images


images
 Логотип видання 'Хрещатик'

images | | | | |        facebook новини в RSS-форматі номер в PDF-форматі
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images НОВОСТИ
новини українською новости на русском
19:19 |  Перші помічники людства
17:48 |  Як зробити гуртожиток раєм?
18:31 |  До зими готові!
10:28 |  Платіть менше – отримуйте більше
17:20 |  7 ПРИЧИН ЧОМУ
14:08 |  Про що говорить колір вашої білизни?
12:36 |  Допоможе бути пунктуальним?
12:06 |  НЕ КУПУЙТЕ ПРАВА!
08:07 |  Грати чи не грати? Ось у чому питання

новости RSS  |  все новости
полоса

images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

раделитель розцінки на рекламуРеклама
раделитель меню репроцентрКольороподіл/репроцентр
images меню государственные закупкиДержавні закупівлі
images

Бюджет Києва 2017 Бюджет міста Києва на 2017 рік
images
фото "Картка киянина". Інформаційна сторінка
images
фото Контактний центр
міста Києва - 1551
images
images
images
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    
виходить у вівторок, середу, п‘ятницю images 18 липня 2008 року, п'ятниця  №126 (3342) images
images
полоса
images
images
Пам'ять
images  
images
images
images
18/07/2008



images
Хроніки Голодомору Спогади мешканців Києва та передмістя про страшні часи геноциду 1932—1933 років
images

Галина Іванівна КОЖМЯК, 1936 року народження, місто Київ
— Протягом багатьох років у нашій сім’ї не вели розмов про Голодомор. Інколи батьки, коли ми вередували і чогось не хотіли їсти, говорили: “Ви ще голоду не знаєте, щоб швиденько тарілки стали пустими”.


Десь у 70-х роках я прийшла до батьків і застала в гостях батькового молодшого брата, який розповідав про те, що в 1932—1933 роках він виховувався в дитячому будинку. На моє запитання, чому він при живих батьках перебував у дитячому будинку відповів, що в 1932—1933 роках в країні був страшний (я підкреслила це слово, бо воно прозвучало в розповіді) голод. Батьки залишали вдома молодших дітей при сім’ї, а старших віддавали до дитячих будинків, де їх годували і вони мали змогу вижити, не померти з голоду. Після цього мої батьки почали розповідати про “страшний голод”, називаючи його голодовкою. Вони говорили про те, що на привокзальну площу приводили, привозили дітей і залишали їх, маючи надію, що заберуть до дитячого будинку.


А мама розповіла жахливу історію про те, як на розі вулиць Франка (тоді вона називалася Нестерівська) і Леніна, де знаходилася тоді аптека, на сходинках лежала мертва жінка, а мале дитинча шукало грудь, рученятами намагалося розстебнути ґудзики.

Федосія КУЗЬМЕНКО, село Вигурівщина-Троєщина
— Страшна трагедія трапилася на Мигашковому кутку с. Троєщина. Дві дівчинки, пухнучи від голоду, вирили у сусіда кілька кущів картоплі, яку він недавно посадив. Не встигли навіть з’їсти, як сусід прибіг, схопив їх і замкнув у своєму погребі.

Рятувати не було кому, бо батьки вмерли від голоду зимою, і вони залишилися сиротами. Три дні він морив дітей голодом. Ще й воду лив через трубу на них. Три дні сусіди чули їх плач і благання. А потім діти замовкли назавжди.
А ще одного хлопця, теж сироту, за те, що вирив кубах картоплі, посадили в “холодну” (приміщення біля сільради). Потім сільські активісти вночі вивели його на Горби (урочище на хуторі), викопали яму і живим закопали. Хлопець просився, плакав, намагався вилізти, але його били й штовхали назад у яму, поки він знесилів і помер.
Як жили ці люди все життя? Чи не снилися їм оті дитячі руки, що простягав із ями голодний напівживий хлопчик? Отак будували комунізм.


А тепер вони ще й не хочуть визнати Голодомор на Україні! Кажуть, треба молитися за ворогів. Та хай вони вищезнуть усі зі своїми сім’ями разом. А померлим, страждальцям — царство небесне і вічний спокій.

Любов Федорівна ТОВЩАК, 1922 року народження, місто Київ
— На початку 1930-х років жили у Києві на вул. Новозабарській, 91, у власному старому будинку. Мама була домогосподаркою, няньчила малих дітей, доглядала корову. Батько був ювеліром у майстерні, був майстром на всі руки.

У 1932 р. настав голод. Хліба вдома не було взагалі. Рятувалися лише тим, що було молоко. Добре пам’ятаю, як ми з братиком лазили по холодній печі і переривали всі ковдри і рядна. Мама гримнула на нас, щоб не робили гармидеру, а ми думали знайти в речах на печі хоч крихти сухарика чи зернину. Їли лушпайки з картоплі.

У Києві було багато біженців, ходили просили хліба, також в той час було багато вошей.

Пам’ятаю, що у нас на городі здох чужий кінь, то тут же на нього накинулися пухлі голодні люди, різали шматками і розтягували по хатах.

Навесні 1933 р. в комерційних магазинах почали продавати за великою ціною хліб. Люди починали займати чергу за хлібом ще звечора, підміняли один одного, щоб достоятись і купити одну хлібину. Якось мама простояла в черзі всю ніч, а на день все ж таки купила хлібину, прийшли ми з братом, та ідучи з мамою додому по дорозі потроху щипали та їли хліб, доки прийшли додому — то й хлібину з’їли. Щоб врятувати сім’ю від голоду, батько пішов на роботу у “Торгсін”. Батько приймав золото у скупку. На роботі йому давали продуктовий пайок, що й допомагало родині вижити. Пайок був не- значний, але була ще й корова, з молоком, тому й вижили.

