Хроніки Голодомору

Галина Іванівна КОЖМЯК, 1936 року народження, місто Київ
— Протягом багатьох років у нашій сім’ї не вели розмов про Голодомор. Інколи батьки, коли ми вередували і чогось не хотіли їсти, говорили: “Ви ще голоду не знаєте, щоб швиденько тарілки стали пустими”.

Десь у 70-х роках я прийшла до батьків і застала в гостях батькового молодшого брата, який розповідав про те, що в 1932—1933 роках він виховувався в дитячому будинку. На моє запитання, чому він при живих батьках перебував у дитячому будинку відповів, що в 1932—1933 роках в країні був страшний (я підкреслила це слово, бо воно прозвучало в розповіді) голод. Батьки залишали вдома молодших дітей при сім’ї, а старших віддавали до дитячих будинків, де їх годували і вони мали змогу вижити, не померти з голоду. Після цього мої батьки почали розповідати про “страшний голод”, називаючи його голодовкою. Вони говорили про те, що на привокзальну площу приводили, привозили дітей і залишали їх, маючи надію, що заберуть до дитячого будинку.

А мама розповіла жахливу історію про те, як на розі вулиць Франка (тоді вона називалася Нестерівська) і Леніна, де знаходилася тоді аптека, на сходинках лежала мертва жінка, а мале дитинча шукало грудь, рученятами намагалося розстебнути ґудзики.

Федосія КУЗЬМЕНКО, село Вигурівщина-Троєщина
— Страшна трагедія трапилася на Мигашковому кутку с. Троєщина. Дві дівчинки, пухнучи від голоду, вирили у сусіда кілька кущів картоплі, яку він недавно посадив. Не встигли навіть з’їсти, як сусід прибіг, схопив їх і замкнув у своєму погребі.

Рятувати не було кому, бо батьки вмерли від голоду зимою, і вони залишилися сиротами. Три дні він морив дітей голодом. Ще й воду лив через трубу на них. Три дні сусіди чули їх плач і благання. А потім діти замовкли назавжди.
А ще одного хлопця, теж сироту, за те, що вирив кубах картоплі, посадили в “холодну” (приміщення біля сільради). Потім сільські активісти вночі вивели його на Горби (урочище на хуторі), викопали яму і живим закопали. Хлопець просився, плакав, намагався вилізти, але його били й штовхали назад у яму, поки він знесилів і помер.
Як жили ці люди все життя? Чи не снилися їм оті дитячі руки, що простягав із ями голодний напівживий хлопчик? Отак будували комунізм.

А тепер вони ще й не хочуть визнати Голодомор на Україні! Кажуть, треба молитися за ворогів. Та хай вони вищезнуть усі зі своїми сім’ями разом. А померлим, страждальцям — царство небесне і вічний спокій.

Любов Федорівна ТОВЩАК, 1922 року народження, місто Київ
— На початку 1930-х років жили у Києві на вул. Новозабарській, 91, у власному старому будинку. Мама була домогосподаркою, няньчила малих дітей, доглядала корову. Батько був ювеліром у майстерні, був майстром на всі руки.

У 1932 р. настав голод. Хліба вдома не було взагалі. Рятувалися лише тим, що було молоко. Добре пам’ятаю, як ми з братиком лазили по холодній печі і переривали всі ковдри і рядна. Мама гримнула на нас, щоб не робили гармидеру, а ми думали знайти в речах на печі хоч крихти сухарика чи зернину. Їли лушпайки з картоплі.

У Києві було багато біженців, ходили просили хліба, також в той час було багато вошей.

Пам’ятаю, що у нас на городі здох чужий кінь, то тут же на нього накинулися пухлі голодні люди, різали шматками і розтягували по хатах.

Навесні 1933 р. в комерційних магазинах почали продавати за великою ціною хліб. Люди починали займати чергу за хлібом ще звечора, підміняли один одного, щоб достоятись і купити одну хлібину. Якось мама простояла в черзі всю ніч, а на день все ж таки купила хлібину, прийшли ми з братом, та ідучи з мамою додому по дорозі потроху щипали та їли хліб, доки прийшли додому — то й хлібину з’їли. Щоб врятувати сім’ю від голоду, батько пішов на роботу у “Торгсін”. Батько приймав золото у скупку. На роботі йому давали продуктовий пайок, що й допомагало родині вижити. Пайок був не- значний, але була ще й корова, з молоком, тому й вижили.

Потім батько перейшов у майстерню “Гравюрчас”, що була на Хрещатику, ремонтував годинники, виготовляв футляри для годинників. В цій майстерні підробляла і мама.

