images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2018 Бюджет міста Києва на 2018 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 23 серпня 2001 року, четвер  №109 (1939) images
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
23/08/2001



images
Микола БІДЗІЛЯ: "Щоб відчути себе українцем, треба бути в Україні й творити її"
images
13-го липня (та ще й у п'ятницю) 1991 року, коли Радянським Союзом монопольно правила "авангардна" КПРС, над Московською райрадою української столиці замайорів жовто-блакитний прапор. Підняв його Микола Бідзіля. Той самий, який одним із перших у Києві не підкорився суворим директивам ГКЧП. Той самий, який ще у застійні часи заробив собі репутацію "буржуазного націоналіста". Той самий, який очолював вищезгадану бунтівну райраду. Напередодні 10-ї річниці Незалежності України з ним бесідували за "круглим столом" редакції журналісти "Хрещатика": головний редактор Геннадій КИРИНДЯСОВ й оглядачі - Лілія БРУДНИЦЬКА та Ірина ТИРАН.


Із досьє "Хрещатика"

Бідзіля Микола Іванович народився 9 грудня 1930 року в селі Сасове Виноградівського району Закарпатської області. Після гімназії вступив до Ужгородського державного університету. Отримавши диплом біолога у 1954 році, став аспірантом Інституту фізіології рослин і генетики Академії наук України, де працює й досі. Кандидат біологічних наук. Написав і видав понад 150 наукових праць. Безпартійний, але свого часу (у 1989-му) входив до центрального проводу Народного руху України (тоді ще громадської організації) і очолював комітет з питань екології. З квітня 1990-го до березня 1995-го голова Московської райради столиці та голова райдержадміністрації. Був представником президента України в цьому районі. Нині очолює закарпатське земляцтво у Києві та міське відділення Всеукраїнського об'єднання ветеранів.


Як Московська райрада не послухалася Москви

- Миколо Івановичу, ті, хто пам'ятає, як наприкінці 80-х - на початку 90-х київські омонівці на антиімперських мітингах біля Центрального стадіону боролися проти перших жовто-блакитних прапорів, називають вас "демократом першої хвилі"...

- Назвати себе "демократом першої хвилі" було б занадто сміливо. Адже у той час ми погано розуміли саме поняття "демократія". Просто боролися з тоталітарною, більшовицькою системою. І я, й інші, як ви кажете, "демократи першої хвилі" на початках діяли разом з... комуністичною партією. Пригадую, як поважна громада на чолі з Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Володимиром Яворівським обговорювала проект програми тільки-но заснованого "Народного руху за перебудову". У першому абзаці йшлося про те, що ця організація створюється якраз для підтримки курсу перебудови, проголошеного компартією. Однак ті слова, які свідчать "про свіжий вітер перемін", не залишилися в остаточному варіанті документа. Про вихід з СРСР, про втрату КПРС керівної ролі ніхто навіть не мріяв. Тільки тепер, оцінюючи ту роботу, можна сказати - ми таки будували демократію. Хоча й були "зеленими". У прямому й переносному значенні. Перші справді народні вибори до Верховної Ради СРСР та України (до речі, в умовах панування комуністичної партії) відбулися під егідою захисту довкілля. І молоді "зелені" перемогли "червоних". Екологи з "Зеленого світу" легко потрапили і до парламенту, і до місцевих рад. Серед них був і я. Колектив Інституту фізіології рослин Академії наук України висунув мене до Московської райради столиці. Для мене це було несподівано. Навіть передвиборчу програму довелося складати експромтом, але колегам вона сподобалася. З великим відривом я обійшов інших кандидатів і потрапив до Московської райради. Згодом депутати обрали мене своїм головою. Так я став політиком.

- А тепер, будь ласка, розкажіть, як ви прапор жовто-блакитний вивісили в районі. Про це ж у Києві досі легенди ходять...