Потім батько перейшов у майстерню “Гравюрчас”, що була на Хрещатику, ремонтував годинники, виготовляв футляри для годинників. В цій майстерні підробляла і мама.

У 1938 році 30 березня заарештували батька. Вночі, коли ми спали, приїхали НКВС, забрали батька. Нас оголосили ворогами народу. Маму наступного дня викликали в міліцію, забрали паспорт і наказали дітей (мене з братом) віддати в дитячий будинок, а самій виселятись за 50 км від Києва. Мама поїхала у Чернігівську область в м. Остер, переховувалася два тижні, а ми були самі, варили суп на примусі з чого могли, гляділи хату й чекали на маму. Коли мама повернулася, кілька місяців переховувалася в хаті, а як хтось приходив, ми відкривали ляду в погріб і мама там переховувалась. Бідували страшенно.


Батька видав сестрин чоловік, якого заарештували раніше. Слідчий дядькові сказав: “Видай 50 чоловік, а 51 — хоть свою жінку”. Спочатку дядько не видавав, а одного разу (це вже розказував чоловік, який сидів з дядьком в одній камері і вийшов з тюрми живим) повернувся в камеру заплаканим. А невдовзі батька заарештували. Мама ходила до батька в тюрму, яка була на Печерську. Носила передачу. Черга до вікна в тюрму була кілометрова. Мама вистояла чергу, наглядач подививсь у список і аж вжахнувся. Наглядач сказав, що батько засуджений на 10 років без права переписки, передачу не взяв.

Батька на той час вже не було в живих — 29 квітня 1938 року його розстріляли у Биківні. Про це ми взнали лише після смерті Сталіна, коли нам прийшла довідка про реабілітацію.
Батька судила “трійка НКВС”, приговор виконали дуже швидко.

Мама знайшла адвоката, який порадив написати листа на ім’я Хрущова, який очолював Україну в 1937—38 pp., про те, що ми з братом діти, піонери 5 і 7 класу, просимо нашу маму залишити з нами. Але невдовзі і адвоката заарештували й репресували.

Від Хрущова прийшла відповідь: “Жінку залишити з дітьми. Поновити в правах. Видати новий паспорт”. Мама отримала паспорт, а невдовзі приходить міліціонер і приносить паспорт, що забрали, коли заарештували батька. І страшенно здивувався, що мама вже має паспорт.

Нам повідомили з НКВС, що батько помер від сепсису 7 березня 1942 року в місцях позбавлення волі, хоча батька не було вже майже 4 роки, де саме помер — не вказували.

У кінці 1980-х років я написала листа в КГБ. Невдовзі мені передзвонили і сказали, що батька розстріляли відразу після арешту, але були такі часи, що не можна було говорити правду. А в жовтні 1992 р. з Управління Служби безпеки України по м. Києву та Київській області прислали листа із “Мисливським квитком” мого батька, що зберігся в матеріалах його справи. Це все, що залишилося від батька, а його вже не повернеш. Але пам’ять про батька завжди буде жива.

Микола Іванович ЯНЕНКО, 1917 року народження, місто Київ
— У 1932—1933 роках був голодомор, тоді я був школярем. Мені було 15 років. Я ходив в школу № 89, в 7 клас. На Ювбазі (базарі) я торгував сигаретами. Купляв за 25 коп. пачку, продавав по одній паперосі по 2 копійки і мав 50 копійок. Тоді я жив на вулиці Жилянській, зараз вона Саксаганського. Я бачив, як на вулицях і на дорогах лежали трупи людей. Їх піднімали і кидали на машину. Хто був живий, просили їсти. На прохання рідного брата матері Прохора Курінного я поїхав у село Прохорівку Гельнезівського району Полтавської області. Там жила його дружина з двома малими дітьми. Брат Прохір тоді був у Білорусії і віз додому продукти харчування, які він заробив на роботі. Ми їхали з ним поїздом до Золотоноші. Приїхали у 12 годин дня, але дядько Прохір іти додому боявся, бо його можуть пограбувать дорогою. Ми дождались вечора і почали іти. Уже перейшли 5 сіл, но нікого не зустріли із людей, ні котів, ні собак не було видно. Вікна були забиті, не було ніде світла у вікнах. Було дуже тяжко і боязно, як на кладовищі. Коли ми прийшли у своє село, дядько довго стукав у свою хату, ніхто не відповідав. Дядько почав плакати і просити її відчинить двері, коли вона впізнала його, відчинила двері. Ми зайшли і побачили дуже худеньких діток, вони були схожі на головастиків (страшні, голови великі). Жінка попередила дядька, щоб не показувалися, бо прийдуть, вб’ють мене, з’їдять мене і дітей. У хаті було темно, світло не запалювали. Дядько просив їсти. Треба їсти трохи, щоб зразу не вмерли. У сусіда поруч дітей з’їли. Діти їли дітей. На селі був повний голодомор. Вечором поїхали в Київ, дядько поїхав на заробітки в Білорусію. Через півтора місяця, коли він приїхав у Київ із харчами, поїхав у село Прохорівку. Через 2—3 дні приїхав він із села і каже, що жінка і двоє дітей померли від голоду. Він був у дуже тяжкому моральному стані, і не знав, що його далі робити. Коли він поїхав, більше його ніхто не бачив. Не відомо, де дівся мій дядько Прохір Курінний.

 

 

Фото Володимира СТРУМКОВСЬКОГО

прочитало 3127 человек      images  
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images


images
© Редакцiя газети "Хрещатик".

У разi використання матерiалiв сайту,
гіперпосилання на www.kreschatic.kiev.ua обов'язкове.

Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
bigmir)net TOP 100 images



: 0.4991 sec