“Партачі життя”

— Бути відзначеною в ювілейний рік, коли держава святкує своє п’ятнадцятиріччя, велика честь і велика відповідальність,— наголосила Надія Іванівна.— Від сьогодні Олена Теліга не тільки об’єкт мого наукового дослідження, а й етична норма, на яку я маю рівняти власне життя. Ми нічого не знали про Олену Телігу, бо тоталітарна система вважала її ворогом. Товариство імені Олени Теліги і його керівник Ольга Кобець звернулися до мене, як до історика, аби пошукала в архівах документи, пов’язані з письменницею. Адже раніше друкували її лише за кордоном. Збірник її творів був недоступним для широкого загалу. Наслідки мого пошуку втілилися в статтю, а згодом у книги. Її твори не можуть залишати байдужими. Глибоко аналітичні, вони актуальні й сьогодні. Олена Теліна в часи Другої світової війни закликала націю до єдності. Це питання гостро стоїть і сьогодні. У мистецтві вона шукала ті цінності, які скріплюють, а не роз’єднують націю.

Надія Миронець народилася на Полтавщині, в селі Михновцях Лубенського району. Закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка. Автор понад двохсот наукових і науково-публіцистичних праць, серед яких — “Олена Теліга. Листи. Спогади”, “На тлі трагічної долі”. Пані Надія ініціювала видання книги “Олена Теліга: О краю мій”, в якій зібрано творчу спадщину героїчної жінки.

У президії фундатори премії: останній президент Української Народної Республіки в екзилі, голова Організації українських націоналістів Микола Плав’юк, почесний голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги Ольга Кобець, голова Крайової управи стрілецької громади (Канада) Богдан Мельничук... А також минулорічні лауреати премії — Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Ніна Марченко, Лариса Крушельницька, Оксана Пахльовська.

Лауреат 2005-го, професор, завідувач кафедри україністики Римського університету “Ла Сап’єнца” Оксана Пахльовська вручила пані Надії диплом, а Микола Плав’юк премію, еквівалентну тисячі доларів. Він наголосив, що Україні є ким пишатися, та чимало наших земляків, на жаль, можна назвати “партачами життя”, як це свого часу зробила Теліга. Потрібно дбати про те, щоб на їхнє місце прийшли ті, хто уболіває за державу.

Ліна Костенко із сумом у голосі пригадала, що шість років тому, коли вручали їй цю почесну премію, вона також згадувала статтю Олени Теліги “Партачі життя”.

— Невже й через десять років вона ще буде актуальною? — з болем запитала видатна наша сучасниця.— Від чого ми нині не залежимо? По-моєму, від здорового глузду. Нині перенесли святкування Дня незалежності, бо розбився російський літак. Велика трагедія. Але чому не через те, що під Києвом у ці дні сталася страшна автокатастрофа, а Новобогданівка знову розстрілює власний народ? А її мешканці вимагають, аби їм присвоїли звання учасників війни.

До слова, десятиріччя нашої незалежності ми святкували під час пожежі на шахті, коли ще не відкопали кількох шахтарів, нагадала поетеса. А Чорнобиль? Нині ми говоримо про Голодомор, коли вимерли цілі села. Але ж і Чорнобиль спустошив не одне село. І не тільки в тридцятикілометровій зоні. Забуття — це зрада. Нині ми стоїмо перед проблемою страшної підміни понять і загрозою втратити Україну.

Нещодавно поховали Надійку Світличну,— продовжує пані Костенко.— На жаль, вона повернулася в могилу в незалежній Україні. Поряд із нею лежать: Іван і Льоля Світличні, Василь Стус, Іван Миколайчук, Леонід Осика... Мені здалося, що ці люди не в могилах — у окопах. Лінію оборони нині тримають мертві. Коли вже живі зможуть її тримати? Адже в день святкування незалежності в Севастополі на вулиці вийшли люди з антидержавними гаслами. З плакатами “Окупанты, долой из Крыма”. Наш жовто-блакитний прапор порівнювали з фашистською свастикою. І ніхто їх не зупинив.

Либонь Нацрада з питань духовності при Президентові України не дуже старанно працює або немає чого радити, чи Президентові не потрібні поради. Тому я збираюся ініціювати прийняття закону про кримінальну відповідальність за національну чи расову образу.