- Наближалася річниця проголошення суверенітету України (16 липня). А напередодні мали відбутися святкові збори в палаці культури "Україна". Порадившись з хлопцями з райради, ми вирішили просто перед урочистостями підняти синьо-жовтий прапор. У Київраді він є, у Львові теж, а у нас чому не має бути? Швидко винесли питання на сесію. Різницею в один голос (він, як потім виявилося, належав Мирославу Пітцику - теперішньому віце-президентові Асоціації міст України) проголосували за прапор. Оскільки національні стяги тоді не продавали, я тут же замовив двадцять малих і чотири великих полотнища на Київській фабриці художнього текстилю (нині закрите акціонерне товариство "Глорія"). Красивих, яскравих, не зшитих, як тепер, а фарбованих, на крепдешині. Причому брали ми прапори у фабрики в борг. І ось 13-го липня, при великій кількості народу, ми підняли над Московською райрадою наш прапор. А наступного дня його... поцупили (хтось перерізав восьмиміліметровий, багатожильний металевий трос). Повісили інший - і той зник. Знову повісили - знову зняли! Я жартував, що то, мовляв, робить національно свідома людина: дуже хоче мати собі український стяг. Щоправда, коли я привселюдно оголосив, що прапорів у нас достатньо, крадіжки припинилися.

- У липні вивісили прапор, а через місяць на весь світ прогриміло ГКЧП. Як ви діяли тоді?

- Було страшно. Адже у разі перемоги путчистів на країну чекав терор, повернення до сталінізму. Ця янаєвська компанія була хворою інтелектуально, а злості мала аж забагато. Я дізнався про переворот рано-вранці, слухаючи за звичкою по приймачу "ворожі голоси". І сам у всьому вирішив розібратися. Районний прокурор пояснив: закон про надзвичайний стан є, але жодний ГКЧП ним не передбачений. Його мала право проголосити лише Верховна Рада України. Все стало зрозуміло. На шістнадцяту нуль-нуль, коли більшість владних органів ще панікувала, я зібрав депутатів райради, які прийняли таке рішення: чинними вважати тільки розпорядження голови райради та її виконкому. Ми категорично не поставили своїх підписів під визнанням конституційної легітимності ГКЧП, хоча на нас тиснули "згори"...

- Що із застійного минулого можна, на ваш погляд, взяти в сьогодення і в майбутнє, а з чим покінчити назавжди?

- Дисципліну й порядок. Демократія, на жаль, нині часто перетворюється на вседозволеність, а часом і на анархію. Не слід було, на мій погляд, так поспішати з непідготовленою приватизацією, переходом до стихійного ринку. У кожній справі важлива послідовність і розважливість. А з чим покінчити назавжди? З цензурою, доносами, анонімками, "телефонним правом".

"Він будує Київ ХХІ століття"

- Один з політиків, який свого часу входив до керівного ядра Верховної Ради, нині розсилає скрізь і всюди авторську брошуру. В ній - професорський аналіз того, що зроблено за останні десять років в Україні, а точніше - не зроблено. Мовляв, наша незалежність себе не реалізувала і не виправдала. А як ви вважаєте?

- На мою думку, плюсів у нас більше, ніж мінусів. Ми здобули свободу й навчилися бути вільними. Нашій промисловості вдалося підвестися з колін, стати "на рівні" й навіть вийти на світовий ринок. Триває розпаювання земель. Селяни відчули, що можна працювати і не боятися "розкуркулювання". Є приватна власність. Розвивається бізнесовий сектор. Знято "залізну завісу" - будь ласка, їдь і лети у будь-яку країну, не вимолюючи на це дозволу в парткомів чи райкомів. Кожен може реалізувати себе поза партійною приналежністю й сповідувати будь-яку віру. Ніхто нині не йде до церкви крадькома. Більше того - відновлюються храми, знищені більшовиками. Подивіться на нашу столицю. Не кожне місто може похвалитися церквами з правдивою позолотою, а в нас ця позолота і на Лаврі, і на Софії. Київ росте, розбудовується, навкруги кипить робота. І хоч би як там не нарікали на нашого мера Олександра Омельченка за вічно розриті дороги - прийде час і українська столиця стане гарнішою за Париж чи Лондон. А що ж до балачок - нехай говорять. Не критикують лише тих, хто нічого не робить. Київський міський голова сам не байдикує й іншим не дає. Й команду собі підібрав хорошу. Але як би вона не підтримувала, левова доля навантаження все ж падає на одну людину. Раптом щось трапиться не те, Омельченка "будуть бити". Вибори ж не за горами. Опоненти вже нині мізкують, як би його відчутніше, болісніше вщипнути. І можете бути певні - вчепляться за будівництво. Але ж він не палац собі зводить. Місто облаштовує, дороги ремонтує, людям роботу дає. Він будує Київ ХХІ століття.

