Останній автограф

Олена Шовгенова (таке було дівоче прізвище Олени Теліги) 1918 року переїхала з родиною з Петрограда до Києва. Батько, Іван Опанасович, визначний гідротехнік і меліоратор, виходець із Харківщини, став працювати в столичному політехнічному інституті, а потім керував департаментом шляхів, що містився на вулиці Фундуклеївській (тепер Богдана Хмельницького), 10. Організатор водного господарства України. Член уряду УНР.

Коли більшовики прийшли до влади й почалися масові репресії, емігрував до Чехії. Там у 1922 — 1929 роках був професором Української господарської академії та її першим ректором. Пізніше працював за фахом у Варшаві й брав участь у роботі Українського наукового інституту.

Опинившись також в еміграції, Олена навчається в педагогічному інституті в Празі. У Чехії знайомиться з кубанським козаком, бандуристом Михайлом Телігою. Тоді вже вона й стає — після гучного весілля — Оленою Телігою. Тут відбувалося її становлення як поетеси, публіциста, літературознавця. У Варшаві, куди перебралася з чоловіком, учителювала, дописувала до львівського “Вісника”. А в Кракові очолювала мистецьке товариство і була активісткою Культурної реферантури Проводу українських націоналістів (разом з Олегом Ольжичем).

Короткими штрихами змальовує Оленин портрет письменник Улас Самчук у художньо-документальному романі “На білому коні”:

— Пригадую цю зустріч у подробицях, — пише він. — Надворі накрапає. Близько третьої години по обіді. Заходжу до каварні (кав’ярні) в товаристві Миколи Чирського (український поет і драматург). Тиша, спокій. Небагато гостей. Деякі з них грають у шахи. І враз по сходах (бо каварня містилася в сутеренах) легко й звинно вбігає дівчина років двадцяти у прозорому яснозеленому плащі. Ми з Чирським сиділи, пили каву й обговорювали якісь наші театральні комбінації, коли, не пригадую хто шепнув: “Олена!” Я знав кілька Олен, а з однією з них попрощався недавно на вокзалі у Бойтені, але тут була та Олена, яка, пам’ятаю, казала:

Залізну силу, що не має меж,

Дихання Боже в сльози

перетопить,

І скрутить бич безжалісних

пожеж

З маленьких іскор, схованих

у попіл.

І виявилося, що це не так дівчина двадцяти років, як елегантна пані літ тридцяти, з прекрасним темнобронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними зеленкавими очима.

Саме знайомство було просте, вона, що знала вже Чирського, підійшла до нашого столика і, коли той нас представляв, сказала:

— То це так виглядає Самчук? — вимовляючи моє прізвище “Самчюк”.

— Ви, здається, розчаровані? — запитав я.

— А думала, ви гігант! “Волинь”, “Кулак”... А між іншим... “Кулак”. Ви для мене не “Волинь”, а “Кулак”. Читала його два рази...

— Для мене це несподіванка,— сказав я.

— А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев...

— А це всього лиш Улас,— казав я далі.

— Зовнішність може бути оманною,— вставив Чирський. Вона дивилася мені просто у вічі, ніби хотіла щось розгадати.

Я почав бувати у Теліг вдома, на вулиці Славкавській (у Кракові), познайомився близько з кубанським та уенерівським козаком Михайлом, від якого вона дістала картинне прізвище; ми разом їздили на прогулянки за місто, фотографувалися. Для мене Олена була великою несподіванкою і відкриттям. Починаючи від того “Кулака”, я був вражений її екзальтованою, напруженою, невтомно грайливою вдачею. Усе, що вона висловлювала у своїх віршах чи в своїй поведінці, було в неї автентичним. Уміла дуже чітко і дуже категорично розрізняти людей, ставити між ними відповідні знаки чи навіть “гострі межі”, чи — “комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх”. І вміла тих людей вибирати, пізнавати й підкорювати.