У 1938 році 30 березня заарештували батька. Вночі, коли ми спали, приїхали НКВС, забрали батька. Нас оголосили ворогами народу. Маму наступного дня викликали в міліцію, забрали паспорт і наказали дітей (мене з братом) віддати в дитячий будинок, а самій виселятись за 50 км від Києва. Мама поїхала у Чернігівську область в м. Остер, переховувалася два тижні, а ми були самі, варили суп на примусі з чого могли, гляділи хату й чекали на маму. Коли мама повернулася, кілька місяців переховувалася в хаті, а як хтось приходив, ми відкривали ляду в погріб і мама там переховувалась. Бідували страшенно.

Батька видав сестрин чоловік, якого заарештували раніше. Слідчий дядькові сказав: “Видай 50 чоловік, а 51 — хоть свою жінку”. Спочатку дядько не видавав, а одного разу (це вже розказував чоловік, який сидів з дядьком в одній камері і вийшов з тюрми живим) повернувся в камеру заплаканим. А невдовзі батька заарештували. Мама ходила до батька в тюрму, яка була на Печерську. Носила передачу. Черга до вікна в тюрму була кілометрова. Мама вистояла чергу, наглядач подививсь у список і аж вжахнувся. Наглядач сказав, що батько засуджений на 10 років без права переписки, передачу не взяв.

Батька на той час вже не було в живих — 29 квітня 1938 року його розстріляли у Биківні. Про це ми взнали лише після смерті Сталіна, коли нам прийшла довідка про реабілітацію.
Батька судила “трійка НКВС”, приговор виконали дуже швидко.

Мама знайшла адвоката, який порадив написати листа на ім’я Хрущова, який очолював Україну в 1937—38 pp., про те, що ми з братом діти, піонери 5 і 7 класу, просимо нашу маму залишити з нами. Але невдовзі і адвоката заарештували й репресували.

Від Хрущова прийшла відповідь: “Жінку залишити з дітьми. Поновити в правах. Видати новий паспорт”. Мама отримала паспорт, а невдовзі приходить міліціонер і приносить паспорт, що забрали, коли заарештували батька. І страшенно здивувався, що мама вже має паспорт.

Нам повідомили з НКВС, що батько помер від сепсису 7 березня 1942 року в місцях позбавлення волі, хоча батька не було вже майже 4 роки, де саме помер — не вказували.

У кінці 1980-х років я написала листа в КГБ. Невдовзі мені передзвонили і сказали, що батька розстріляли відразу після арешту, але були такі часи, що не можна було говорити правду. А в жовтні 1992 р. з Управління Служби безпеки України по м. Києву та Київській області прислали листа із “Мисливським квитком” мого батька, що зберігся в матеріалах його справи. Це все, що залишилося від батька, а його вже не повернеш. Але пам’ять про батька завжди буде жива.

Микола Іванович ЯНЕНКО, 1917 року народження, місто Київ
— У 1932—1933 роках був голодомор, тоді я був школярем. Мені було 15 років. Я ходив в школу № 89, в 7 клас. На Ювбазі (базарі) я торгував сигаретами. Купляв за 25 коп. пачку, продавав по одній паперосі по 2 копійки і мав 50 копійок. Тоді я жив на вулиці Жилянській, зараз вона Саксаганського. Я бачив, як на вулицях і на дорогах лежали трупи людей. Їх піднімали і кидали на машину. Хто був живий, просили їсти. На прохання рідного брата матері Прохора Курінного я поїхав у село Прохорівку Гельнезівського району Полтавської області. Там жила його дружина з двома малими дітьми. Брат Прохір тоді був у Білорусії і віз додому продукти харчування, які він заробив на роботі. Ми їхали з ним поїздом до Золотоноші. Приїхали у 12 годин дня, але дядько Прохір іти додому боявся, бо його можуть пограбувать дорогою. Ми дождались вечора і почали іти. Уже перейшли 5 сіл, но нікого не зустріли із людей, ні котів, ні собак не було видно. Вікна були забиті, не було ніде світла у вікнах. Було дуже тяжко і боязно, як на кладовищі. Коли ми прийшли у своє село, дядько довго стукав у свою хату, ніхто не відповідав. Дядько почав плакати і просити її відчинить двері, коли вона впізнала його, відчинила двері. Ми зайшли і побачили дуже худеньких діток, вони були схожі на головастиків (страшні, голови великі). Жінка попередила дядька, щоб не показувалися, бо прийдуть, вб’ють мене, з’їдять мене і дітей. У хаті було темно, світло не запалювали. Дядько просив їсти. Треба їсти трохи, щоб зразу не вмерли. У сусіда поруч дітей з’їли. Діти їли дітей. На селі був повний голодомор. Вечором поїхали в Київ, дядько поїхав на заробітки в Білорусію. Через півтора місяця, коли він приїхав у Київ із харчами, поїхав у село Прохорівку. Через 2—3 дні приїхав він із села і каже, що жінка і двоє дітей померли від голоду. Він був у дуже тяжкому моральному стані, і не знав, що його далі робити. Коли він поїхав, більше його ніхто не бачив. Не відомо, де дівся мій дядько Прохір Курінний.