- А що не вдалося зробити за десять років незалежності?

- Люди досі не усвідомили, що вони можуть і повинні працювати. А держава не змогла створити для людей робочі місця.

- До свого ювілею Україна йде, на жаль, під акомпанемент зарубіжних голосів. Мовляв, корупція нас "заїдає"...

- Корупція є всюди: і в Америці, і в Австралії, і на Гаваях. Це не стільки проблема тих, що беруть, як тих, що дають. Людям часом хочеться здобути щось швидше, не особливо перевтомлюючись. От і використовують або лікті, або блат, або хабарі. Винен тут не стільки капіталізм чи соціалізм, як людська натура. Я інколи виборцям раджу: дали вам мішок гречки, щоб ви за когось проголосували, не можете встояти - беріть, але на виборах вчиніть по совісті.

Щоб стверджувати, велика у нас корупція чи мала, потрібно мати хоч якусь шкалу, якусь систему оцінок, щоб порівняти з чимось можна було. Та й влада, на мою думку, неправильно поводиться: ми дізнаємося, що високий посадовець корупціонер лише тоді, коли він уже впав у немилість. Як, скажімо, в історії з Лазаренком. Був чи не найкращим прем'єром, і раптом "бах" - хабарник...

"Коли люди ситі, вони не ведуть національних війн"

- Як стверджують злі язики, Бідзілю як політика й особистість виліпила епоха соціалістичного інтернаціоналізму, а він тепер її паплюжить на кожному перехресті і навіть не визнає російської мови...

- Дуже принципове питання. Сама собою мова - будь-яка - ні в чому не винна, як і її носії. Вона має право на існування там, де нею користуються. Особисто я ніколи не забороняв російської. Не осуджував людей, які нею розмовляють. Єдине, чого мені хотілося б, щоб у суверенній Україні державні люди вели діловодство українською. Якщо затвердити дві офіційні мови - знову почнуться колотнечі й бійки. Хочете вивчати російську, польську чи угорську - будь ласка. Але в державній установі, на державній посаді не забувайте, що ви представляєте Україну. Особливо у Верховній Раді та в Київраді. Багато хто прикривається тим, що у них, мовляв, акцент не той і вимова корява. Але ж коли ми їдемо до Америки, обов'язково вивчаємо кілька речень, щоб придбати в магазині пару трусів чи сорочок, то там чомусь не боїмося "зіпсувати" англійську. У Києві я сприймаю "русскоязычное население", як на рідному Закарпатті мадяр. Себто угорців. Народ цей ніколи не утискали. Навіть за радянської влади виходили газети їхньою мовою, радіо-, і телепередачі. Створювалися культурні товариства, школи. Але мадяри зневажливо ставилися і до російської, і до української мов. Вважали себе расою вищою. Відрізані кордоном від Угорщини, вони не могли поспіти за її культурним розвитком, а до українського долучатися не хотіли. Тож і залишилися на тому рівні, з яким їхні батьки й діди переселилися до нас. Така ж історія й з російськомовним населенням (хоча й серед нього багато етнічних українців). До Москви далеко, а наше вони сприймати не хочуть. От і виходить щось ні те ні се. Загубилися люди.

