RSS
PDF-версiя
Урочистості на честь сторічного ювілею поетеси розпочалися в Бабиному Яру, біля символічної могили синів і доньок українського народу, замордованих фашистами. Тут у лютому 1942-го розстріляли також Олену Телігу та її чоловіка Михайла. Біля дубового хреста, встановленого 22 лютого 1992 року стараннями Організації Українських Націоналістів (у ті часи ім’я патріотки в Україні мало хто знав), зібралася громада, щоб ушанувати пам’ять тих, хто поклав свою долю на вівтар свободи Вітчизни. Заупокійну службу по невинно убієнних відправили Патріарх Київський і всієї України-Руси Святійший Філарет та єпископ Києво-Вишгородської української греко-католицької церкви Богдан.
— Це святе для кожного українця місце. Олена Теліга боролася за незалежну суверенну Україну й віддала за це своє молоде життя. Любила українську землю, український народ, мріяла про незалежну Українську державу,— сказав Патріарх. Її дух кличе нас не на словах, а на ділі любити свою Вітчизну, берегти те, за що гинули справжні патріоти.
Єпископ Богдан додав, що Олена Теліга була найвидатнішою після Лесі Українки жінкою за розмахом духу, патріотизму й вірності. Тілесно відійшла, але передала нащадкам ту свою силу, котра на пустила її з рідної землі в годину небезпеки.
Останній президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав’юк наголосив, що страдницький шлях поетеса вибрала свідомо. І в цей трагічний ювілей маємо пам’ятати: ще лишилися ті, хто боровся проти загарбників за волю свого краю — ветерани Української Повстанської Армії. Їх належить визнати на державному рівні.
Голова Української республіканської партії “Собор”, народний депутат Анатолій Матвієнко виокремив кілька уроків, які треба засвоїти, взявши за приклад життя справжньої патріотки.
— Перший урок такий: Олена Теліга виросла в російськомовному середовищі, та не асимілювалася. Її поезія має викресати іскру гордощів у кожному з нас, розбудити дух, допомогти усвідомити свою належність до великого народу. Другий урок: поетеса не мала ілюзій щодо фашистського режиму, та шукала компроміс на користь своєї Вітчизни при цьому не покрививши совістю. Важливо й нам визначити межу, яку не можна переступити. Третій урок: Олена Теліга могла вибирати шлях. Скажімо, продовжувати видавати часопис “Літава”, дещо змінивши орієнтацію на догоду гестапівському режимові. Не пішла на це. Між кар’єрою, життям і Україною вибрала Україну, бо керувалася вищими інтересами. Нині нам потрібна свобода, як кисень. Свобода, незалежність і єдність — ось про що маємо дбати передусім. І не треба посипати голову попелом, треба працювати...
У часи фашистської окупації Олена Теліга започаткувала в Києві Спілку письменників, де гуртувалися колеги по перу. Як сказав заступник Київського відділення Спілки письменників України Василь Фольварочний, вона відкрила фронт борців словом. Знаючи, що на неї читає смертельна небезпека, вранці того трагічного дня (9 лютого 1942-го) все-таки пішла на вулицю Трьохсвятительську. “Я не можу не піти, бо там зберуться люди, які повірили нам. Не можу їх підвести”,— відповіла вона на застереження. І пішла, щоб не повернутися. Понесла свій хрест на Голгофу. Немов передчуваючи ранню кончину, вона просила в долі “гарячу смерть, не зимне умирання”. “Щоб колосились зерна перемоги”, ладна була кинути “серце у крижаний простір”. Отож закликала: “Перейдімо убрід бурхливі води”... І таємно перейшла прикордонну річку Сян, повернулася до Києва, який залишила шістнадцятилітньою, в 1922-му. Повернулася в улюблений Золотоверхий у жовтні 1941-го, а в лютому 1942-го опинилася в катівні. Не скорилася. “Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга”,— такий напис залишила на тюремній стіні. Навіть фашистські солдати дивувалися, як мужньо прийняла смерть ця вродлива молода жінка.
Не йшла на компроміс із власним сумлінням і в творчості, і в житті. Відвага і мужність — передусім. “Партачів життя” зневажала, бо “вони не мають відваги, без якої героїзм не пустить коріння. Вони, як соняхи, хилять свої голови то в один, то другий бік...”
Ольга Кобець розповіла, що згідно з президентським указом за сприяння київської влади невдовзі в Бабиному Яру постане пам’ятник Олені Телізі. За втілення задуму відповідають Київська міська державна адміністрація, Міністерство культури і туризму, Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України. Уже оголошено конкурс на проект майбутнього комплексу. Заплановано також зняти хронікально-документальний фільм про подвижницю та соратників, створити музей її імені. У серії “Шкільна бібліотека” вийдуть твори письменниці. В Національному музеї літератури України вже працює виставка, де представлено документи, рідкісні видання, світлини, рукописи, листи... Серед раритетів — заборонена в часи СРСР книжка-реквієм Дмитра Донцова “Поетка вогняних меж”, опублікована в Канаді.
Того ж дня в Київському будинку вчителя відбувся вечір пам’яті поетеси. У інтерпретації лауреатів Всеукраїнського конкурсу на краще виконання творів Олени Теліги братів Михайла, Мирослава та Остапа Орлюків, Ярослава Джуса, заслуженої артистки України Світлани Мирводи та інших лунало полум’яне слово патріотки. А у Бабиному Яру біля почорнілого від вітрів, дощів та снігів хреста допізна молилися за душі невинно убієнних синів і доньок України: “Упокой, Господи, душі спочилих рабів твоїх...” — чулося з вуст багатьох, хто прийшов вклонитися пам’яті закатованих. Біля підніжжя хреста лежали ніжно-рожеві лілеї — улюблені квіти Олени Теліги.
Серед юрми я помітила молоду жінку в білому вбранні з двома білими трояндами. Галина Бійчук давно досліджує творчість Олени Теліги. У Мюнхенському університеті вона захистила дисертацію на цю тему. До слова, пані Галина встановила адресу конспіративної квартири патріотки — вулиця Толстого, 25, квартира 94. Після війни там оселилася родина письменника Івана Цюпи. Він і розповів Галині Бійчук, що ще довго до них ходили незнайомі, аби знайти якісь тайнички... Олена Теліга жила неподалік від Олега Ольжича, який мешкав на Толстого, 15. Керівник Київського відділення Організації Українських Націоналістів дуже картав себе, що лише на кілька годин запізнився, не умовив її виїхати з Києва, не вберіг від смерті. Хтозна, чи умовив би... А втім, і самому йому не вдалося уникнути загибелі.
