При слові “архів” в уяві постають довжелезні ряди стелажів, заповнених стосами пожовклих, запилених паперів, які зазвичай гортають лише дослідники старовини. Щоправда, до сховища документальної пам’яті країни останнім часом звертаються все частіше і пересічні громадяни. Адже відомо, що народ, котрий забуває історію, піддає великому ризику своє майбутнє. У вересні виповниться дев’яносто років архівній службі України. З чим підходять до цієї поважної дати архіваріуси, розповідає директор Центрального державного історичного архіву України Ольга Музичук.

— За часів тоталітарного режиму вважали, що зберігати документи, котрі стосуються царського режиму, не потрібно, так само і релігійні, бо вони “опіум для народу”,— підкреслила Ольга Володимирівна.— Звичайно, це крайнощі. Зате тоді створювали страховий фонд на випадок, якщо станеться лихо. Усі документи дублювали на кіноплівку. А за незалежної України державне фінансування вмерло. Торік з центральних архівів країни була навіть знята двадцятивідсоткова надбавка “за суспільно-громадську значущість”. На словах декларується інтерес до історичних документів, а на ділі маємо байдужість. Щоправда, на початку цього року була нарешті ухвалена державна програма про розвиток архівної справи до 2010 року. А поки з 1995-го по 2005-й на розвиток Центрального державного історичного архіву України було виділено... десять тисяч гривень, тобто по тисячі на рік. За цю суму неможливо поліпшити матеріальну базу, здійснити реставрацію документів, поповнювати страховий фонд, закуповувати оргтехніку... А у нас є такі раритетні зібрання, як приватні фонди Михайла Грушевського, гетьмана Скоропадського, архів Коша Запорізької Січі, військових канцелярій, Малоросійської колегії, сімейні фонди шляхетських пологів, інкунабули...

— Чи не збираєтеся перейти на госпрозрахунок, тобто брати плату з відвідувачів?

— Таку практику ми скасували, оскільки наші співвітчизники здебільшого не мають відповідних доходів. Тож інформація надається практично безкоштовно. Нас виручає робота за міжнародними договорами. Останнім часом інтерес до України у світі значно зріс. Її історією серйозно цікавляться іноземні дослідники, зокрема поляки, адже наші історичні долі століттями перепліталися. Проте виявляють до нас інтерес люди і з країн далекого зарубіжжя, приміром, японці.

— Чи складно працювати архіваріусом?

— Складно. Документи нашого архіву датуються початком XIV сторіччя. Потрібні чималі уміння і досвід, щоб читати й осмислювати древні тексти. Необхідно мати вищу освіту, знати іноземні мови, історію. І, головне, любити свою роботу. Порпатися в стародавніх пергаментах, до всього іншого, небезпечно. У шістдесяті роки документи, з метою збереження, засипали дустом. Тоді ще не знали про його шкідливість. Нині ж виявили, що його концентрація в сховищах перевищує санітарну норму в десятки разів!

— Хто найчастіше відвідує ваше сховище?

— Багатьох цікавить генеалогія, люди хочуть знати якого вони роду-племені. У нас зберігаються документи населених пунктів Київської області і самого міста Києва. Ми припускали, що відбудеться сплеск інтересу, однак і гадки не мали, що це виллється в справжній бум. Наприклад, члени Церкви Ісуса Христа святих останніх днів — мормони — просто зобов’язані, відповідно до їх віровчення, знати пращурів до визначеного коліна, щоб записати їх у свої синодики “для майбутнього воскресіння”. Інших цікавлять невідомі сторінки історії. Ще з десяток років тому ми мали справу передусім із студентами, аспірантами, науковими співробітниками та викладачами вузів. Вони виявляли інтерес до повстань, діяльності революціонерів, партії більшовиків, до краєзнавства. Згодом, відчувши повноту державної незалежності України, багато наших співвітчизників захотіли стати козаками — кинулися вивчати історію цього руху. До слова, мало хто уявляв, якою мовою написані середньовічні документи, тож виникали курйозні ситуації. Відвідувачі вчиняли скандали, вимагали, щоб ми передрукували документи зі старослов’янської “нормальною” мовою. Ви тільки уявіть собі, скільки це зайняло б часу. Адже якщо викласти їх в одну лінію обкладинками, вони складуть доріжку в двадцять вісім кілометрів завдовжки. Нам закидали: “Ви спеціально приховуєте таємниці від народу, видаєте таке, щоб не можна було прочитати...” Останнім часом до нас зачастили реставратори. Брали документи, котрі раніше не досліджувалися. Так, Успенський собор зводили за кресленнями, що зберігаються у нас, Михайлівський Золотоверхий собор — теж. Тепер дійшла черга до Арсенальської фортеці, де планують відкрити мистецький центр.

— Чи не затісно вам у цих стінах?

— Тісно. Наші внутрішні можливості практично вичерпані, а фонди беззупинно поповнюються. Будинок зведено у 1971 році, усі системи його забезпечення застаріли і фізично, і морально. Електромережа, приміром, не розрахована на ту кількість оргтехніки, яка використовується сьогодні. Багато наших відвідувачів, як бачите, приходять зі своїми ноутбуками. Перевантаження мережі може призвести до техногенної аварії. Рік тому Президент України видав розпорядження “Про невідкладні заходи щодо збереження національних архівних цінностей України”, де йдеться про реконструкцію комплексу центральних архівів. Відповідно до цього ми вже повинні були почати будівництво нових корпусів і перебудову старого комплексу. Підготували проект і отримали вказівки міської влади щодо землевідведення. Проте відбуваються незрозумілі речі: приватна фірма претендує на нашу законну територію, обнесену парканом уже півстоліття. Почалося проштовхування будівництва багатоповерхового елітного житлового будинку під вікнами архіву. Нас і без того, порушуючи всі існуючі норми, давно “утискають” з усіх боків: тут — базар, там — стоянка, отут — житловий будинок. А тепер ще й висотка на палях з підземними гаражами!

Питання з нашим будівництвом “зависло”. Тож склалася парадоксальна ситуація: уже виділені (уперше за багато років!) на капітальне будівництво гроші довелося... повернути до бюджету. Нині їх, природно, нам не віддадуть, а через рік застаріє й сам проект. А ось міський (не центральний, як у нас) архів Будапешта має чудову будівлю на спеціальному майданчику, далеко від житлових будинків. А у нас під вікнами — ринок. До того ж на фундаменті басейну, спеціально зведеного для роботи нашої системи кондиціонування. За її відсутності документи перемерзають, пересихають і псуються. Навіть влада на місцях уже усвідомила важливість архівів, і мої колеги, директори обласних фондосховищ отримали значні кошти на регіональні програми розвитку.

Прикро, але Україна — єдина країна у світі, яка за останніх десять років не побудувала жодного архівосховища.

— Якщо вдасться вирішити питання з реконструкцією, що плануєте зробити далі?

— Насамперед намагатимемося залучити до роботи висококласних фахівців, істориків, знавців своєї справи. Адже необхідно дати детальний, глибокий опис усіх архівних документів, а не окремих одиниць збереження. Якнайшвидше потрібно ввести в електронну базу даних наших комп’ютерів (а можливо, і в Інтернет) провідні документи для того, щоб відвідувачі могли легко і швидко їх переглянути на моніторах. Звичайно, для цього потрібні чималі зусилля і витрати. Але ж як це полегшить пошук інформації. Процеси збереження і роботу з архівними документами потрібно повністю автоматизувати. Ось тоді зможемо гідно представляти Україну на міжнародних об’єднаннях історичних архівів.