- Часто вам доводилося йти на моральні компроміси на догоду власній партійності або в інтересах сумнозвісної "партії влади"?

- Я не пам'ятаю, щоб колись мені доводилося йти наперекір своїй думці чи моралі. Ні. Для мене важлива не "партія влади", а конкретні люди, які її представляють. І багатьох з них я поважаю. В першу чергу тих, хто був на початку дев'яностих у Верховній Раді. Ніколи не забудеться, що саме вона більшістю своєю проголосила суверенітет України ще будучи у складі СРСР. На мою думку, отой перший склад нашого парламенту інтелектуально вищий, ніж усі наступні. Хоча і комуністів там було багато. Одна річ ідеологія, а інша - конкретна людина з її світоглядом і культурою. Та й серед "радянських" комуністів семеро з десяти були-таки справжніми українцями. І коли трапилася нагода проголосити Україну незалежною, багато з них голосували "за".

- Принишкли, але не стихли дебати про великий український герб. Яким ви його собі уявляєте?

- У Східній Європі герби багатоструктурні. Вони складалися віками і мають декілька компонентів. Нова держава може собі дозволити створити і нову символіку. Але не слід намагатися вкласти в один герб всю історію України. Адже дехто хоче вмістити туди і козака, і лева, і калину, і колосок. Звісно, папір витримає: на догоду всім можна всунути що завгодно. Та навіть учням буде важко відтворювати такий переобтяжений, складний герб. Особисто я поки що не готовий сказати, які складові мають там бути, але обов'язково те, що символізуватиме Україну: її хліб, її державність, її демократію. А поки великий герб розробляють, можна користуватися малим.

- Одна зі столичних газет зробила своїм першосторінковим гаслом такі слова: "Відчуй себе українцем!" Невже в Україні й справді не вистачає українського, як вважає дехто з політиків у вишиванках?

- Не треба так вже прямолінійно ставити запитання. Щоб відчути свою належність до нації, треба жити в Україні та працювати заради її добробуту. Як на мене, то трохи зарано відмінили графу у паспорті про те, якої людина крові. Хоча коли люди ситі, вони не ведуть національних війн...

- Ваше ставлення до Михайла Горбачова, якого Борис Олійник удостоїв прізвиська "князь тьми" за розвал Радянського Союзу?

- Я вважаю, що Горбачов, який почав перебудову, заслуговує навіть пам'ятника при житті. Колись ми з моїм братом сперечалися про те, кого з радянських діячів варто було б увічнити в граніті. Першим у цьому списку визначили Микиту Хрущова, який, попри всю свою дивакуватість, насмілився осудити Сталіна й наказав винести його прах із мавзолею, де він лежав поряд з Леніним. Потім - Андропов, який почав наводити "залізну" дисципліну. Може, десь він і вхопив через край, але при ньому порядок у країні був. А далі вже й Горбачов, який дав нам свободу слова, відкрив кордони, зруйнував Берлінську стіну і, настоявши на невідкладному прийнятті закону про свободу слова й віросповідання, проклав дорогу до храму. До речі, греко-католицька церква вийшла з підпілля саме під час перебудови.

- На останньому подихові тоталітарної системи Леонід Кравчук (тоді він був головним ідеологом ЦК Компартії України) не побоявся вступити в теледебати з засновниками Народного руху України. А у вас ніколи не виникало бажання посперечатися з першим президентом України?

- Виникало, особливо тепер. Свого часу (з 1992 по 1995-й) я був представником президента України в Московському районі столиці. І лише мені одному з чотирнадцяти районних керівників Леонід Макарович оголосив догану.

- За що?

- Не знаю й посьогодні за що. Однак повернімося до вашого запитання. Звісно, Кравчук уже ввійшов в історію як перший президент України. Хоч це заслуга не стільки його, скільки народу, який довірив йому незалежну державу.

- Ваш життєвий девіз?

- Бути українцем, жити в Україні і щиро творити її.



прочитало 11820 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.2635 sec