносять пенсіонерки. Скрутно з грошима, от і витягують з шаф коси, які в молодості ще “обчикрижили” і зберігали роками. А молодь не йде на таку “аферу”, бо сьогодні довге волосся — чи не останній писк моди. Як розповіла пані Віра, завітав до неї якось і дідусь. Його дружина померла уже давно, лишилися її коси, а голод не тітка, довелося пожертвувати цією пам’яткою...

Обіцяні шістсот гривень за кілограм волосся — не більше ніж рекламний трюк. Адже, щоб отримати ті гроші, необхідно мати густющу косу чи не до п’ят. А півметрові жмутки коштують по тридцятці за сто грамів. Якщо ж волосся посічене або його у скринях міль побила, то з цієї суми ще й вираховують 25 відсотків. От і виходить: найчастіше більше п’ятдесяти гривень навряд чи можна отримати за свою косу-красу.

Виявляється, хоч наші перукарі у світових конкурсах-змаганнях посідають призові місця, майстрів, які вміють плести перуки і шиньйони, стає дедалі менше. Невигідна це справа. Значно дешевше завезти з Туреччини чи Польщі різнострижкових “емігрантів”, зроблених зі штучного волокна. От і йдуть українські коси в основному на різноманітні щітки і пензлики, що їх художники, треба сказати, цінують не так уже й високо. Найкращим для акварелей вважають пушок якогось китайського звірятка, далі у “рейтингу” — хвостики білок і аж тоді людське волосся. Наша героїня, тобто та сама заповзятлива пані Віра з Донецька, теж вирішила допомогти мистецтву. Вона повезе товар у рідне місто, здасть у спеціальний цех на переробку, а потім знову орендуватиме місце, але вже у якомусь мистецькому магазинчику...