В особливих, можна сказати, екстремальних ситуаціях Олена виявляла оте найсокровенніше, що заклали їй у гени батьки. Ось епізод, де вона продемонструвала святая святих справжнього українця — національну гідність. Перед відбуттям в Україну (нездоланне тяжіння до Києва жило в її душі повсякчас) Олена розповіла Уласові Самчуку:

— Це було десь двадцять третього року, як ми з мамою йшли з Києва до Польщі. Нас переводила через кордон якась контрабанда. Ніч, дощ... Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червонців. І це не був тільки кордон, особливо для мене. Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши кордон, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише “в Європі”, а й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило “на мові” і було за “самостійну”. Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповнюють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують. Така собі Богом дана Русь, у якій усі оті “полячішкі” і “чухна” лише “дрянь”, котра кричить, що їй “автономія нужна”... Мегаломанійна атмосфера, де, одначе, відбувалися “умопомрачальні” процеси у вигляді контроверсійної і контрапунктуальної культури.

Але повернімося до дійсності! Говорімо про Євгенію Гранде, як казав Бальзак. Говорімо про себе. Я не була петроградка. Я була петербуржанка. Я там народилася, виростала, вчилася. І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозефському містечку, що звалося Подєбради, в новій маленькій Чехословацькій Республіці, з царствуючим професором Масариком, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не хто інший, як ректор школи, котру звуть Господарською академією, де викладають “на мові” й де на стінах висять портрети Петлюри. І (о жах!) навіть приватно і навіть удома розмовляють тією самою “нікому не зрозумілою”, як у нас звичайно казали, мовою.

Уявіть мої переживання! Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і матір’ю з приводу цього. Мої рідні брати Лев і Сергій і досі не здають позицій великодержавності, а Сергій навіть править там за “ізвестнаво русскаво поета”. Моїм товариством були “істінно русскіє люді”, з ними я приятелювала, читала Гумільова, і знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості.

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, було одна мить... Це було на великому балу в залах Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачий язик”, “мордописня”... Всі з того реготали... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати!”

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене “ревіндикованою”. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі й далі... Ознайомилася з писаннями Донцова, пізнала Липу, Маланюка, Мосендза. Ми заговорили про призначення України мовою Шевченка, і тепер я повертаюся до мого Києва. І чи ж не є цей довгий шлях моєї одіссеї нашим довгим шляхом взагалі, і чи не варто нам бути учасниками такого переродження, замість второваного, казенного, накинутого і неприродного стану, в котрому Петербург, чи Петроград, чи Ленінград хоче бачити грандіозну проблему, якою є штучний зліпок мов і рас — Радянський Союз. Уявімо собі на хвилинку тупого, впертого ігноранта — російського шовініста у ролі, скажімо, розумного стратега, замість безглуздого стратагема. Уявімо собі, які шалені можливості мали вони в минулому. З якими аспіраціями культури, якими можливостями господарства. Коли б, замість політики “собачої мови” та обрали політику розуму, гідності як своєї, так і всіх біля себе. Тож Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються. Насилувана правда, зневажена гордість помстяться в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому — нічого. Тут не поможе НКВД. Для тупих, для дурних, для хворих — так. Але не для мене, не для вас... О, змусити! Це можливо. Хвилево. Але не вирішити, не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!

На початку німецько-радянської війни Олена Теліга дісталася Львова, а звідти з похідними групами ОУН доправилася до Києва. Палка патріотка, вона наївно вірила в можливість організувати на окупованих землях наше власне державне життя, зробити Україну незалежною. Тут, у Києві, стала головою новоутвореної Спілки письменників та редактором літературного тижневика “Літаври”, що виходив при щоденній газеті “Українське слово”. Після заборони її гітлерівцями відмовилася співпрацювати з пронімецьким “Новим українським словом”.

9 лютого 1942 року почалися арешти. Друзі її попереджали, що гестапо готує засідку на вулиці Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка. Але вона тікати не збиралася. Це був її вибір, її шлях. З Оленою пішов на загибель і Михайло. Коли його затримали, то назвався теж літератором, щоб бути ближче до неї.

У київському гестапо Олена перебувала в камері № 34. І на сірій холодній стіні залишила нам останній автограф — тризуб та напис: “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”.

22 лютого, 60 років тому, письменницю-патріотку і громадську діячку було розстріляно в Бабиному Яру разом з її чоловіком та соратниками. Там, де нині стоїть телевізійна вежа...

Вшановуємо її світлу пам’ять, а в серці відлунюють пророчі Оленині рядки:

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені

найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне

умирання